Перші кроки до здійснення національно-територіальнї автономії. 1-й Універсал УЦР

Якої ми хочемо автономії

З

робивши основною стратегічною метою Центральної Ради гасло національно-тери­торіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибинний внутрішній зміст. З цією метою 1917 р. він опублікував кілька брошур, як-от: „Вільна Ук­раїна“, „Якої ми хочемо автономії та федерації“, „Хто такі українці і чого вони хочуть“, „Звідки пішло українство і до чого воно йде“. У брошурі „Якої ми хочемо автономії та федерації“ йдеться про національно-територіальну автономію пере-

Портрет М.Грушевського (Львів (?). 1906—1907 рр.)

довсім ях — про територіальне об'єднання всіх ет- нічних українських земель. „Ся українська тери­торія, —- зазначав Грушевський, — має бути ор­ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці“) аж до верху — до українського сейму. Вона має вер­шити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд“. Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути

Грушевський добре розумів деспотичний, мерт- вуший для суспільства характер „единой й недели- мой" Росії, несумісність демократії з такою формою російської держави: „Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російсь­кого режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві лю­ди і ним порядкувати без втручання центральної власті“ У федерації він бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національ­них (білоруси, литовці, латиші, ести, грузини та ін.), а до функцій федеративної влади відносив: „справи війни і миру, міжнародні трактати, завіду­вання воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, на­гляд за поштами, телеграфами (...), надавання пев­ної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних прин­ципів охорони прав національних меншостей у краєвім законодавстві“.

Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення неза­лежної української державності, а як крок їй на­зустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне жит­тя України.

аціональний конгрес, стимулюючи розгор- _; тання українського руху, надав йому ор­ганізаційних форм, усталив стратепчні зав­дання. Резолюції конгресу набули широкого розго­

лосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії набули в ре­золюціях 1-го Всеукраїнського військового з їзду (5 — 8 травня 1917 р.). На нього з’їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. ук- раїніців-військових армії і тилу.

Резолюції з’їзду були гострими й однозначни­ми: „...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негайного оголошення особливим актом національно-тери­торіальної автономії України“. Цю вимогу посилю­вав цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З’їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, обдав Український військовий генеральний комітет. Його у повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з’їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом. Назвемо хоча б побіжно кілька основних причин. Якщо в березні 1917 р. російські політичні сили ставилися до Центральної Ради, як і до всьо­го українського руху, без особливої цікавості, то пе­ред Національним конгресом і особливо після ньо­го не упускали нагоди вдатися до випаду проти них.

Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що дистанціюватися від УЦР та активізація російського націоналізму в Україні, особливо чор­носотенців, не створювали грунту для переговорно­го процесу. Рада ж не наважувалася на рішучий крок. „Перший Український військовий з’їзд, який зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила рішучих заходів щодо здійснення данних їй Національним конгресом доручень, і обрав для до­помоги майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію, поклав край ваганням і нерішучості Центральної Ради“, — писав П.Христюк у „Замітках і ма­теріалах до історії української революції 1917 —

1920“.

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступни­ками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремо- вим У портфелі делегації лежали наказ від Цен­тральної Ради і проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України, утворення Край­ової ради і Крайового комісаріату. І Іроекти були підготовлені М Грушевським на випадок, якщо уряд погодиться на пропозиції УЦР Головна з них полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив

Державний герб Української Народної Республіки прийнятий Центральною Радою 22.ПІ. 1918.

своє позитивне ставлення до автономії України.

Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим уря­дом і Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва. Однак ця поїздка багато що прояснила й створила умови для переходу в наступ „Наша ек­скурсія до Петрограда, — згадував лідер партії ук­раїнських есерів, член УЦР М.Ковалевський,— упевнила нас у тому, що демократичний режим Росії ие матиме життя й нові революційні події мо­жуть цілком змінити і політичні умови, в яких пере­бувала українська справа. Баланс петроградських переговорів виявився цілком негативним. Треба бу­ло йти революційним шляхом, шляхом доконаних фактів І цим шляхом Українська Центральна Рада після деяких вагань пішла“.

Внаслідок невдалих переговорів у Петрограді в Україні вибухнули політичні пристрасті. До того ж Керенський заборонив проведення 2-го Всеу­країнського військового з'їзду. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з’їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим го­лосами. Зал Київського купецького зібрання, де проходив з’їзд, був переповнений. Провідною інто­нацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголошення автономії. „Діти иам ие простять, як­що ми не доб’ємося найменшого — иаціонально- територіальиої автономії. Коли ие допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми ие будемо, бо то

208- наше!“ — так категорично закликав вирішити

Великий державний герб Української Народної Республіки, прийнятий Центральною Радою 22.111. 1918.

справу солдат Білик, селянин з Черкащини. Про­лунали на з’їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резолюціях домагання Ради щодо автономії України дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. Не випадково „Києвская мисль“ 6 червня змушена була визнати, що „минулого тижня хвиля українського народного руху здійнялася високо й круто“. На цій хвилі чет­верті загальні збори Української Центральної Ради З червня вирішили звернутися до українського на­роду із закликом „організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу иа Україні“. Збори зобов'язали Центральну Раду негайно підготувати універсал.

Робота над иим тривала тиждень 10 травня иа засіданні Комітету Центральної Ради в остаточно­му читанні було ухвалено й того ж дня на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді оприлюднено документ, який дістав назву 1-го Універсалу Ук­раїнської Центральної Ради. 2,5 тис делегатів з’їзду, які, попри заборону уряду, приїхали до Києва і ще напередодні поклялися, що „не вернуть­ся до своїх частин без автономії матері-Україии“, в урочистій тиші переповненого залу напружено слу­хали кожне слово декларованого В.Винничеиком тексту: „...Хай буде Україна вільною. Не одділяю- чись від усієї Росії, ие розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай по­рядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдиим, рівним, прямим і тайиим голосуванням Всенародні

Українські Збори (Сейм). (...) І через те ми, Ук­раїнська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині бу­демо творити наше життя“.

Українці зустріли проголошення Універсалу з радістю і захопленням. На адресу УЦР надходили сотні вітальних телеграм від найрізноманітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Енергія, з якою вибухнув український рух, змусила російсь­ку революційну демократію в Україні переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпрецедентно програно. Безумовно, революцій­ний за формою і змістом акт проголошення Універ­салу не сприяв загальному зміцненню політичної ситуації в Росії, ставши, як твердять нині деякі російські історики, причиною дестабілізації. Але річ у тім, що був він наслідком небажання Тимчасо­вого уряду принципово розв’язати проблему дер­жавного устрою Росії після повалення самодержав­ства і зволікання з цим до розгляду питання на Все­російських установчих зборах, що, по суті, означа­ло прагнення російського політичного й державного істеблішменту зберегти Росію централізованою, єдиною і неділимою Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на країну демократичну.

Дата добавления: 2015-05-22