Становлення гетьманського режиму

: ержавний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими.... його жертвами стали кілька офіцерів з геть­манських дружин, які загинули в коротко­часній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова части­

на, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є.Коновальця з П.Скоро­падським припинила опір. У ніч на ЗО квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. На той час у Києві було пошире­но підписану гетьманом „Грамоту до всього ук­раїнського народу“, в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П.Ско- ропадський так визначив своє політичне кредо: “Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в на­прямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків“.

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської „Грамоти“ В ній мовилось про неспроможність по­переднього уряду здійснювати державне будівниц­тво, про бажання трудових мас за обставин, що за­грожували національною катастрофою, мати дер­жавну владу, здатну „забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці“. У зв'яз­ку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Україна перейменовувалася на „Українську державу“, її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити ук­раїнський Сейм. А доти вся верховна влада в країні, як законодавча, так і виконавча, мала нале­жати гетьманові. Прерогативи його влади були роз­писані в „Законі про тимчасовий державний устрій України“, оприлюдненому того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міні­стрів, затверджував і скасовував склад уряду, вис­тупав найвищою посадовою особою у зов-нішньо- політичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі держав­ного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консерва­тивних політичних сил загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, об­

стояти інтере и всіх соціальних вер тв. У геть­манській „Грамоті“ декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: „Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується повна свобода в розробленні купчих з купівлі-про- дажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділян­ками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особ­лива увага звертатиметься на поліпшення правово­го становища та умов праці залізничників (...) На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкии простір приватного підприємництва т ініціативи“.

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся до­сить спокійно труднощі, що виникли в наиближчии до п ревороту час, ускладнили подальше станов­лення гетьманського режиму Щ напередодні, 29

Павло Скоропадський

квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборо- бами-власниками і хліборобами-демократами. Ос­танні формально не брали участі в переворо і а ЗО квітня збори представників партії хліборобів-демо­кратів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань україн ької держав­ної влади. Не заперечуючи проти творення міцної державної влади вони зазначали, що „влада ця му­сить бути щиро народною, демократичною щиро українською“ і що вона „не дасть запанувати в дер­жаві ні українській голоті, ні великим багатіям“. Хлібороби-демократи вимагали скликання повно­правної, обраної усім народом Української Держав­ної Ради щонайпізніше через йівроку із забезпечен­ням широких виборчих прав селянству й проведен­ня такої земельної реформи, за якою „великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами“, а кущувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й вимоги тосовно формування уряду. До нього мали входи­ти тільки ті, хто „показав свою вірність українській національно-державній ідеї“. Більше того, в ньому не могло бути „людей, які тягнуть до Росії або до Польщі“. Партія хліборобів-демократів не брала участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже п пред­ставники у березні-квітні 1918 р. послідовно крити­кували курс Центральної Ради, а за два дні до дер­жавного перевороту оголосили, що алишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані перев ротом 29 квітня вони відхилили пропозицію призначеного головою Ради міністрів М.Устимови- ча заповнити своїми представниками сім міністе ських місць, а наступного дня не захотіли порозумітися з призначеним на посаду голови Ради міністрів М Васил нком 3 травня соціалісти-феде­ралісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Тренера із спеціальною заявою в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на фунті української державнос' і й демо­кратичних традицій, відчуло себе.глибоко враже­ним русофільським, монархістським переворотом“. А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе із сво­го боку визнати його як тимчасового президента України і взяти участь в уряді, але із застережен­ням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський „Закон про тимчасовий державний устрій України“, а прийняту Централь­ною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Перего­вори з Тренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над „і“ у стосунках з новою владою. В одній із з’їздівських резолюцій гетьманський уряд було на­звано „недемократичним і в багатьох випадках ре­акційним і протидержавним“, партія оголосила, що „стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу“.

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи й есери. 8-10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебу­вала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з’їзд, який висловився проти нової влади купки „земле­власників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції“,

і закликав селянство до створення бойових парти­занських загонів і підготовки виступу проти геть­манського режиму („Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі ие відда­мо!“).

За підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8—11 травня провели у Києві крайовий з ізд партії, та “Протофіс”, об’єднання проми­словців, торговців і фінансистів України. Хоч з’їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на геть­манських рішеннях про відновлення приватної влас­ності на землю, сприяння Сі. збоді торгівлі та підприємницькій ініціативі Можна сказати, що в Протофісі гетьмаи знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, абсолютно ие притаман­ний партії 1917 р., продемонстрували кадети. Відкривши з’їзд, Григорович-Барський наголосив, що „найвищі інтереси краю примушують нас при­стосуватись до нових форм державного життя“. Що це означало, видно з резолюції з’їзду про „проблему влади“, де говорилося: „З’їзд, лишаю­чись віриим ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної і неділимої Росії. — Авт.), пе­ред загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі“.

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на середину травня остаточно сформованого Ф Лизо- губом, великим землевласником, головою Пол­тавського губернського земства, октябристом. 12 із

221- членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошеика) виховува­

лись на російській політичній культурі, яка не шану­вала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому числі й української Консервативні діячі, що увій­шли до складу уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до иеї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктурних, на їхню думку, обставин Українська ідея ие мала для них самоцінності.

Разом з тим у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників.

Усе це ие могло ие позначитися на долі геть­манського режиму. Сподівання П.Скоропадського, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. Українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, про­сто було нездатним до суголосних форм політично­го життя. Його роздирали суперечності. Саме вони перешкодили об’єднати суспільство на підставі де­мократичної платформи. Ці суперечності й поготів далися взнаки при спробі використати як об’єдну­ючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних суто українських модернових консерва­тивних цінностей практично ие існувало. Втратив­ши наприкінці XVIII ст. останні атрибути держав­ності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на грунті якої формувалася революційно- демократична політична традиція, тоді як консерва­тивна встелялася шаром етнографізму й архаїчності.

Не випадково П.Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до по­шуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запози­чена з часів феодагчюї держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим з часу його створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі ймовірний поряту­нок від катаклізмів революції, встановлення поряд­ку і звичних норм життя.

Українська демократія, яка на заключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втратила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для об’єднання. З переходом до опозиції вона звільии-

лась від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу критикувати, вести боротьбу, елек­тризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пе­режила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в Ук­раїнській державі визнала лише за національну бу­тафорію, у представників загальноросійської демо­кратії викликало тотально вороже ставлення. В Ук­раїнській державі, як і в її попередниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити замах на „єдину і неділиму“ Росію. Політика українофобії

222- р. значно посилилась порівняно з попереднім роком, бо багато російських демократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшовиць­ких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний П’ємонт для боротьби з більшовизмом за відновлення Росії.

LXXXIV р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних ор­ганізацій. Українофобські настрої поширювалися в містах серед середніх верств, державних служ­бовців та військових. їх відверто висловив М.Бул­гаков у романі „Дни Турбиных“. Ці слабо прихо­вані настрої кидалися у вічі стороннім спостеріга­чам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Ук­раїну як представник Дону, відзначав: „Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоч і ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала са­мостійна Україна, вели наступ на гетьмана“.

Таким чином, консервативна ідея спрацювала як детонатор при поваленні Центральної Ради, але для консолідації суспільства виявилася ще менш придатною, ніж ідея демократична. Як відомо, за­думи і втілення їх у життя розділяє велика дис­танція. „Тріщина“ між державою і суспільством бу­ла конструктивною вадою гетьманату. Дилема по­лягала в тому, чи вдасться гетьманові ліквідувати цю тріщину, чи вона, стрімко розширюючись, пере­твориться на прірву, що поглине Українську держа­ву

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи відігра­ють вони роль стабілізуючого фактора, чи спричи­нять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну Йому, бойовому російському генералові, тяжко бу­ло змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне

співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

996 травня П.Скоропадський уперше як голова держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. В інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що гетьман вів мову про політичне й економічне стано­вище України і визнав, що відновити нормальний рівень господарського життя можна лише при умові повної орієнтації на Німеччину. Штаб констатував: „В даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування“.

Якийсь час німці та австрійці демонстрували свою непричетність до перевороту й будували офіційні стосунки з гетьманом за принципом de facto, посилаючись на те, що питання юридичного визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні.

У травні 1918 р. події в Україні кілька разів ста­вали предметом обговорення німецького парламен­ту. Депутати соціал-демократи критикували політи­ку німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня Німеччина й Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Це визнання, за яким стояла май­же півмільйонна окупаційна армія, відкривало пе­ред режимом певні перспективи. Але одразу ж по­ставало питання, чи зможе Українська держава розрахуватися за таку „допомогу“.

Дата добавления: 2015-05-22