Суспільна стратифікація

О

собливістю середньовічних соціумів було пе­реважання селянства в структурі населення. У XIV—XVI ст. частина селян відбувала по­винності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно збільшувалася за рахунок роздачі до- меніальних маетностей) сиділа на приватно­власницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

Межа між групами селянства була досить умов­ною. Зокрема, слуги, крім несення військової, „пушої чи „ординської“ служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг мог­ли перевести тяглого селянина і т. ін.

Таким же відносним був і поділ селян на „похо­жих“ (особисто вільних) і „непохожих“ (прикріплених до свого наділу). „Непохожий“ міг покинути свого во­лодаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У свою чергу, „похожий“ селянин, відсидівши десять років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі пра­ва виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення серед­ньовічних міст. Та й за характером занять міщани, особливо у невеликих містах та містечках, мало чим відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торгова діяльність їх мешканців. У середині XVI ст. налічу­валося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близь­ко 80. На корінних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об’єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу Литви, цехова організація не набула значно­го поширення. До того ж тут не існувало жорсткої регламентації, притаманної ремісничим корпораціям Західної Європи.

Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступа­ла шляхта, котра втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного провозу продук­тів власного господарства Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством XIV

38- другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що у сукупності й визначило специфіку

шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта, чи то зем’яни — здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу, являю­чи собою проміжну ланку між селянством і військово-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли ті з слуг, які спадково, з діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи „ви­вели“ собі шляхетство, а решта поступово злилася з селянством і козацтвом.

Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать — князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній тре­тині цього століття посунули ка Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Півден­на Україна, що відігравала роль буфера між Крим­ським ханством та володіннями польських і литовсь­ких правителів, перебуваючи поза будь-яким полі­тичним контролем і не маючи постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих хто прийшов сюди на промисел уходницгво часто ставало засобом існування. „Жит­тя по уходах,— писав М. Грушевський,— захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові про­стори“. Однак тут на випадок татарських „наїздів“ доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином ча­су члени промислових „ватаг“ набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали гро­мити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність для тих, хто, за висловом ко­ролівського секретаря Р. Іейденштейна, „терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини“, кого гна­ли з насиджених місць „обставини або закони".

І/ и

„ Козакування перетворювалося на їхнє основне за­няття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, не- конформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення -козацтво, що по­

чинає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю поя­вою сусідству з „Татарією*, воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів — у назвах,* побуті, звичаях

равлячі кола Польщі й Литви розглядали ко­зацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо- н зовнішньополітичних відносин. Прагнучи прибор­кати козацтво, вони водночас вважали за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодер­жавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонних відчайдухів для „послу­ги й оборони“. Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війсь­ка, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набрало певних ор­ганізаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.

Остання, згідно з традиційними уявленнями, бу- \а трискладовою. Поряд з тими, хто працює та воює, вона включала тих, хто молиться,—духовенство. Особливістю цієї станової групи була її незамкненість

39- адже ряди духовенства постійно поповнювали представники усіх інших суспільних прошарків.

Дата добавления: 2015-05-22