Кревська унія

опри збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання Ж А до Великого князівства Литовського було важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загально- руський політичний пріоритет, на який у Цей період претендувало и Московське князівство. Однак -Оаь- герду не вдалося істотно по слаби ти вп ливи Москви. Більше того, наприкінці 70-х рр. XIV ст. намітило­ся її зближення з окремими литовськими князями.

Причин ою ц ього стали події, що р озгорнулися у Литві після смерті Ольгерда (13 /7), коли велико­князівський віденський 7:тіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, його молодший син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княж­ною Уляною). Це викликало обурення старших Ольгердовичів. Д еякі з них навіть шдмовилися виз- навати Ягайла своїм сюзереном і переійішґйа службу до короля Людовика Угорського та московського князя. Дмитра Іванов ича (відомого як Донський). Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейсту- том. Режим їхнього спївправління, успадкований від попередніх часів, тривав лише кілька років. Нев­довзі між ними спалахнула відкрита боротьба, що закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушено­го за наказом племінника (1382). Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.

У цій ситуації Ягайло зм ушений був шукати г. о- юзникТв як у сер едині держави, так і поза її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скир- гайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини: малопольські політики висунули ідею од­руження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою. Цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі зі спільним ворогом — Орде ном.

Ягай ло прийняв пропозицію. Наслідком цьог о стало УКладенняК ревської унії (1385У якою персдба - чалисьінкорпорація ВеликогокнязівстваЛїгговдгщіго до складуДадьгькш-дрржави Й перехі д у като лицтво Ягайла та всіх ме шканців Литви. /У лютому 1386 р Ягайло охрести вся, вз явши ім'я Владисла в. о дру­жи всяз_Ядвігою і став польським к оролем. Було охрещено й Ли тву — останн ю язичницьку країну в Європі а винятком Жемайтії, яку окатоличено ли­ше І430 р.). Однак Ягайлу так і не вдалося повністю втілити укладену в Крево угоду й згідно з нею,, навік приєдн ати всі свої землі, ли товські тя руські.до Ко­рони Польської“, бо в особі Вітовта владно заявила про себе тенд енція до збереження п оліти чної са­мостійн ості Велик ого князівства Литовськог о. Початок державному відродженнюЛитви був покла­дений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві (1392). А вже за кілька років, литовсько- руські князі та бояри проголосили Вітовта королем

(1398).

Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)

З

ростання могутності Вітовта було тісно пов’яза­не з тими змінами, які відбувалися протягом останнього десятиліття XIV ст. у внутрішньо­му устрої підвладної йому держави. В цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, які мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі: їхня залежність від великого князя ли­товського обмежувалася сплатою щорічної данини та „ послушством“.

Саме в цьому „послушстві“ 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові‘Кейстуту) новгород- сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації. Зазнавши пораз­ки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку^на Сівер- щині й врешті-решт мусив капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любар- товичу, у якого відібрали Волинь.

Того ж року втратив Поділля Федір Коріато- вич, котрий, за літописпим переказом, володів ним після смерті своїх трьох братів. Згідно з тим же пе­реказом, за його князювання „Подільська земля не хотіла слухняною бути (владі) князя великого Вітов­та і Литовської землі, як і до того слухняною не була. І князь великий пішов з усіма силами литовськими до Поділля... і в усіх містах засів“. Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині.

Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт по­обіцяв передати Скиргайлу як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго За літописним оповіданням, цей „чудовий і добрий князь“ був невдовзі отруєний намісником митропо­лита Фомою. З його загибеллю у Києві утвердився князь Іван Гольшанський, котрий передав свою вла­ду у спадок синам.

Хоча в результаті цих подій удільний устрій південноруських земель так і не був ліквідований, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а по­зиції Вітовта значно зміцніли.

Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 р., коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі. Масштаби цієї трагедії мимоволі вик­ликають у пам’яті битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Ця аналогія не є цілком

довільною: в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котя- на. На Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тозсгамиша, позбав­леного влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.

Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про вдасні політичні інтереси. Користуючись ситу­ацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, на ваіу котрого у татарсько-литовських взаєми­нах указують його численні підтвердження у XV-—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі Принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою „радився Вітовт з Тох- тамишем, кажучи: „Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві, на великому княжінні на всій Руській землі“. Тож поразка на Ворсклі була не просто воєнною катастрофою. Тут, за словами відо­мого польського історика Л. Колянковського, „у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи“.

Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською. Угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 р., Вітовт визнався довічним прави­телем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація Великого князів­ства Литовського, передбачена Кревською унією.

Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втра­чені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет теля битви при Грюнвальді (1410), де були вщент розбиті рицарі-тевтони. Наслідком цього стало ук­ладення Городельської унії (1413), якою фактично ■онавалося право на існування політично самостійно- п Великого князівства Литовського: після смерті Згтовта мали відбутися вибори нового великого — охзя литовського, кандидатура якого погоджува­лася з Ягайлом чи його наступником на польському -тюні.

Фінальним кроком на шляху суверенізацїї Ве- яшж князівства Литовського мала стати коронація гчтовта, яка планувалася на вересень 1430 р. На ко-.Аж * - йкий з’їзд до великого князя литовського король Ягайло, лівонський та прусський ~рн, великі князі московський, тверський

33- ький, новгородці та псковичі, а також

візантійський, ординський, волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. „у великій честі та славі“, залишивши по собі довгу пам’ять. На Вітовта у своїй політичній практиці орієнтували­ся інші литовські володарі, а порядки, що існували за його часів, розглядалися у Литовській державі як нормативні.

Дата добавления: 2015-05-22