Політична ситуація Україні у травні-жовтні 1918 р

травня 1918 р. уряд Ф.Лизогуба опубліку­вав декларацію, в якій визнав своїм голов­ним завданням — „зміцнити на Україні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скликання народного представництва, котре висловить справжню, ніяким напором з ніякого боку не по- фальшовану волю українського народу щодо буду­чого державного ладу України“.

Для досягнення обраної мети уряд зробив став­ку на створення дійового державно-адміністратив­ного апарату й превентивні удари по революційно- демократичних інституціях і верствах суспільства.

Як уже зазначалося, першими указами гетьма­на було скасовано чинність законів Центральної Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, натомість при­значались губернські й повітові старости. Сталася формальна зміна титульного трафарету. До влади на місцях прийшли консервативні сили: землевлас­ники, старі земські діячі, військові. „В особі нової

адміністрації з’явилися люди, що належали до вер­стви, яка зазнала під час революції чимало неспра­ведливостей і кривд“, — свідчив Д.Дорошенко. Отже, владу здобули покривджені революцією, і це сприймалося на місцях, як довгоочікувана мож­ливість поквитатися зі своїми кривдниками. Але чи можна було в такий спосіб забезпечити спокій у краї?

Розпочався масовий наступ на революційну де­мократію. Нам уже доводилось говорити про неле­гальні, тобто заборонені владою з’їзди УПСР, УСДРП та селянський з'їзд. У травні зупинили випуск низки революційно-демократичних видань, зокрема газет „Боротьба“, „Народна воля“, „Мысль народа“, „Земля и воля“, а ті, що продов­жували виходити, підлягали цензурі, яка, за

С.Єфремовим, була жорсткішою за царську. Обме­жувались політичні свободи. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. Посилились пе­реслідування робітників за страйки. З цією метою активно використовувались окупаційні війська. В Українській державі продовжував діяти наказ фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово- польові суди. На початку травня у зверненні до робітників штаб Айхгорна попереджав, що німецькі війська не терпітимуть безпорядків і страйків, а при необхідності „здійснять свою волю застосуванням насилля“.

Указами міністерства праці Української держави значно обмежувались функції профспілок їм забо­ронялося втручатись у дії адміністрації, що стосува­лися питань найму і звільнення робітників, фінансу­вання, економічної діяльності. Влітку 1918 р. на підприємствах помітно зросла тривалість робочого дня. Підприємці відмовлялися виконувати умови трудових угод, знижували й нереіулярно видавали платню Багато фабрик, заводів, шахт зупинилися, внаслідок чого роботу втратили не менш 400 тис. робітників.

Хвиля арештів і репресій, що прокотилася по революційній демократії, зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Це змусило голову Всеукраїнського союзу земств С Петлюру зверну­тися з протестом спочатку до П.Скоропадського, а дещо пізніше до німецького посла в Україні Мумма. „У зв’язку з державним переворотом скрізь на Ук­раїні почалися арешти й замикання в тюрми без су­ду та слідства різного стану громадян України, — інформував посла С.Петлюра. — До мене, як до голови Всеукраїнського союзу земств, звертаються і окремі особи, і цілі делегації з повідомленнями, що

в однім місці заарештовано земських гласних, а в другім — членів земської управи, причім у деяких випадках, як-от у Липівці на Київщині, навіть за­печатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу п. гетьмана Скоропадського на ці недопус­тимі й небажані для спокою краю арешти, вказую­чи йому на велику небезпеку від тих арештів. Маю­чи на увазі, що часто подібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу, Екселенціє, уваїу звернути на ці прикрі й дуже не­бажані явища“.

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі. Ще за Центральної Ради поміщики, особливо на Правобережжі, зверталися до німецьких та австрійських військ по допомоіу для з’ясування стосунків з селянами. Наказ фельдмаршала Айх­горна від 6 квітня про засів полів захищав права ве­ликих землевласників. Після державного переворо­ту й ліквідації земельних комітетів розпочався ма­совий рух поміщиків за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків за час революції. Цей рух вилився у форми каральних експедицій проти селянства. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися по допомоіу до окупаційних військ. Д.Дорошенко у своїй історії гетьманської держави прагнув довести, що уряд не був причет­ним до каральних акцій на селі, намагався і таки спромігся їх розігнати, але „вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставились усі злочинства тих відділів“. Але якою мірою це пояснення непричет­ності відповідало дійсності?

