Зрушення на культурному полі

Т

ривалими зусиллями народовців і представ­ників інтелігенції Наддніпрянщини 1894 р. відкрито кафедру історії України у Львівсько­му університеті, яку зайняв прибулий з Києва український історик Михайло Грушевський (1866- 1934). Активно включившись у політичне життя, він разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером національного руху і символом його єднання обабіч австро-російського державного кордону.

З приїздом М.Грушевського до Львова активізу­валася боротьба за український університет. Хоча

українці й мали підготовлені власні наукові сили, їм удалося до 1914 р. забезпечити собі лише 7 звичай­них кафедр та три доцентури у Львівському, а також три кафедри в Чернівецькому університетах. Львів­ський університет на той час уже значною мірою був полонізований, а заміщенню українських кафедр чи­нились усілякі перешкоди. Тому українське студент­ство наприкінці 90-х рр. почало домагатися відкрит­тя у Львові окремого українського університету

Широкого резонансу набув демонстративний вихід 600 українських студентів з Львівського універ- ситету (1901) на знак протесту проти дискримінаційної політики ректорату й професури щодо українців. Питання про український універси­тет жваво обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з’їзді (1913), на сторінках преси^в українському сеймі, у Віденсько­му парламенті. Його вирішення домагалися під час демонстрацій, заворушень. Наболіле університетсь­ке питання тримало в напруженні ціле суспільство. Питання українського університету не знімалось з по­рядку денного до 1918 р.

Українці Галичини наполегливо домагалися ство­рення широкої мережі українських середніх шкіл. За 50 років крайової автономії ціною різних поступок їм удалося домогтися від сеймової більшості згоди на за­снування у Східній Галичині лише 6 українських державних гімназій (у Львові, Перемишлі, Коло­миї, Тернополі, Станіславі, Бережанах і Стрию). Вони були змушені вдатися до заснування приватних українських середніх шкіл. 1908-1911 рр. під егідою Руського педагогічного товариства було засновано 6 приватних гімназій, один ліцей та чотири вчительські семінарії.

На Буковині перед Першою світовою війною ук­раїнці мали дві українсько-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських на­родних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині — 216, на Закарпатті ж з наявних

185- р. 282 українських шкіл до1914 р. не залиши­лось жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Бу­ковині завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України єдиної з Наддніпрянщиною літе­ратурної мови та запровадження в шкільне навчання (1892.), а згодом у діловодство фонетичного право­пису. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові під керівництвом М.Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську академію наук. Члени товариства підготували близь­ко 3 тис. томів різних видань з українознавства, в тому

186- числі 8 томів написаної М рушевським монументаль­ної праці “Історія України-Руси” — наивидатнішого твору української наукової історіографії, який дав торичне обгрунтування української державності й справив значний вплив на державницьке і иховання цілих поколінь. Поряд з М.Грушевським головними діячами товариства були І.Франко та В.Гнаткж.

187- Діяла широка мережа культурно-освітніх осе­редків.Товариство “Просвіта” 1914 р. мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні і 109 950 членів. Своїми бібліотеками, курсами для неписьменних, хорами, театральними виставами, концертами та популярни­ми виданнями “ Просвіта” підіймала політичну й національну свідомість мас. Завдяки підтримці ми трополита Андрея Шептицько о у Львові засновано український національний музей (1913).

188- Поряд з окрасою української літератури —

189- І.Франком розквітнув талант молодих письменників Василя Стефаника і буковинки Ольги Кобилянської. Редагований М.Грушевським ті І.Франком “Літера­турно-науковий вісник” (1898-1907) став всеукра­їнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні силн України: М.Вороний, М.Коцюбинський, Леся Українка,

190- В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінченко,

191- А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський, Б.Лепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Ле- вицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич та ін. Кращі твори світо­вої і української літератури популяризувала Україн­сько-руська видавнича спілка, яка(,1899-1917 рр. випускала понад 300 видань белетристичної і науко­во-популярної літератури.

192- Справі утвердження національної ідеї велику по­слугу робило театральне мистецтво. Великі заслуги в цьому мав театр “Руської бесіди” у Львові, який 1905-1906 рр. на чолі з його керівником Миколою Садовським та незрівнянною актрисою Марією Зань- ковецькою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п’єс М.Старицького, І.Кар- пенка-Карого). Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гна­том Хоткевичем Гуцульский театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

193- Упевнено ставало на професійну основу музичне життя краю. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музич • ний інститут^ якому 1907 р. присвоєно ім я М.Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (1879- 1979) — творець знаменитої кантати-симфонії на

194- слова Т.Шевченка “Кавказ” У розвиток і популяри­зацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоче товари­ство “Боян” (1891) та аналогічні товариства в інших містах краю. Значну роль у пропаганді української му­зики відіграли співаки світової слави Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцінський та ін.

195- Виразних національних рис набуває образотвор­че мистецтво. Організатором митецького руху були засновані у Львові Товариство для розвою руської штуки (1889) та Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1905). Організовані ни­ми у Львові виставки (1889,1900) відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. — перша Всеукраїнська мис­тецька виставка — стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддні­прянських митців. Душею національного мистецького життя в Галичині був талановитий художник (пейза- жист-лірик портретист) Іван Труш (1869-1914), поряд з яким творили визначні живописці Модест Со- сенко, Юліан Панькевич, Ярослав Пстрак, Антон Манастирський, Йосип Курилас, Олекса Но- ваківський, Олена Кульчицька. Серед буковинських митців набув широкого визнання Микола Івасюк.

196- Іван Франко

З-поміж українських скульпторів світову славу здобув Михайло Паращук, котрий (разом з Антоном Іопелем) створив пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефа- ника, М.Лисенка і С Людкевича.

На основі використання традицій і форм ук­раїнського народного зодчества формується національний стиль в архітектурі. Його зразками є споруджені у Львові за проектами Івана Лечицько- го та інших архітекторів будинки страхового товариства “Дністер” (1905), бурси Українського педагогічного товариства, Академічного дому, “На­родної гостиниці”. Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка, Академічної гімназії та ін

У народних масах західноукраїнських земель міцніло відчуття власної сили, зростала їх переко­наність у можливості здобути національні права наполегливою працею, консолідацією національних сил, організованою боротьбою за свободу.

З усіх західноукраїнських земель у найтяжчому становищі залишалося Закарпаття Внаслідок асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та безініціативності й консервативності місцевої, пере­важно московської і так званої мадяронської інтелігенції українці на початку XX ст. перебували там, засвідченням народознавця В.Гнатюка, “майже на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на початку XIX ст., так що там народне відродження ще не розпочиналося”. Лише невелика група молодих на­родовців, таких, як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації й тяжіла до національно-патріотичних сил Галичини й Буковини, всієї України. Започатковану ними традицію продовжило і розвинуло покоління 20-х рр. XX ст.

Дата добавления: 2015-05-22