Суспільні рухи

КІНЦЯ XVI 30-х рр.

41- ст.

У

літературі XV і XVI ст. нерідко розглядають­ся як часи занепаду чи, власне, як „переходові до того культурного і суспільного національ­ного українського руху, що розпочався при кінці

XII віку“ (М. Грушевський). Ця точка зору хибує на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упро­довж двох століть, сповнених напруженої історичної роботи. Хоч, безперечно неквапливии плин того­часного життя різко контрастує з тим вибухом суспільної енергії, якии відбувся на межі XVI—

XIII ст.

Передусім значний громадський резонанс діста­ла Берестейська унія. Спалахнула бурхлива літературна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві торони гаряче обстоювали власне ба­чення подій 1596 р. Ця полеміка, що тривала кілька десятиліть, не тільки не пом’якшила гостроту міжкон­

фесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ни­ми суспільну конфронтацію.

Офіційні кола Речі Посполитої категорично відмовляли православній церкві у праві на існування, що за умов тотожності православ’я та „руськості“ сприймалося широким загалом як політика, спрямо­вана на те, „аби Русі не було в Русі“. Зусилля шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних вимог на сеймових засіданнях не мали помітного успіху. З часом опозиційність шляхти стала слабша­ти. На захист православ’я виступило козацтво, що вже наприкінці XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Це було наслідком як кількісного збільшення рядів козацтва, що поповнювались за рахунок се­лянських втеч, так і набуття ним певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріпле­ний центр козацтва — Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобуло правове визнання у польських офіційних ко­лах, котрі з початку 70-х рр. XVI ст. почали використовувати його для несення пограничної служ­би. Для козаків було встановлено власний „присуд“, тобто, вилучено з-під юрисдикції місцевої адміністрації та підпорядковано „старшому і судді над усіма низо­вими козаками“. Цей судовий імунітет поширювався не тільки на тих козаків, які перебували на ко­ролівській службі, одержуючи відповідну платню (їх кількість у 70-х рр. XVI ст. коливалась у межах 300—500 чоловік)*, а й на тих, що виходили з Ни­зу „на волость“ (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької „вільності“ сповнилася конкретним змістом і здобу­ла офіційну санкцію, а козацтво в адміністра­тивно-правовому відношенні було віддалене від реш­ти населення Речі Посполитої та почало оформлятися в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала внаслідок „покозачення“ селянства й міщан.

У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очо-

ченого Криштофом Косинським (1591 1593),

учасники якого примушували населення присягати їм у „послушенстві“. Козаки захопили Білу Церкву, рнпілля, Переяслав. З Київщини повстання пере­пнулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося ■авіть після смерті Косинського, підступно вбитого

в Черкасах у травні 1593 р.; а в 1594 —1596 рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Останній у своєму листі до Сипзмунда III висунув власний про­ект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром, південніше Брац- лава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чо­ловік; при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цей план, зрозуміло, так і залишився на папері, а його ав­тор у квітні 1597 р. після тортур був скараний на горло й четвертований. Масштаб повстання викли­кав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд ча­стково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоча право на власну юрисдикцію було визнане лише за реєстровцями, під козацьким „присудом“ опинялися дедалі нові групи населення, а то й цілі міста.

Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духовенством. Завдяки цьому 1620 р., за гетьману­вання Петра Сагайдачного, який задекларував свою позицію включенням усього Запорозького війська до складу Київського братства, було повністю віднов­лено вищу церковну ієрархію, фактично втрачену 1596 р. Козаки взяли під свою охорону єрусалимсь­кого патріарха Феофана, котрий, маючи відповідні повноваження від константинопольського патріарха, таємно висвятив на сан київського митрополита (ним став Іов Борецький), п’ятьох єпископів і архієписко­па полоцького. Це дало новий привід для літературної полеміки й посилило напруженість у міжконфесійних відносинах.

Найбільшого напруження боротьба за визнання прав православної церкви досягла на початку 30-х рр.

42- ст., коли смерть ревного католика Сигізмунда III пробудила сподівання на відродження свободи віросповідання у Речі Посполитій. За цих умов чи не найрішучіше висловилося козацтво, натякаючи в своїх петиціях на можливість повстання, якщо сейм і майбутній король нехтуватимуть інтересами право­славних.

Широкий суспільний рух змусив сина Сигізмун­да III королевича Владислава, схильного до віро­терпимості, створити незалежну комісію, яка виро­била „Статті для заспокоєння руського народу“, затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим актом було легалізовано існування православної церк­ви та повернено їй частину маєтностей. Оновилася

[1] Тїямве їх було названо реєстровими, оскільки вони фіксувались у ^гцч ному списку-реєстрі.

ієрархія. Митрополитом на сеймі був обраний ви­значний церковно-культурний діяч Петро Могила. І хоч не всі суперечності відійшли у минуле, а полеміка між православними та уніатами так і не вщухала, релігійне питання втратило після цього свою гостроту

Однак неухильно поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зро­стання сили останнього та його суспільних і політичних амбіцій викликало занепокоєння в офіційних колах Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у численних воєнних кампаніях, у мирний час вони прагнули зменшити їхню чисельність до кількох ти­сяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально обмежити політичну ініціативу прикордонних „свавільників“. Особливе занепокоєння польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні спра­ви Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів ни- зовців на Константинополь. Тож 1625 р. на Україну було виряджено війська під проводом гетьмана Ко- нецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили. Та й за цих умов поляки не змогли завдати козакам рішучої поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чо­ловік (тобто подвоювалася порівняно з 1619 р.). Крім того, козакам заборонялося провадити са­мостійну політику щодо Криму й Туреччини та втручатись у релігійну боротьбу.

Після цього в Україні кілька років панував віднос­ний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров’я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Гри­горію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили із Запорож­жя „на волость“, стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились у Перея­славі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конецпольського. Тут поляки зазнали та­ких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чоловік; водночас вдвічі, до 2 тис. чоловік, збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на За­порожжі.

Та поляки не дуже покладалися на цю залогу, і са­ме тому 1635 р. було прийняте сеймове рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі. Розташо­ваний тут гарнізон мав узяти гпд свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першо­

го, Кодацького, порога. Та тільки-но закінчилося будівництво, як його захопив козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Судимою. Ця подія могла стати сигналом до нового козацького повстан­ня Однак Сулима був підступно виданий реєстровцями та невдовзі страчений.

Із ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли під гаслами боротьби з „ляхами“, за­кликаючи до неї всіх, хто сповідує православ’я їхні універсали спричинили масове „покозачення“ селян­ства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року бо­ротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім — Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.

На скликаній ЗО серпня козацькій раді у Києві бу­ло оголошено ухвалену сеймом „Ординацію Запорозького реєстрового війська“, спрямовану на скасування його привілеїв. Ліквідовувалося козаць­ке судочинство і виборність старшини. Гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, котрий зосеред­жував у своїх руках усю повноту влади над реєстровцями, кількість яких обмежувалася 6 тис. чо­ловік. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом із новопризначеною старшиною. Під жорстким війсь­ково-адміністративним контролем опинилася не тільки „волость“, а й Запорожжя, де дислокувався постійний гарнізон. Запобігати втечам на Низ (що прирівню­вались до злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Усі ці заходи на певний час покла­ли край козацькому „свавіллю“, і наступне десятиріччя ввійшло в історіографію як період „золотого спо­кою“.

Дата добавления: 2015-05-22