Жовтневі події 1917 р. у Києві. Проголошення Української Народної Республіки 1 страница

Ні.

Статус автономії країни“?

„Інструкція уряду Генеральному секретаріатові“

ісля досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР. ретельно дотримуючись узятих на се­бе зобов'язань, почала втілювати здобуті

права.

Насамперед вона порозумілася з неукраїнською революційною демократією. Це виявилося справою неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового уряду до Києва було зроблено зустрічні кроки. 11 липня представники національних меншин уперше взяли участь в роботі Малої ради. М.Грушевський привітав їх як товаришів-співробітників і висловив сподівання, що спільна праця українців з росіянами, поляками та євреями „виведе Україну на шлях розквіту і повної згоди“. Того дня різних привітань було чимало. Складалося враження, шо неук­раїнська сторона, змінивши своє ставлення до ук­раїнського руху, визнала його провідну роль. Навіть меншовик Таск, котрий напередодні Національного конгресу погрожував розігнати Ра­ду багнетами, заявив: „Революція створила друге чудо. Треба бути сліпим, аби не бачити того могут­нього національного руху, що охопив всю Україну. Разом з тим, зникла й та недовіра у меншостей, яка була на початку революції. І я вітаю цей день щиро як день нашого порозуміння“. Однак подальші події показали, що бажане не стало дійсним.

Під час поповнення Ради представниками неук­раїнської демократії виникла потреба визначення чисельності українського і неукраїнського пред­ставництва. Після бурхливих дебатів було виріше­но, що останні становитимуть 30% від загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради увійшли 18 представників неукраїнських політич­них і громадських об’єднань.

У зв’язку із зростанням обсягу роботи розши­

рювався і вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат. До раніше створених додавалися нові, як-от: секретарства шляхів, торгівлі й промисло­вості, пошт і телеграфів, державного контролю. Повний склад Генерального секретаріату був сфор­мований Малою радою 15 липня в такому складі: голова — В.Винниченко, члени — Б.Мартос, Х.Барановський, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк, С.Петлюра, В.Голубович, О.Шульгін,

О.Зарубін, М.Рафес. Представником Генерально­го секретаріату при Тимчасовому уряді було запро­поновано П.Стебницького. Того ж 15 липня В.Винниченко, в супроводі Х.Барановського та М.Рафеса, вирушив до Петрограда для затверд­ження складу Генерального секретаріату Тимчасо­вим урядом, як того вимагала досягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління України, який в остаточному варіанті було названо Статутом Генерального секретаріату. В його преамбулі зазначалося, що Центральна Ра­да є органом революційної демократії всіх народів України, її мета — остаточне запровадження авто­номії України, підготовка Всеукраїнських і Все­російських установчих зборів. Далі у більшості (з 21) статей окреслювалися права й обов’язки Гене­рального секретаріату. За Грушевським, Централь­на Рада надавала особливого значення Статутові як першому актові своєї законодавчої діяльності, „ду­же уважно і пильно стараючись знайти той спільний грунт, який би об’єднав демократію Ук­раїни в спільних змаганнях забезпечення інтересів краю і його людності, їх свобідного і успішного роз­витку без нарушения відносин до демократії російської“.

Одностайне схвалення Статуту Малою радою в присутності делегатів національних меншин свідчи­ло, що досягнуто результату, якого прагнула Рада і про який говорив М.Грушевський. Проти підготов­ки такого документа не заперечував І.Церетелі на переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, зга­даймо, наголошувалося, що „прихильно уряд поста­виться до опрацювання Українською Радою проек­ту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це суго­лосним з інтересами краю“. Тож УЦР не забарила­ся винести Статут на суд петроградського істеблішменту.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем’єр-міністра кн.Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам перего­

ворів у Києві. Проект декларації уряду, оголоше­ний Керенським, Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Центральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрів кадетів Шин- гарьова, Мануйлова, Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова Незважаючи на це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри-кадети дружньо подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи.

Ситуація загострилася через спробу більшо­виків 3 — 5 липня підняти повстання в Петрограді й захопити владу. 8 липня Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем’єр-міністра О.Ке- ренському.

