Знищення класу селян-власників

С

елянин-власник, або, як стали казати в ті ча­си, одноосібник, був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, якнй від імені народу розпоряджався проми­словістю. Держава не могла забезпечити приско­рені темпи індустріалізації, коли мала справу з мільйонами власників-одноосібників. Коли почи­нався сильний податковий або ціновий тиск, селя­нин, ніби равлик, ховався у власному господарстві. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від державних структур. Доки селя­нин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати міста й армію. Ось чому під машкарою турботи про піднесення добробуту сільського насе­лення державна партія хотіла створити на селі замість неконтрольованих індивідуальних госпо­дарств велике виробництво. Причому обов’язково у формі комуни, в гіршому разі — артілі. Тобто, у ви­гляді колективного господарства з повним або част­ковим відчуженням селянської власності. Саме за цими формами великого виробництва закріпилося скорочення “колгосп”. Колективне господарство у формі кооперативу ринкового типу, в якому селянин

залишався власником засобів виробництва, не ціка­вило апарат.

Апаратник бажав мати справу з селянином-кол- госпником, соціальна природа якого, як підкреслю­валося у партійних документах, переставала бути “дрібнобуржуазною". Справді, колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він був зобов’язаний підкорятися безпосередньому на­чальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи в свою чергу перебували у цілковитій персональній залежності від районної “трійки” — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ця всемо­гутня “трійка” просувала колгоспних і сільських функціонерів, якщо вони добре виконували свої функції, по ієрархічно побудованій апаратній дра­бині. Коли ж вона мала претензії до апаратників, то оголошувала їм догани, виключала з партії, запро­торювала в концтабори і тюрми, розстрілювала. Маючи таку систему “виробничих відносин”, дер­жава позбувалася попередніх проблем з хлібоза­готівлями. Вже 1929 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів почали безперебійно вивозити на державні зсипні пункти та елеватори.

Задовго до прийняття офіційних постанов про всеосяжну колективізацію ’, вже під час подолан­ня силовими засобами хлібозаготівельної кризи 1927/28 р, Сталін почав готуватися до акції, яку потім назвав “революцією зверху”, — відчуження селян від власності. Генсек розраховував здійснити цю акцію по-воєнному, в стислі строки. В Україні органи ДПУ і міліція звертали особливу увагу на те, щоб вилучити у сільській місцевості вогнепаль­ну зброю, сховану з часів світової, національно- визвольної і громадянської воєн. Поодинокі спроби утворення селянських спілок та інших неконтрольо- ваних організацій нещадно придушувалися. Партія знову на повний голос заговорила про “куркульсь­ку небезпеку" і відверто поставила в центрі аграр­ної політики нацьковування пролетарських і напів- пролетарських елементів села на селян-власників. Напередодні “всеосяжної колективізації” селяни мали залишатися роз’єднаними й беззбройними.

В листопаді 1929 р. зібрався пленум ЦК ВКП(б), присвячений “соціалістичним перетво­ренням” у сільському господарстві. Пленум визнав недостатніми накреслені XV з’їздом партії темпи колективізації (до 20% селянських посівів по СРСР, до 24% — по Україні наприкінці п’ятирічки) і проголосив перехід до суцільної ко­лективізації.

Пленум спеціально заслухав і обговорив до­повідь Косіора “Про сільське господарство України і про роботу на селі". У прийнятій постанові підкреслювалося, що республіка порівняно з інши­ми регіонами має більш розвинуту матеріально- технічну базу для перетворень у сільському госпо­дарстві, бо на її ланах працює близько третини тракторного парку країни.

На пленумі було вирішено утворити загальносо­юзний наркомат землеробства. Під керівництвом новопризначеного наркома Я Яковлєва відразу по­чалося визначення практичних підходів до суцільної колективізації. Так з’явилася постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. “Про темп колек­тивізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" Україну віднесли до регіонів, де ко­лективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932р., тобто на півтора-два роки раніше кінця п’ятирічки.

