Руська трійця

П -и я

Національне відродження.

наслідок реформ та інших урядових заходів наприкінці XVII ст. /створення релігійного фонду підтримки сільських священиків, за­снування духовної семінарії для уніатів у Відні 1774 р., відкриття греко-католицької духовної семінарії у Львові 1873 р., створення при Львівському універ­ситеті, відкритому 1784 р., так званого Руського інституту / українська національна інтелігенція, що тоді рекрутувалася майже виключно з середовища гре­ко-католицького духовенства, піднялася до сприй­няття нових ідейних віянь. Саме з її лав як найбільш освіченої суспільної верстви виишли перші будителі національної свідомості західних українців.

Перша хвиля національного відродження в Гали­чині була пов’язана з діяльністю перемишльського культурно ос: гнього осередка, що сформувався нав­коло єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х рр. XIX ст. До цього осе­редка входили Іван Могильницький, Іван Лаврів- ський, Иосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. І.Могильницькии став автором першої в Галичині “Граматики” української мови (початок 20-х рр.) і наукового трактату “Відомість о руськом язиці”, в якому доводив, що українська (“руська”, за його ви­значенням) мова започаткована ще в Київській Русі.

Інтерес до національної історичної спадщини й мо­ви та усної народної творчості почали виявляти и представники духовенства на інших західноу­країнських землях. Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої нау­кової праці: історії Закарпаття — “Короткого нарису фундації Федора Коріатовича” (Кошиці, 1799 — 1805 рр.), в якій документально обгрунтував авто- хтонність закарпатських русинів як невід’ємної частини східного слов’янства. Згодом (1843) фунда­ментальну шеститомну “Історію карпатських русинів” створив відомий учений-славіст і церковний діяч Ми­хайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної “Граматики слов’яно-руської мови” (Буда, 1830 р.),

в якій подібно до перемишльських діячів висловлю­вався за церковно-слов’янську мову (в її карпато-українській редакції) як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спро­бу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський (1806). Проте на­ступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило Продан і Василь Фарлеєвич продовжували вжива­ти застарілу книжну мову. Перша друкована на Буковині світська книжка “П алми В.Фарлеєвича (1846) була написана, за висловом Юрія Федькови- ча, “мовою ченців XII ст.”

У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об’єднання ро­мантиків “Руська трпіця”. Засновники об’єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацькии (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одно­часно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчлено­ваність України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого сло­ва та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ, відкрити йому світ, допомогти усвідомити “гідність свою і свою силу” і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішен­ню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони: аймалися зби­рацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльні:тю в сфері значного ком­плексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літера­турознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Новаторським підхо­дом були позначені їхні виступи за утвердження національної А тератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників (на­приклад, ^‘Читанка” М.Шашкевича), проти латинізації Письменства (брошура “Азбука і аЬеса- сііо” М.Шашкевича), спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму поетизація героїчних сторінок національ­ної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відббраження в підготовлених “Русь­

кою трійцею” альманахах. Особливо відзначився цим рукопис “Зорі” (1834), який через цензурну заборону не побачив світу Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні (з огляду на цензу­ру), наскрізь пронизана і славнозвісна “Русалка дністрова” (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським ” шриф­том і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, воз­величенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамаць­кого руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авто­ритетів — політичного, соціального й літературного

179- дав підставу І.Франкові назвати цю книгу “яви­щем наскрізь революційним”. Своїм змістом вона цілком відповідала тій місії, на яку чекав від спо­гадів про минуле М.Шашкевич: допомогти 'воскресити в новій силі руську славу, руську властьі” Разом з тим це була перша в Україні книга, яка, за словами І. Франка, вказувала “далекий ясний образ свобідної всеслов’янської федерації в освіті і спільній роботі політичній”. Появу “Русалки Дністрової” прихильно зустріли однодумці “Руської трійці”. її вітали визначні національно-культурні діячі України (М Максимович, О.Бодянський, І.Срезневський, Шевченко, М.Костомаров), представники поль­ської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, “Русалка Дністрова” поряд із “Кобзарем” Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспек­тиву.

Підсумком патріотичної діяльності “Руської трійці” стало формальне визначення основних про­грамних засад українського національного руху в публіцистичній статті Я.ГЬловацького “Становище ру­синів в Галичині”, опублікованій німецькою мовою'їдд псевдонімом Гаврило Русин у німецькомовному “Щорічнику з слов’янської літератури, мистецтва і науки” (Лейпціг, 1846 р.). Цими програмними по- \оженнями передбачалось піднесення українців Австрійської імперії до рівня інших національно відроджуваних слов’янських народів: звільнення на­родних мас, передусім селянство, від гніту дідичів, бюрократа і лихварів, насамперед шляхом скасуван­ня панщини або заміни її чиншем; підняття середнього

стану; піднесення промисловості, культури і законності шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою; запровадження шкільної освіти рідною мовою; викладання української мови у вищих школах з ме­тою підготовки кадрів інтелігенції, здатної працювати в українськомовному середовищі; розвитку літерату­ри, культивування історичних традицій, заснування журналів.