Якраз із цим складом уряду, де вже не було

І. Церетелі — головного ініціатора й прихильника досягнутої у Києві домовленості, довелося мати справу делегації Генерального секретаріату. її наче навмисне послали до Петрограда як „хлопчика для биття“ Згадуючи про стосунки з урядом, голова Генерального секретаріату згодом писав, що вони для українців були образливими й огидними. Деле­гація ледве стримувалась, аби не перервати перего­ворів і повернутися до Києва. Урядова комісія кате­горично відкинула Статут Генерального секре­таріату як такий, що виишов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на „Тимчасову інструкцію Генеральному секре­таріатові“, яка, по суті, перекреслювала попередні домовленості, ставлячи все з ніг на голову. Цен­тральна Рада згадувалася в цій інструкції лише побіжно, наче й не було переговорів з нею у Києві.

■неральний секретаріат перетворювався на місце­вий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізняв­ся від губернського комісаріату. Про ознаки Гене­рального секретаріату як вищого виконавчого орга­ну а§тономної України в інструкіцї не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із українських губерній Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську, значно звужувалась компетенція. Він втрачав сек­ретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, по­збавлявся прерогативи призначення на державні посади. Уряд залишав за собою право в окремих ви­падках звертатися до органів влади України, обми­наючи Генеральний секретаріат. „Інструкція була не чим іншим, як цинічним, безсоромним і прово­каційним зламанням угоди 16 липня й одвертим ба­

жанням видерти з рук українства всі його рево­люційні здобутки, — підбивав підсумок своєї пет­роградської місії В.Винниченко. — І, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала“.

Тиск Тимчасового уряду на делегацію Генераль­ного секретаріату не обмежувався кулуарними й кабінетними дискусіями з юристами-фахівцями та затвердженням урядової „Інструкції“. 26 липня в Києві донські козаки й кірасирський полк вчинили збройну провокацію проти українського полку ім.Б.Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців було вбито, а ще більше поранено. Наприкінці лип­ня в російській пресі почали з’являтися інсинуації про таємні зносини УЦР з правлячими колами Ав- стро-Угорщини та Німеччини. Немов за командою активізувалася діяльність чорносотенних російсь­ких шовіністичних організацій, які, протестуючи проти „примусової українізації“, намагалися дове­сти, що політика УЦР є ворожою Росії і супер­ечить бажанням більшості місцевого населення, а українська мова — штучна, тож її запровадження гальмуватиме розвиток освіти і науки. Звичайно, все це, і насамперед урядова позиція, викликало се­ред українців рішучий опір. 6 серпня „Робітнича га­зета“ в передовій статті „Дрібне шахрайство у ве­ликій справі“ так охарактеризувала рішення уряду: „Коли правительство мусило сплатити свого вексе­ля, з’ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є пра­вительство, гідне великої держави, а є дрібний крутій, який своїми шахрайствами хоче залагодити великі політичні проблеми“.

У серпні на адресу УЦР надійшли сотні теле­грам з рішеннями й резолюціями зборів і мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його „Інструкцію“. Наведемо одну з таких резолюцій, опубліковану в „Робітничій газеті“ за 12 серпня

210- р,: „Об’єднане засідання представників ор­ганізацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів-революціонерів, соціал-демо- кратів, залізничних товариств, січі „Хортиця“ й то­вариства „Просвіта“, обміркувавши інструкцію Временного правительства Генеральному секре­таріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів правительства в українській справі, протес­тує проти звуження компетенції Генерального сек­ретаріату шляхом несправедливого обмеження ав­тономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в її боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Централь­ною Радою“.

„Інструкція“ знайшла підтримку лише серед

представників партії кадетів. Решта учасників шос­тих загальних зборів УЦР засудивши позицію уря­ду, шукала виходу із становища, що склалося. На той час існували дві тенденції, два різних погляди на розвиток революційної ситуації і в Україні, і в Росії.