269- грудня 1929 р. Сталін виступив з промовою, в якій поставив неіснуючу проблему “ліквідації кур­кульства як класу”. Історик може визначити своє ставлення до цієї проблеми взяттям у лапки самого виразу. Однак проблема була не тільки поставлена, але й розв’язана. Протягом кількох років величезні зусилля й засоби радянської держави спрямовува­лися на те, щоб економічно, а то й фізично нищити мільйони “куркулів”

У середині 20-х рр. слово “куркуль” майже зникло з офіційного словника, а партійний теоретик М.Бухарін навіть сформулював адресоване селянам гасло “Збагачуйтесь!”. У цей дуже короткий період партійно-державне керівництво всупереч вимогам небагатьох опозиціонерів налагоджувало ринкову змичку міста і села і сприяло зростанню продуктив­них сил у приватновласницькому секторі сільського господарства. Як тільки згуртовані навколо генсека партапаратники прийняли рішення відмовитися від непу, “куркульська небезпека” знову з’явилася в їх лексиконі.

Поворот до термінології часів громадянської війни, так само як і перші процеси, організовані ДПУ проти інтелігенції (“Промпартія”, “Шах­тинська справа” тощо), свідчив про заплановану вже зміну політичного курсу. Справа була зовсім не в тому, що власті зненацька згадали про не­обхідність співчувати біднякам, які визискувалися більш багатими односельцями. Під час зрівняльно­го поділу землі і засобів виробництва у 1920—1923 рр. власті винищили усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків. В заможну

верхівку селяни вже вибивалися, головним чином, завдяки власній праці. Експлуататорські тенденції виявляла тільки держава: маючи на руках націоналізовану промисловість і працюючих у ній робітників, вона не могла обійтися без “ножниць цін” або завищених податків.

Відомий метод протиставлення одних іншим (у даному разі — “куркулів” біднякам), щоб справи­тися з усіма, Сталін продемонстрував під час свого відрядження до Сибіру в січні 1928 р. Застосова­ний ним “уральсько-сибірський” метод заготівель грунтувався на принципі самообкладання, яким се­ло розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його “до двору” відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити корисливу заінтересованість найменш заможних селян у про­веденні в життя нових законів “Уральсько- сибірський” метод хлібозаготівель застосували в Україні весною 1929 р. Тоді було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Цей сталінський досвід став у пригоді, коли по­чалася суцільна колективізація. Щоб змусити селян дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було по­казати їм на конкретному прикладі, що станеться з непокірливими Зрозуміло, що саме заможні селя­ни опиралися колективізації найзапекліше. їм було що втрачати. Втім, репресували й бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Метикуваті чиновники винайшли категорію “підкуркульників”, до якої можна було віднести найбіднішого бідняка.

В другій половині січня 1930 р. комісія політбю- ро ЦК ВКП(б) під керівництвом В Молотова роз­робила порядок розкуркулення. Розкуркулювані селяни поділялися на три категорії. До першої віднесли “учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів”, які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої ка­тегорії потрапляли всі, хто здійснював “менш ак­тивний опір: їх разом із сім’ями депортували у віддалені північні райони країни. У третій категорії були ті, хто не чинив будь-якого опору. їм надава­лися зменшені земельні ділянки за межами кол­госпних масивів

У постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р.

“Про заходи у справі ліквідації куркульських гос­подарств у районах суцільної колективізації”, яку підготувала молотовська комісія, визначалася кон­кретна кількість селянських дворів, що підлягали включенню до першої (52 тис) і другої (112 тис.) категорій. Чи стратегам партії заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах чинити­муть опір майбутній кампанії розкуркулення? Ні, причини такої точності полягали в тому, що партійне керівництво намагалось мати справу з кон­трольованим прцесом. Це була розкладка, тільки не хліба, а людей.

Оскільки Сталін планував здійснити колек­тивізацію приблизно за рік, український генсек пристосувався щодо строків до нього, а не до поста­нови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. 24 лютого цього року Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з лозунгом: “Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.’’. Районні власті, що так бажали вислужитися пе­ред начальством, іноді виявляли готовність до ще більшого скорочення строків.