В урядовій декларації 10 травня наголошувало­ся, що уряд „не спиниться ні перед якими жертва­ми, щоб створити на Україні здорове, забезпечене землею селянство“. З цією метою передбачалось закупити державою приватновласницькі маєтки „без шкоди для інтересів хліборобської культури“ і „за необтяжуючі ціни“ передати хліборобам.

Однак з розробкою проекту земельної реформи уряд не поспішав, а між тим 18 травня міністр внутрішніх справ (він же і голова Ради міністрів) Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зобов’язав гу­бернських старост широко оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібра­ного у них рухомого майна

Захищав права власників і затверджений геть­маном 27 травня закон про право на врожай 1918 р,, який визнавав повне право власників землі на озимі посіви 1917 р., а за ярові посіви ті, хто захо­пив землі, повинні були сплатити власникам витра­

ти, здійснені на обробіток землі після жнив 1917 р., а також оренду за цю землю в розмірах третини се­редньорічної орендної плати за 1913-1917 рр.

Отже, уряд не визнав того статус-кво у земель­них відносинах, який стихійно склався навесні 1918 р. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для повернення землі й майна поміщикам. В.Липинський (згодом ідеолог гетьманщини) вважав, що це був стратегічний про­рахунок влади. Справді, про класовий мир, заспо­коєння суспільства при такому підході до вирішен­ня справи не могло бути й мови.

З червня ЦК УПСР, який на той час перебував у руках лівих есерів, оголосив у декларації, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уря­ду, створення партизанських загонів для захисту ідей соціалізації землі. Того ж таки дня у Звениго­родському й Таращанському повітах Київщини ліві есери (М.Шинкар, Ю.Тютюнник) підняли пов­стання. В ньому взяли участь ЗО тис.селян. У сере­дині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кремінецький повіти Волинської губернії.

Ще 22 травня командуючий німецькими війсь­ками в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому ставив завдання своїм підлеглим рішуче ви­корінювати збройною силою будь-які ворожі геть­манському урядові дії, зокрема „застосувати най- жорстокіші заходи для придушення у зародку пов­станського руху“ Наказ командуючого війська ви­конували з німецькою пунктуальністю. Ана- хогічним чином діяли й австрійці.

Повстанський рух набув великого розмаху. Хоч німці та австрійці й не припинили каральних дій, во­вн зрозуміли, що при збереженні подібних тен­денцій ніколи неотримають з України бажаної кількості хліба й муситимуть знову вести боротьбу ва два фронти.

Це, своєю чергою, змусило їх вимагати від геть­мана активних пошуків компромісу із селянством. Зробити це, на думку німців, можна було шляхом пришвидшення земельної реформи й залучення до урай) представників української демократії. 29 червня у розмові з Ф.Лизогубом німецький посол в Україні барон Мумм дав зрозуміти, що німці зацікавлені в запрошенні до уряду представників гкраінських політичних партій, насамперед лжіалістів-федералістів. І.Нагаєвський на підставі імчення дипломатичних повідомлень з Києва до “■сдя влітку 1918 р. дійшов висновку, що

„австрійці при кожній нагоді заохочували гетьмана притягнути до співпраці українські політичні партії“.

За дорученням гетьмана Д Дорошенка, який мав тісні зв’язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді. Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння. Геть­мана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідео­логія. Українські партії як виразники демократич­них тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як з політичною реальністю.