Радикально настроєні учасники шостих загаль­них зборів УЦР, насамперед представники націонал-революціонерів і частина українських есерів, вважаючи, що революція „стоїть напере­додні свого поглиблення“, наполягали на розриві стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному впровадженні „Статуту Генерального секре­таріату" Для цього були навіть формальні підстави УЦР могла розцінювати рішення уряду як розрив київських угод, бо в „Інструкції“ взагалі не згадува­лося про автономію України, навіть про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори. Таким чином, 2-й Універсал втрачав усякий компромісний сенс і його денонсація УЦР загос­трила б політичну ситуацію. Рада принаймні мала змогу повернути собі авторитет революційного лідера, яким свідомо поступилася задля державо­творчої діяльності, хай і не повновартісного, але конкретного закладання підвалин автономної Ук­раїни.

Неважко уявити наслідки відкритої конфрон­тації з урядом Мабуть, Центральна Рада зазнала б такої самої долі, як і розігнаний російськими військами сейм Фінляндії. Хтозна, чи це поставило

б крапку в історії українського руху 1917р. чи, на­впаки, надало б нового імпульсу його подальшому розвиткові. В українських сил через їхню слабку організованість було мало шансів стати переможця­ми у боротьбі, яка б розгорнулася за таким сце­нарієм. Певно, розуміючи це, більшість у Цен­тральній Раді обрала іншу тактику. Вона полягала в тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як недемократичне і навіть імперіалістичне, одначе не припиняти співробітництва з ним. Загальні збори прийняли резолюцію, запропоновану фракцією ук­раїнських соціал-демократів, яка констатувала по­рушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але обходила мовчанням питання про прийняття чи не­прийняття „Інструкції“. Було подано урядові на за­твердження 9 (із 14) секретарів Ради, як вимагала „Інструкція“.

Чи не найширше прокоментував ситуацію, пов’язану з рішенням шостих загальних зборів, П.Христюк: „...До рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним правительством, що пере­бувало під ї’і впливом, не були належно підготовлені

в той час українські народні маси. Центральна Ра­да і Генеральний секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Цен­тральної Ради й декларації Временного правитель- ства — ідеї примирення з правительством і не­обхідності вкласти революційний український рух у звужені національні й соціальні рамки. Отже, не можна було так різко й раптово міняти свою попе­редню позицію“.

Погоджуючись з деякими наведеними П.Хри- стюком аргументами на користь прийнятого рішен­ня, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від 3 липня, так і не змогла виборсатись із цього кола. Держав­на влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалась близькою і доступною, тож ук­раїнські діячі, політики-аматори, повірили, що от­римають її з рук росіян в обмін на невеликі поступ­ки. Повірили і в те, що, зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони наля­кали Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали. Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинниками, аніж внутрішньою го­товністю до практичного державного життя, вияви­лася несподіванкою і для самої Центральної Ради. Опинившись у незвичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії

211- отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

Виявом згаданої рефлексії був епізод двотижне­вої „міністерської кризи“ в серпні 1917 р, коли Центральна Рада ніяк не могла ^значитись із складом Генерального секретаріату. Його формува­ли то В.Винниченко, то Д.Дорошенко, й лише 21 серпня Мала рада ухвалила запропонований

В.Винниченком список Генерального секретаріату, а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його.

„Інструкція“ формально взяла гору над „Стату­том“. Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом гене­рала Корнілова), по суті, не було. Офіційний Пет­роград зволікав із наданням відповідних повнова­жень Генеральному секретаріатові, а в жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу. В.Винниченка виклика­ли до Петрограда для пояснень, пригрозивши роз­пустити Раду. 22 жовтня він виїхав з Києва, однак

давати пояснення урядові не довелося. Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.

елеграфні повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня. Але заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання і захопити владу не ма­ли успіху.

Того самого дня на вечірньому засіданні Малої ради з участю представників різних політичних і громадських організацій було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися з ме­тою охорони революції всі органи влади означеної території, а також усі сили революційної демократії. До комітету поряд з представниками УЦР та ук­раїнських політичних партій увійшли представники російської та єврейської демократії, зокрема біль­шовики Г.Пятаков, И.Крейсберг, В.Затонський.

