Підсумки індустріалізації

першій половині 1932 р. було прийняте

рішення припинити спроби будувати еко- %/ номіку, цілком позбавлену товарно-грошових відносин. Зрештою, перші кроки до відступу ВІД діючої програми РКП(б) 1919 р. Сталін зробив раніше. Приступаючи у 1929 р. до комуністичного штурму, він залишив робітничому класу право най­матися на роботу і звільнятися за власним бажан­ням. Пам’ять про шалений опір робітників мілітарізації праці у 1920 р. була ще свіжою, і на­строювати проти себе соціальну опору влади парг- апарат не побажав. Прагнучи зменшити селянський опір колективізації, генсек, як уже відзначалося, відмовився у березні 1930 р. від створення кол­госпів у формі комун. Тому збудована в першій п ятирічці командна економіка істотно відрізнялася від комуністичного ідеалу, який більшовики пробу­вали втілити у життя в 1918—1920 рр.

Поряд з легалізацією продовольчого ринку під благозвучною назвою “колгоспної торгівлі” були прийняті рішення відмовитися від “підхльостуван­ня” країни й різко знизити частку нагромадження в національному доході. На другу п’ятирічку пропо­нувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції — 13—14%. У результаті зникла гострота народногосподарських диспро­порцій, стало можливим приділити увагу освоєнню нової техніки, підготовці кваліфікованих кадрів.

Стабілізація виробництва у промисловості була досягнута приблизно за два роки. Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітни­чого класу, який тоталітарна держава експлуатува­

ла нещадніше, ніж дореволюційні капіталісти. У

273- р. вирішили скасувати таке “завоювання”, як стелю у заробітках, яку робітники охрестили “виво- дилівкою”. Запроваджувалося правило: скільки ви­робив, стільки й заробив. Інакше кажучи, заробітна плата фіксувалася у певному відсотку до реального виробітку. Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші. Щоб використати всі ці можливості для підвищення про­дуктивності праці у промисловості, було вирішено організувати новий робітничий почин. Взірець ви­магалося знайти знову-таки серед шахтарів: Донбас залишався “вузьким” місцем”.

Рекорд організували на кадіївеькій шахті “Цен- тральна-Ірміно” В ніч на 31 серпня 1935 р. моло­дий робітник О.Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. Це да­ло йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля

CV в 14,5 раза більше норми.

У змагання вибійників, що почалося, втрутився М.ізотов, який підняв планку рекорду до 240 т. Він же довів, що йому, як робітникові, рівних нема: в лютому 1936 р. встановив абсолютний рекорд на відбійному молотку — за допомогою 12 кріпиль­ників нарубав 607 т вугілля.

Спочатку стахановський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але йо­го швидко забюрократизували. Поширилася прак­тика приписок, і на підприємствах з явилися липові рекордсмени, або, як їх називали в народі, “олівцеві стахановці". Дні, а потім тижні й місячники стаха- новської праці супроводжувалися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, які стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю “ударною”, але безграмотною працею спричинювали аварії й псу­вання техніки. Рекордоманія нерідко призводила до порушення нормального ритму виробничого проце­су. Держава-підприємець використала стахановсь­кий рух для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до пере­напруження виробничого процесу і зривів, які роз­глядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швид­ко “стелю” в заробітках було відновлено.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п’ятирічок, виявилася надзвичайно високою. Однак результати розвитку важкої промисловості були вагомі. Серед радянсь­

ких промислових об’єктів виділялося три з полови­ною десятки будов вартістю понад 100 млн. крб. кожна. З них в Україні розміщувалася третина — 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих заводів. До новобудов належали три металургійних заводи (“Запоріжсталь”, “Азовсталь”, “Криворіж- сталь”), “Дніпроалюмінбуд”, Новокраматорський завод важкого машинобудування і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйова­них об’єктів були Луганський паровозобудівний за­вод і чотири металургійних заводи — в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Ал- чевську (Комунарську).

Кожна з цих новобудов і навіть підприємства менших розмірів спеціалізувалися таким чином, щоб задовольнити потреби великих регіонів в обме­женій номенклатурі виробів. Відсутність конку­ренції в економіці командного типу подавалася як величезна перевага соціалізму. Однак гарантований збут продукції за наперед встановленою в центрі рознарядкою і неможливість вибору постачальників аж ніяк не сприяли поліпшенню якісних показників виробництва.

