Україна — арена військових дій. Загострення українського питання

І

очаток війни на українських теренах вия­вився вдалим для російської армії. Російські війська зайняли частину Букови­ни (разом з Чернівцями), захопили Східну Галичи­ну, вступили в Карпати. Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято фортецю Перемишль.

Уже в процесі відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада, командування армії вдалися до масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію польської адміністра­ції провінції, згідно якої невдачі стали наслідком “зради українців“, які начебто таємно симпатизува­ли й допомагали росіянам.

Русофілів, а відтак і всіх підряд українців, поча­ли заарештовувати, страчувати без суду. Тисячами їх гнали до австрійських концентраційних таборів. Лише у сумнозвісному Талергофі, в Штирії, де в жахливих умовах (особливими звірствами, за свідченнями очевидців, відзначались мадьяри) ут­римувалися більше ЗО тисяч українофілів і ру­софілів. Внаслідок тифу протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік. І хоч в епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним явищем. Незважаючи на запаморочення шовіністичним чадом, навіть австрійський парла­мент змушений був реаіувати на нелюдське став­ання до українців.

Із завойованих російською армією територій Галичини й Буковини було створено чотири губер­нії (Львівська, Перемишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об’єднали у військове генерал-гу­бернаторство на чолі з чорносотенцем графом

О Бобринським, який заходився “розпеченим залі­зом“ викорінювати “мазепинство“, обертати місце­ве населення на “настоящих русских“, а греко-като­ликів на православних. “Восточная Галиция й Лем- ковщина — испокон коренная часть единой вели­кой Руси — заявив голова новоствореної адміні­страції у Львові, — в этих землях коренное населе­ние всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство“.

Сам Микола II демонстрував серйозність росій­ських намірів, особисто прибувши на початку квіт­ня 1915 р. до Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.

Спираючись на москвофільські елементи, зок­рема створений у Києві „Карпато-русский освобо­дительный комитет“, здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних австрофілів, а відтак і укра­їнства в цілому. Так, членом згаданого комітету капітаном Наркевичем у видавництві Штабу Головнокомандуючого арміями Південно-Західно- го фронту у липні 1914 р. було випущено брошуру „Современная Галичина. Этнографическое и куль­турно-политическое состояние ея, в связи с нацио­нально-общественными настроениями“. Де власне була записка, підготовлена в стінах російської вій­ськової контррозвідки під грифом “Доверительно. Для широкого ознакомления офицеров Действую­щей армии“.

В брошурі (вона повністю передрукована в пра­ці Д. Солов’я „Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої світової війни“. — Венніпег, 1963. — С.49-70) годі й шукати терміну “українець“. То — „русский элемент“, 1/4 млн. якого “страдает во всех отншениях от культурного и политического засилия поляков, а также от эко­номического засилия евреев“.

Водночас в брошурі акцентується увага на тому, що існує “украинский лагерь“ — “своеобразное те-чение русской национальной жизни в Галичине, известное (под) названием “украинофильства“и получившее кое-где кличку „мазепинства“ за изме­ну исконнимь русскимь началамь“.

Наслідків кампанії з таким ідеологічним забез­печенням чекати довго не довелось. На захоплених землях оперативно почали закривати українські ча­сописи, книгарні, школи, костьоли, установи. Замість них відкривались російські видання, уста­нови, учбові заклади, навіть православні церкви. Уже в перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-католицьких священники, серед них митрополит А.Шептицький. Згодом їх кіль­кість досягла сотень. Почалася масова депортація підозрюваних у будь-яких “гріхах“ місцевих жите­лів. Лише через Київ протягом кількох тижнів “прослідували“ на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів з прифронтової смуги.

Панування росіян в Галичині виявилось нетри­валим. В результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого між Горлицею та Тарновим 18

квітня 1915 р., більша частина втраченої у 1914 р. території вже в травні — червні була повернута, а в липні вся Галичина і значна частина Волині перейшла до їх рук.

Це стало новим актом трагедії. Відступаючі російські війська взяли заручниками кілька сотень провідних українських діячів. З ними евакуювались в глиб Росії і тисячі русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних пркчин співпра­цював з російською адміністрацією, і кому могли інкримінувати антиавстрійські настрої і дії.

Узагальнюючи численні конкретні приклади масового терору, що містяться у працях М.Грушев- ського та Д.Дорошенка, інших істориків, Н.По- лонська-Василенко подає таку жахливу картину тих днів: “У зв’язку з відступом російського війсь­ка на схід, виселяли людей з Холмщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пус­телю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пер­мі тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що пере­несла у 1670-их роках під час “великого згону“. До жаху руїни приєдналися пошестя тифу, червінки, які косили „виселенців“.

Новий прихід в Галичину, інші західноукра­їнські землі австрійців, німців, поновлення польсь­кої адміністрації, їх прагнення якомога швидше ви­коренити все, пов’язане із російськими впливами, вилилось у нові репресії проти українства.

Відновлений у травні 1915 р. у Відні представ­ницький орган — Загальна Українська Рада — спробував було декларувати необхідність завою­вання незалежності „російською“ Україною і запро­вадження автономії для Східної Галичини та Буко­вини. Однак, дедалі відвертіші схиляння офіційного Відня у бік поляків, нові обіцянки розширення вла­ди останніх на українських територіях, змусили За­гальну Українську Раду на знак протесту самороз- пуститися. Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси відстоювала укра-їнська парламентська репрезентація (український клуб віденського парламенту) на чолі з Є.Петрушеви- чем. Постійних нищівних ударів зазнавало ук­раїнство і в Україні. Ліквідовувались будь-які осе­редки українського культурного життя, українські організації, переслідувались періодичні видання.

Незважаючи на те, що київська газета “Рада“ з перших днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції самодержавства, вона була закрита. Та ж доля спіткала “Українську хату“, тижневик „Село“. Із запровадженням в Україні війсь-кового стану ситуація ще погіршала. На по­чатку 1915 р. було заборонено видавати журнали “Дзвін“, “Україна“, “Рідний край“, “Літературно- науковий вісник“, “Записи українського наукового товариства“, “Наша кооперація“.

Зважаючи на умови військового часу, царські сановники планували новий наступ на укра’інство. Міністр закордонних справ С.Сазонов доводив: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху“. Однак, після відчут­них невдач і величезних територіальних втрат саме українських земель у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо згасла.

Поразки російської армії на фронті та невіра у виправлення становища, у можливість стабілізації фронту через катастрофічний розвал економіки і поглиблення політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї Правобережної України. Паніка особливо поширилася з фактичним почат­ком евакуації з цього району восени 1915 р.

Губернські установи з Кам’янця-Подільського перенесли до Вінниці. Київський університет пере­базувався до Саратова, а Політехнікум — до Во­ронежа. Обговорювалось питання про евакуацію святинь Києво-Печерської Лаври. Почалось пере­везення на схід державних закладів і установ.

Тим часом нависла нова небезпека над Галичи­ною. Після брусилівського прориву навесні 1916 р., затяжних торгів між Берліном і Віднем щодо май­бутнього польських земель, колишня територія Ко­ролівства Польського була віддана у повне розпо­рядження Прусії.

Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну владу поляків над українцями, не лишаючи, по суті, сумнівів щодо майбутнього українських зе­мель у складі відроджуваної Польщі. Українство Австро-Угорщини, таким чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше розуміло без­перспективність домогтися своєю відверто авст- рофільською позицією не те що прихильного став­лення, а хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об’єктивно при­множуючи, розширюючи передумови для прийдеш­нього вибуху українського руху.

Дата добавления: 2015-05-22