Події у Петрограді й пов’язані з ними місцеві проблеми перебували в центрі київського політич­ного життя Українська більшість УЦР не вислови­ла співчуття Тимчасовому урядові, але й не підтри­мала більшовиків, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на більшовиків.

Звичайно, цієї позиції не поділяли проурядові кола Києва, зокрема командування штабу КВО, вороже наставлене до українців Воно засудило створення Крайового комітету охорони революції Присутність у цьому комітеті більшовиків послу­жила формальною причиною для невизнання його чинності. Напруження у стосунках штабу з УЦР чимдалі зростало.

Щоб не роздмухувати конфлікт і максимально розширити свою платформу, тобто привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади „до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які „ста­новлять лише частину революційної демократії“.

Висновок був такий „українська ЦР висловлю­ється проти повстання в Петрограді й енергійно бо­ротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні“. До Крайового комітету додатково було включено двох представників козачого з’їзду, двох

212- міської думи й представника військового округу.

Проте наслідки виявилися невтішними. Штаб округу, знехтувавши резолюцію, відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшови­ки заявили про свій вихід з Малої ради В ніч на 28 жовтня Крайовий комітет охорони революції прий­няв рішення про саморозпуск і виніс це питання на розгляд Малої ради, аргументувавши свою дивну за екстремальних умов акцію, небажанням відповідати за можливий розвиток подій. Мала ра­да, обговоривши на своєму надзвичайному засіданні рішення Крайового комітету, почала шу­кати виходу із становища, що склалося.

28 жовтня до Києва прибула з фронту підтрим­ка штабові КВО: козача дивізія та загони чехосло- ваків. Командування округу вважало, що в нього достатньо сил, аби перехопити ініціативу і завдати удару найрадикальніше настроєним елементам — більшовикам. Оточивши о 18 год Маріїнський па­лац, частини штабу КВО заарештували утворений напередодні більшовицький ревком.

Контроль над становищем у місті було втраче­но, що призвело до збройних інцидентів на Пе- черську. Радянська література зображала їх як ге­роїчний збройний виступ робітників і солдатів на підтримку радянської влади, перемогою якого „підступно скористалася Центральна Рада“. На наш погляд, жовтневі події у Києві ще чекають спеціального неупередженого дослідження.

З того, як розгорталося повстання, можна зро­бити висновок про його цілковиту непідготов­леність. Не було ні оперативного плану, ні чітко ви­значеної мети Сутички, що мали локальний харак­тер, точилися, в основному, на Печерську, навколо заводу „Арсенал“. У неділю там налічувалося 200- 250 бійців, частину яких становили робітники, а в понеділок — до 700 чоловік. Дивує і мізерна кіль­кість військ, задіяних штабом КВО проти повстан­ців, і їх швидка капітуляція.

Події у Києві свідчили про загальну кризу вла­ди, дезорієнтованість суспільства та його політич­ної верхівки. Провінція звикла жити за імператива­ми центру. Коли ж вони несподівано перестали над­ходити, вона розгубилася, і лише потім постала проблема вибору.

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька

днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідовано­го Крайового комітету охорони революції. 29 жовт­ня В Винниченко інформував сьомі загальні збори УЦР, що Генеральний секретаріат внаслідок політичних подій у Росії вирішив взяти у свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення.

ЗО жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М. Гру шевського про проект конституції України. Йшлося в ній про Українську республіку як складо­ву частину федеративної Російської держави. Нас­тупного дня загальні збори УЦР поширили владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катери­нославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку гу­бернії. Тоді ж розпочала свою роботу узгоджуваль- на комісія, якій доручалося розробити умови, не­обхідні для припинення воєнних дій у Києві. До її складу увійшли всі більш-менш впливові політичні сили міста, в тому числі й більшовики. На засіданні комісії було вирішено відновити мир у Києві, виве­сти з нього викликані штабом війська, розформува­ти офіцерські й добровольчі загони, а також реор­ганізувати і демократизувати штаб КВО. Рішення засідання повністю спростовує поширену тезу про захоплення влади у Києві Центральною Радою „Повнота влади щодо охорони міста, — зазначало­ся в цьому рішенні, — покладається на Українську Центральну Раду, яка діє разом з органами місько­го самоврядування і радами селянських та робітни­чих депутатів“.