Індустріалізація призвела до істотних змін у структурі народного господарства. Зокрема, зміни­лося співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальній продукції народного гос­подарства.

Відбулися також зміни у співвідношені між ве­ликою промисловістю, яка об єднувала підприємства великої машинної індустрії, і дрібною промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно-ремісничі заклади та окремі товаровироб­ники. Питома вага великої промисловості у проми­словому виробництві збільшилася по валовій про­дукції з 68,7% в 1925/26 господарському році до 92,5% в 1938 р. Ця зміна співвідношень була свідченням результативності реконструктивних процесів в українській промисловості.

В процесі індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою ча­вуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. Проте за показним зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу крилися не зовсім втішні економічні результати.

Сільське господарство з утворенням колгоспно­го ладу перейшло у взаємовідносинах з “командни­ми висотами” економіки на неринкові форми “змич­ки”, які піддавалися регулюванню з кабінетів

партійних функціонерів і господарників. Товарно- грошові відносини збереглися в досить вузькій сфері, але саме вони підтримували “на плаву” жор­стку економічну конструкцію, сигналізуючи про пе­ребої і диспропорції. Ці сигнали давали можливість здійснювати корекцію виробничої діяльності й цим утримувати командну економіку в стані елементар­ного функціонування. Однак навіть найбільш тала­новиті директивні рішення не йшли в будь-яке порівняння з автоматично діючим ринковим ме­ханізмом.

Викликана економічною неефективністю хронічна нестача коштів змушувала обирати, як правило (були винятки, пов’язані з ідеологічними причинами), найбільш економні варіанти розміщен­ня продуктивних сил. Зрештою, відтворювалися народногосподарські структури, що складалися до революції, тобто, під час існування ринкової еко­номіки. Тому не дивно, що структура української промисловості й розміщення промислових підприємств на її території не зазнали якісних змін. Як і до революції, промисловість розвивалася у ве­ликих містах і в Донецько-Придніпровському рай­оні. Донбас став “всесоюзною”, а не “всеросійсь­кою” кочегаркою, але споживачі донецького вугілля залишилися ті ж самі. Металургія України теж продовжувала працювати, головним чином, на промисловість центральної Росії.

Темпи зростання кожної галузі промисловості за нормальних умов визначає ринок. Продукція має бути спожита, бо окремому товаровиробникові або навіть суспільству в цілому невигідно нагромад­жувати запаси. Втручання держави у визначення темпів розвитку промисловості можливе тільки у формах, які не суперечать об єктивним законам ринкової економіки. Радянська держава нагрома­дила такий досвід у роки непу, коли мусила якось управлятися з націоналізованими “командними ви­сотами”, прагнучи одночасно пристосуватися до за­конів ринку. Цей унікальний досвід державного ре­гулювання господарських процесів використали ви- сокорозвинуті західні країни, що допомогло їм за­класти підвалини соціально орієнтованої економіки на руїнах “дикого капіталізму”. Парадокс у тому, що 1929 р. для Радянського Союзу став, за цілком справедливим сталінським виразом, “роком вели­кого перелому”. Саме тоді було відкинуто позитив­ний досвід непу, до якого з такою увагою постави­лися лідери західних країн, а державне управління радянською економікою стало директивним, тобто волюнтаристським. У результаті “великого перело­

му народилася специфічна економіка, яка відповідала природі політичного режиму, але була відірвана від споживача.

Радянські господарники поділили проми­словість на групу “А’ (виробництво засобів вироб­ництва) і групу “Б” (виробництво предметів спо­живання). Першу з них поставили у привілейоване становище за капіталовкладеннями, матеріально- технічним постачанням, рівнем заробітної плати, обсягом суспільних фондів споживання тощо. Нав­паки, група “Б” постійно відчувала дефіцит ре­сурсів, насамперед фінансових і сировинних. Обсяг вироблених нею товарів та послуг набагато відста­вав від суспільних потреб. З ліквідацією ринкових зв язків між галузями промисловості група “А’ відірвалася від кінцевого споживача і втратила при­родні стимули розвитку. Виробничі цикли в ній ста­ли самодостатніми. Зокрема, з року в рік нарощу­вався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що вико­ристовувалися знову-таки у вуглевидобутку і мета­лурги Суспільство витрачало величезні ресурси на важку індустрію, але прогрес у ній майже не позна­чався на стані легкої і харчової промисловості, тоб­то на добробуті людей.

Дата добавления: 2015-05-22