Українське національне відродження. Створення козацької держави

Ц

Україна у переддень Хмельниччини

ей спокій, однак, був відносним, і не тільки через спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) селянські та міщанські висту­пи, ніби шар попелу жевріючі вуглини вкри­вав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули грандіозною Визвольною війною Саме на зламі 30- 40-х рр. XVII ст. уповні виразними стали наслідки

політики правлячих кіл Корони, в межах якої було

об єднано практично увесь масив українських земель.

За 70 з лишком років, на очах двох-трьох по­колінь, відбулися глибокі зрушення у соціальному, економічному, духовному житті, яке енергійно пере­будовувалося на польський взірець. Провідником цих змін стала рухлива польська шляхта, котра актив­но просувалася на Східну Україну. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х — початку 40-х рр. XVII ст. в її руках опинилося вже близько 30% приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини, причому це були здебільшого великі латифундії, що формувалчся з королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо іншою була ситуація на „рекупе- рованій“ („поверненій“ Польщі) Сіверщині. Спусто­шена численними війнами, вона являла собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти.

Залучення цих обширів (як і земель Південної України) до господарського обіїу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювали­ся характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник зазначав: „Тутешні селяни заслуговують на співчут­тя. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких па­ни від них вимагають... Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть... Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шлях­ти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебувають у чистилищі)“.

Ця влучна характеристика, що нині вже стала хрестоматійною, належить перу розумної та спосте­режливої людини—французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який упро­довж 17 років ніс службу в коронному війську на Україні, покинувши її перед самою Визвольною війною. У своєму „Описі України“, створеному на основі власних вражень і вперше опублікованому

43- р., Боплан лише побіжно згадує про закладен­ня ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого „якимсь Сулимою“, участь у битві під Кумейками, осадження слобід на півдні України, „що стали начеб­ то колоніями, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл“. Пером Боплана водила не надія на

винагороду від польського короля, посланням якому відкривається „Опис України“, а жвавий інтерес до „цієї гарної й рідкісної країни“, її народу, звичаїв, історії. Це й обумовлює цінність „Опису“ як історич­ного джерела, примушує прислухатися до свідчень французького дворянина, котрий вів суворе трудове життя, „перекопуючи землю, відливаючи гармати і палячи порох“. Він зауважив, що „польська шляхта досить покірна і послужлива перед вищими..., люб’яз­на і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе“. Ще дошкульнішою є характеристика української („руської“) шляхти, яка „наслідує польській і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри“ („яку по-своєму називають руською“).

За цими словами — розкол „українного“ суспільства, спричинений появою культурно-релігійної альтернативи, нестримний потяг знаті до нового, західноєвропейського, стилю життя, відмова від „руської“ віри, а відтак — і від „руськості“, розще­плення етнічної свідомості за формулою: „русин за походженням, поляк за національністю“.

Чимало сучасників сприймало це як національну трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького, котрий 1610 р. у своєму „Треносі“ гірко оплакав відступництво від православ’я української аристо­кратії, — передусім, славетного роду Острозьких, що був, за словами автора, безцінним каме­нем у короні православної церкви, перевершуючи всі інші блиском своєї старожитної віри. І справді, є щось символічне в долі „острозької спадщини“: ону­ка Василя-Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевич заснувала на місці Острозької школи єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки батька, Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство. За свідченням місцевого літописця, „загробний“ голос князя просив, щоб його було обернено на като­лика, бо „віра ліпша римська”. Однак не менш символічно й те, що сам „Тренос“ написано польсь­кою мовою (втім, як і багато інших антиуніатських творів), а його автор, син ректора Острозької шко­ли Герасима Смотрицького, здобув освіту в єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейсь­ких університетах.

Нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Проповідь національної ізоляції, „куль­

турного старовірства“, з якою виступив наприкінці

44- ст. пристрасний полеміст, афонський чернець Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, яке обстоював Вишенський, було протиставлено вик­ладання „семи вільних мистецтв“*, запроваджене, за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім

XIV у братських школах.

Наступним кроком стало створення Петром Мо­гилою 1632 р. на основі школи Київського Богояв- ленського братства колегіуму (знаного як Києво- Могилянський), де традиційну для братських шкіл грецьку мову потіснила латинь, котра у Речі Поспо­литій мала не лише освітнє, а, передусім, практичне значення — як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідчен­ням Боплана, вважали „університетом або акаде­мією“) за Києвом остаточно закріпилася роль провід­ного осередку національної культури, де гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства.

Наступ католицизму на „руську“ віру активізу­вав національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну „захисну реакцію“ — пошу­ки своїх етнічних коренів, інтерес до минулого. Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна стагнація попередніх століть — коли той же Боплан захотів „дослідити історію русів, щоб дещо довідати­ся про давні часи цих місцевостей“, то, „розпитавши

кількох найученіших з-поміж них“, почув лише нарікання на „великі й тривалі війни, які спустошу­вали їхню землю з краю до краю“ та призвели до загибелі бібліотек. Не дивно, що пошук свого істо­ричного „я“, врешті-решт, привів українську духовну еліту до активного використання здобутків польської та частково московської історичної думки, які й бу­ли покладені в основу національної історіографії.

Найсприятливіші умови для поширення московсь­ких ідеологем склалися у 20-х рр. XVII ст., коли окремі церковні ієрархи (до митрополита включно), мона­стирі та братства через нестатки були змушені звертатися до царя і патріарха за допомогою („мило­стинею“), наголошуючи на спільності віри й походження. Як серед вищого духовенства, так і серед козацтва дедалі популярнішою ставала ідея переходу „під государеву руку“. Та з прийняттям „Статей для за­спокоєння руського народу“ і опануванням мтрополичої кафедри Петром Могилою ситуація докорінно зміни­лася: контакти з царським урядом перервалися, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва роз­пався. Духовенство втратило свій войовничий запал, і місію виразника національних інтересів узяло на се­бе козацтво, виступивши фундатором нової України

т ш

[1] Тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономи (щоїх Вишенський розглядав як “поганські хитрощі”).

т ш

Дата добавления: 2015-05-22