1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Пав­ленка Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна частина червоног- вардійців міста перейшла до загонів вільного козац­тва. Хоч більшовицький ВРК продовжував існува­ти, він не претендував на владу. 1 листопада Л.Пя- таков надіслав Раді народних депутатів телеграму, в якій повідомлялося: „Дружними зусиллями більшо­вицьких і українських солдатів та озброєних черво- ногвардійців штаб змушений здатися“.

Можна сказати, що на той час в Україні не існу­вало політичних сил, впливовіших за Центральну Раду. Але питання влади на місцях потребує ре­тельного й ґрунтовного дослідження, бо воно, по- перше, замовчувалося радянською історіографією або грубо фальсифікувалося, а по-друге, вирішува­лося не скрізь однаково. Так, у Харкові з надход­женням повідомлення про повстання в Петрограді вииик військово-революційний комітет, а рада робітничих і солдатських депутатів проголосувала

за утворення об’єднаного демократичного уряду країни. По кількох днях вона схвалила акт проголо­шення Центральною Радою Української Народної Республіки.

Однак у загальноукраїнському масштабі аль­тернативи УЦР не було. Київ поступово перетво­рювався на важливий політичний центр. Навколо нього гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та єврейських революційно- демократичних партій. Ця тенденція виразно про­стежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького перевороту заявив: „Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Ук­раїнська Центральна Рада, до голосу якої прислу­хається все населення“.

Повалення Тимчасового уряду пришвидшило політичну дезінтеграцію Росії, спричинивши утво­рення на її теренах регіональних урядів і проголо­шення автономних державних утворень. У листо­паді Білоруська рада у „Грамоті до білоруського на­роду“ засудила дії більшовиків у Петрограді й підтримала Комітет порятунку батьківщини і рево­люції, створений у Ставці верховного головноко­мандуючого. „Союз об’єднаних горців Кавказу“ започаткував уряд Гірської республіки, а в грудні

213- Тимчасовий Гірсько-Дагестанський уряд. 29 листопада в Уфі татарські Національні збори засну­вали Урало-Волзькі штати. У грудні загальнока- захський з’їзд проголосив на території Казахстану (тоді Киргизії) Алаську автономію і обрав пар- тійно-урядовий центр „Алаш-орда“. Надзвичай­ний загальносибірський обласний з’їзд у Томську прийняв рішення про автономію Сибіру. Було ство­рено також Кримсько-татарський національний, Військовий Донський, Кубанський крайовий уряди.

LXIV листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською державою. Як територія УНР ним ви­значалися „землі, заселені у більшості українцями“, тобто ті, що на них кількома днями раніше було по­ширено юрисдикцію Генерального секретаріату. Крім того, Універсал декларував програму соціаль­но-економічних і політичних реформ, націоналі­зацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над ви­робництвом, розширення місцевого самоврядуван­ня, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

LXV Проголошення Української Народної Рес­публіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних заува­жень. І Іроголошуючи створення Української На­родної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Цен­тральна Рада водночас прагнула „дружнього вели­кого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, си­лу і нову будучність“. Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на фе­деративну республіку, УЦР добровільно зобов’язу­валася „силами нашими помогти Росії, щоб вся рес­публіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів“. На думку Д.Дорошенка, „це бу­ло явно непосильне й непотрібне для України зав­дання“.

LXVI У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, ке­руючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоп­лення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в „Народній волі“ М.Ірушевський закликав рятувати Російську феде­рацію: „Висловивши своїм Універсалом тверду во­лю силами Української республіки рятувати цілісність і єдність Федеративної Росії, ми мусимо негайно вжити всіх заходів до того, щоб виявити цю волю в ділі (..) Федеративна Росія для нас цінна і потрібна, і ми мусимо її порятувати всіми силами“.