Першими кроками діяльності в дусі цих програм­них засад були видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху “Вінок русинам на обжин­ки” (Відень, 1846 — 1847рр.), який продовжував традиції “Руської трійці”, поява в середовищі ук­раїнських міщан Львова проекту заснування товариства “Руська матиця” для видання популярних книг для народу та його періодичного друкованого ор­гану “Галицька пчола” (1847), пожвавлення праці духовенства над заснуванням україномовних народ­них шкіл(1847).

Стаття Я.ГЬловацького, як і загалом діяльність “Руської трійці”, знайшла жвавий відгомін не тільки в Галичині, а й поза її межами її знали і схвалювали представники інтелігенції Буковини, серед яких по- ширювавася також альманах “Вінок русинам на обжинки”. Знайомство з діяльністю “Руськоїтрійці” сприяло формуванню літературних інтересів та визна­ченню патріотичного напряму творчості закарпатського письменника Олександра Духнови- ча (1803 — 1865) Багато спільного має, зокрема, його патріотична поезія “Вручаніє” (“Я русин бил, єсьм і буду”) з віршем М.Шашкевича “Руська ма­ти нас родила”. Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ його букваря “Книжица читальная для начинающих” (1847). Це була перша на Закарпатті книга, написана для наро­ду, і народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації що­до закарпатських українців.

Таким чином, діяльність “Руської трійці”запо- чаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

Відгомін “Весни народів”

У

1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського

масштабу, котра завершила тут розпочатий у попе­редні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами се­редньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного про­цесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід’ємною складовою частиною революції ста­ли визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних праг­нень, за досягнення національної свободи.Звідси пішла назва революції — “Весна народів”.

Основним вогнищем українського національно­го руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католиць- кого духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф.Стадіону петиції на ім’я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини ук­раїнської мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснова­на перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Гали­чини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із ЗО постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради ста­ла “Зоря Галицька” — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 трав­ня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заяви­ла: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним гово­рить язиком...”То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці

180- одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національ­ну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золо­того лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Го- ловацьким, домагалася забезпечення вільного

національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Руські ради стали організаторами боротьби ук­раїнського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто, за її національно-тери- торіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних за­кладах рідною мовою тощо.Вони виступали з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань(національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйо­ну так званих гірських стрільців), які розглядали як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість ви­мог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’яз­кового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я.Голо- вацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітньо­го руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з’їзду у Львові було засновано “Га­лицько-руську матицю” — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Активізувалося літературне життя. Послідовни­ки М.Шашкевича — письменники М.Устиянович і

А.Могильницький у той час написали свої найкращі літературні твори. Вперше було зроблено спробу пе­ревидати в Галичині кращі твори нової української літератури (твори І.Котляревського, Г.Квітки-Ос- нов’яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Ук­раїні, інформації про створення в Києві Кирило-Мефодіївського братства та революційну діяльність Т.Шевченка. Революція дала поштовх і ак­тивному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянсь­кої України — п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” 1. Котляревського, “Сватання на Гончарівці’Т.Квітки-Основ’яненка та ін. Визнач­ними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та засну­вання 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові.

Піднесення українського національного руху в Га­личині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх струк­тур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Га­личини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони про­довжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

На цьому грунті польсько-українські відносини під час революції значно загострилися, набуваючи інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Нав­коло українського питання виникла гостра полеміка. Позицію української демократії в ній репрезентував священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь По- долинський (1815 — 1876). У брошурі “Слово перестороги”, надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку, він висунув постулат національної незалежності ук­раїнців та налагодження українсько-польських відносин на демократичній і рівноправній основі. “Так, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твер-

Іван Котляревський

до у воскресіння вільної, незалежної України...Ніщоне зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи...Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно”. Національне визволення він пов'язу­вав з досягненням національної свободи усіма слов'янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах. Сформульований В Подолинським ідеал національної незалежності українського народу та його бачення шляхів досягнен­ня цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що йшла від "Руської трійці", етапу, який відповідав рівневі національно-політичної думки на Над­дніпрянській Україні, репрезентованої концепцією Кирило-Мефодіївського братства.

Революція дала поштовх активізації народних мас Північної Буковини. Поряд із селянським пов­станням під проводом Лук’яна Кобилиці там набув поширення рух за збереження адміністративно- політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь на клопотання дворянської верхівки про відокремлен­ня Буковини від Галичини буковинські селяни- депутати виступали із заявами протесту у Віденсько­му рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чер­нівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р адміністративно відокремив Буковину від Галичини.

Революція сприяла виникненню українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Че­рез ігнорування угорським ліберальним дворянством та його вождями національних інтересів українсько­го населення частина закарпатської інтелігенції на чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Доб- рянським висунула ідею об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. її підтримала Головна руська ра­да у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив цього, вбачаючи тут крок до об’єднання цих західноу­країнських земель з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою

181- р. уряд дозволив адміністративно виділити в ок­ремий заселений українцями Ужгородський округ з правом формувати там місцевий управлінський апа­рат з представників української інтелігенції. Було також дозволено навчати дітей українською мовою у початкових школах і лише деякі предмети виклада­ти українською мовою в гімназіях.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження

українства в межах конституційної австрійської мо­нархії, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, ре­алізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.

Дата добавления: 2015-05-22