Український національний союз, що на початку серпня постав на місці Українського національно- державного союзу, проголосив своєю метою утво­рення суверенної демократичної Української дер­жави парламентського типу, а тактичною лінією — створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС погодився визнати гетьмана головою держави, але вимагав сформування при своїй участі нового уряду та обрання на Всеукраїнському кон­гресі Державної Ради з функціями вищої законо­давчої влади Гетьман вагався. Побоювання гетьма­на щодо радикальності настроїв представників ук­раїнських кіл були небезпідставними, але звідси він зробив хибний висновок про неможливість у такий спосіб заспокоїти Україну, поліпшити її міжнародне становище Демократична платформа була значно ширшою за консервативну. Очевидно, цей незапе­речний факт зуміли довести П.Скоропадському німецькі урядовці під час його відвідин Німеччини у вересні 1918 р. Гетьман на переговорах з кайзером Вільгельмом II зобов’язався повністю українізувати уряд, а також погодився на проведення виборів до сейму, з тим, щоб скликати його ще 1918 р. Кайзер, зі свого боку, обіцяв Україні як суверенній державі особисту підтримку й допомогу Німеччини у фор­муванні української армії.

Повернувшись до Києва, П.Скоропадський 5 жовтня зустрівся з керівниками УНС. Інформуючи про цю зустріч громадськість, Українське телеграф­не агентство повідомило, що „для 'більшого збли­ження між п. гетьманом та українським громадян­ством знайдено добрий грунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться"

Головною перешкодою на шляху зближення виявився гетьманський уряд, значну частину якого

■

становили члени кадетської партії, що продовжува­ли обстоювати старі позиції.

В.Винниченко від імені Українського національ­ного союзу заходився нищівно критикувати уряд. У середині жовтня він підготував „Заяву про внутрішнє й міжнародне становище України", де заперечувалось право уряду Ф.Лизогуба на повно­правне і законне представництво Української дер­жави на тій підставі, що цей уряд „чужий народові національно н ворожий йому політично та соціаль­но“. З рази УНС оголошував, що тільки „ко­аліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі дер­жавної влади“. Першим завданням нового уряду В.Винниченко визначив негайне проведення аграр­ної реформи на основі знищення великого землево­лодіння та надання землі селянству, вибори вищого законодавчого органу держави, забезпечення всіх демократичних свобод.

Неважко зрозуміти, що подібна програма, за якою чітко проглядалося бажання здійснити соціально-політичні радикальні зміни, не могла не викликати опору уряду. До того ж у жовтні почала швидко змінюватись міжнародна політична кон юнктура: поразка Центральних країн у світовій війні уже не викликала сумніву. За таких обставин дев’ять членів уряду (переважно кадети) 17 жовтня на засіданні Кабінету міністрів зробили заяву про те, що Україна не повинна замикатись у власних національно-державних інтересах, залишатися бай­дужою до боротьби з більшовиками, вона повинна взяти на себе ініціативу цієї боротьби, чим забезпе­чить собі свободу вільного розвитку в державнім союзі з Росією. Це був один із найзаповітніших ка­детських планів: перетворити Україну на осередок чергового збирання єдиної і неділимої небільшо- вицької Росії. 20 жовтня Головний комітет кадетсь­кої партії в Україні, гаряче підтримавши заяву міністрів-кадетів, оголосив, що заява ця з’ясовує принципи, які члени партії проводили в уряді. Го­ловний комітет вважав подальшу участь своїх членів в уряді неприпустимою. Позицію дев’яти міністрів-кадетів підтримала Рада „Протофісу“, що висловилася за найтісніше зближення України і Росії. Голова „Протофісу“ князь Голіцин намагався застерегти гетьмана від коаліції з українськими політичними партіями, бо це, на його думку, загро­жувало соціалістичними експериментами.

Незважаючи на досить великий тиск консерва­тивних сил, вони зазнали поразки. Старий склад

уряду було відправлено до демісії. 22 жовтня П.Скоропадський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними про­блемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямованих на розвиток промисловості. Вирішен­ня їх, на думку гетьмана, стало б „незрушимою підвалиною майбутнього розквіту самостійної Ук­раїнської держави“. 24 жовтня Ф. Лизогуб сфор­мував новий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О.Лотоцький, П.Стебницькнй,

А.Вязлов, В.Леонтович та М.Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру і спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді, виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед новою грозою.

Дата добавления: 2015-05-22