LXVII Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Цен­тральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необ­хідний для консолідації українських сил

LXVIII Українсько-більшовицька війна

LXIX іквідувавши Тимчасовий уряд у.Петрограді, більшовики не змогли до кінця року поши­рити свій вплив за межі Центральної Росії, їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу на місцях у руках рад, які до того ж не були готови­ми виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні досвіду Чимало з них і більшість регіональних урядів Росії прямо ви­

LXX словлювалися за оформлення однорідного демокра­тичного уряду країни. Великі надії покладалися на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді—грудні 1917 р Вони показа­ли, шо більшовиків підтримує неповних 25% ви­борців, тоді як партію есерів — понад 40%. В Ук­раїні за більшовиків голосувало заледве 10% ви­борців, а за українські партії — понад 75%.

LXXI Хоч політичне становище в країні, що звикла до централізованих форм управління, скидалося на ха­ос, справа демократії, принаймні самим демокра­там, не здавалася безнадійно програною. Однак Росії не вдалося стати на шлях демократії, для Ук­раїни ж він був сповнений грізних випробувань.

LXXII Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Протягом 1917 р. більшовики чи не повністю розклали стару російську армію, во­роже до них наставлену, одначе з нею та її гене­ралітетом не можна було не рахуватися. Вона по­всякчас загрожувала їхньому перебуванню при владі. Це добре розумів Ленін

LXXIII 9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандуючого генерала Ду- хоніна, який відмовився коритись більшовикам, прапорщиком Криленком. Водночас полковим і дивізійним комітетам надавалося право вести пере­говори з противником про перемир’я на своїх ділян­ках оборони „Братання“ з ворогом швидко поши­рювалося вздовж лінії фронту. Ленінському ударові не бракувало точності. „З моменту надання такого права полкам і дивізіям, — писав М.Криленко, — і наказу розправлятися з кожним, хто посміє чини­ти перепони переговорам, справу революції в армії було виграно, а справу контрреволюції безнадійно програно“.

LXXIV Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії, вихід із світової війни шляхом братання з во­рогом остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах держав­ного, політичного, економічного і соціального жит­тя. Цю реакцію пришвидчила червоногвардійська атака на капітал. Буквально за кілька місяців Росія перетворилася на країну маргіналіє, людей, позбав­лених соціального статусу й безвідповідальних пе­ред законом і моральними нормами Якраз такими стали мільйони безробітних і демобілізованих. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демокра­

LXXV тичним шляхом впливати на владу. Кілька років ос­новною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба. Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську.

LXXVI Центральна Рада, як і більшість російської ре­волюційної демократії, засуджувала деструктивну руїнницьку політику більшовиків. У заяві Генераль­ного секретаріату ЗО листопада їх було названо „безвідповідальними людьми, які розуміють рево­люцію як долання всякого організованого життя“. УЦР прагнула припинення війни правовими засо­бами. В 3-у Універсалі наголошувалося на не­обхідності „примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори“. Це свідчило: українці й більшовики по-різному бачать механізм завер­шення війни. За Універсалом до офіційного підпи­сання миру кожен громадянин Республіки України разом з громадянами всіх народів Російської Рес­публіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на Фронті, так і в тилу“. І ще одна суттєва деталь: Центральна Рада вважала, що повноважним суб’єктом ведення переговорів від Росії має висту­пати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд. 9 листопада Генеральний секре­таріат прийняв постанову про необхідність завер­шення війни і порядок підписання мирного догово­ру. Ця постанова, як і 3-й Універсал, різко негатив­но відреагувала на заклик Леніна до солдатів само­чинно оголошувати перемир’я, бо це неминуче віддаляло початок організованих переговорів і дез- організовувало армію, що, своєю чергою, відкрива­ло ворогові шлях в Росію і неминуче б призвело до окупації України німцями. Цього УЦР у той час не хотіла.

LXXVII Центральна Рада й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні і недопущен­ня анархії в армії закликали регіональні уряди ство­рити однорідний соціалістичний уряд. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формуван­ня такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об’єднати Південно-Західний і Румунський фрон­ти в один — Український.

LXXVIII Не всі з цих заходів виявилися ефективними. Намагання створити федеральний уряд — далі намірів і балачок справа не просунулася, що, зви­чайно, було на руку більшовикам, які вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в бо­ротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої

Дата добавления: 2015-05-22