Перша хвиля розкуркулювання тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона проводилася в 309 районах України, в яких налічу­валося 2524 тис. селянських господарств (із за­гальної кількості 5054 тис. господарств у 581 рай­оні). За станом на 10 березня було розкуркулено 61887 господарств, тобто 2,5%.

Партійно-державне керівництво пам’ятало, що спроба насадження комун у 1919 р. викликала ве­личезне обурення селян (особливо в Україні). У 1930 р. воно підійшло до селян обережніше. В офіційних документах проголошувалася колек­тивізація в артільній формі, тобто, з середнім ступе­нем відчуження власності: колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях та вказівках, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліко­вано новий Примірний статут сільгоспартілі “як пе­рехідної до комуни форми колгоспу (саме так ста­вилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), колективізатори у масовому порядку почали забирати в селян корів, дрібну худобу і навіть пти­цю.

Селяни стали на захист свого майна і почали чи­нити шалений опір. Політична напруженість у сільській місцевості різко зросла Сталін визнав за потрібне відступитися, публічно назвав ко-

мунізацію села перегином і поклав відпові­дальність за це на місцеві власті. Від цього часу артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна “кол­госп”. Було оголошено, що колективізація — спра­ва добровільна.

До осені 1930 р з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі Восени почалася нова кампанія. Якщо в першій панувало адміністративне примушення, то в другій зробили наголос на оподаткуванні. Під акомпанемент безперервних закликань про доб­ровільність вступу до колгоспу одноосібники обкла­далися колосальними податками, тоді як колгосп­ники діставали податкові пільги. Штучно створе­ний податково-пільговий перепад погнав селян на­зад у колгоспи.

І все-таки, щоб підштовхнути селян, їм треба було організувати показове розкуркулення, у тому числі в районах, де воно вже відбувалося півроку назад. Ніби на замовлення створилася ситуація, ко­ли організатори колективізації повинні були точно визначити: з яких ознак треба виходити, щоб вва­жати селянина куркулем. Але теоретизуванням ніхто не займався. На роль куркулів підібрали інші кандидатури з числа більш заможних селян. Щоб не ускладнювати кампанію розкуркулення зайвим клопотом про розміщення селян у місцях прожи­

“ Куркулька" й “куркуленя '..

вання, стали депортувати всіх репресованих.

У січні 1934 р. П.Постишев вказав, що в Ук­раїні було розкуркулено під час суцільної колек­тивізації близько 200 тис. селянських господарств Названа цифра підозріло співпадає з кількістю куркульських господарств, яку подавали стати­стичні органи 1927 р. За даними цієї ж статистики, у 1928—1931 pp. зникло 352 тис. господарств. По- різному склалася їх доля. Більшість внесли у про­скрипційні списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання “зобов’язань” по хлібозаготівлях, за несплату репресивних, дуже завищених податків, за “немотивований” забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств дійшла до 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ.

Колективізовані посівні площі повинні були об­роблятися за допомогою машин, які мала поставля­ти держава. Якщо власність на відчужені засоби виробництва вважалася колективною, то машинну техніку держава залишала при собі, утворюючи ма­шинно-тракторні станції (МТС). Наявність дер­жавних МТС була засобом економічного контролю

над колгоспами, подібно до того як партійно-комсо­мольська мережа, ДПУ, міліція і комнезами являли собою засоби політичного контролю.

Мережа МТС швидко зростала. Починаючи з жовтня 1930 р. і до кінця 1932 р. в Україні кожні два дні з’являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС. Вони обслуговували половину колгоспів, переважно ве­ликих.

За поступку колгоспникам щодо присадибної ділянки Сталін взяв реванш у колгоспів. Поставки колгоспної продукції державі оголошувалися “пер­шою заповіддю”. Продукція поставлялася, а не продавалася, хоча держава сплачувала за неї сим­волічні гроші. Розміри державних поставок зазда­легідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторо­ну, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Дата добавления: 2015-05-22