Колгоспи у системі командної економіки

акреслена в першій половині 1932 р. і ре­алізована у 1933 р. зміна економічної політики порівнянна із відступом більшо­виків до непу у 1921 р.

Причини обох змін були однакові: щоб уникну­ти економічної катастрофи. Але поворот в еко­номіці пояснювався інакше^- побудовано еко­номічний фундамент соціалізму, тому відпала не­обхідність у “підхльостуванні” країни.

Поворот характеризувався перш за все скасу­ванням продрозкладки. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. “Про обов’язко­ву поставку зерна державі колгоспниками та одно­осібними господарствами” селянам залишалася вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. її можна було продавати за цінами, прийнятними для покупців. Це пробуд­жувало у колгоспників заінтересованість у розши­ренні посівних площ і відкривало шлях для подо­лання безгосподарності.

Та різниця між продподатком 1921 р. і обов’яз­ковими поставками 1933 р. була якісною.

Ленінський продподаток зберігав натуральну фор­му тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набував грошову форму, і зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни мали намір продати за встановленими цінами. Сталінські по­ставки постійно мали натуральну форму. Між дер­жавою і одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Обов’язкові поставки більше нагадували фіксовану продрозкладку, аніж податок з прибутку.

Існування колгоспного ладу виявилося можли­вим при досягненні певного консенсусу між то­талітарним режимом і селянством. У кризовій ситу­ації обом сторонам довелося відступити від бук­вального втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю в примусово створюваних комунах. У свою чергу селяни (не відразу, а тільки після кампанії розкуркулення і те­рору голодом) відмовилися від землі і волі, змири­лися з необхідністю працювати в артілі і припинити бойкот громадського господарства, коли дістали змогу розпоряджатися частиною виробленої в ньо­му продукції.

Досягнутий консенсус у кінцевому підсумку влаштував творців тоталітарного ладу, який за до­помогою колгоспів абсорбував у собі мільйони еко­номічно незалежних селянських господарств. Сталін зрозумів важливість того, щоб і селян влаш­товували певною мірою стосунки з державою. На Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників у люто­му 1933 р він висунув гасло: “Зробити усіх кол­госпників заможними”. І справді, в другій п’яти­річці держава зробила чимало, щоб зміцнити кол­госпний лад.

Були створені політвідділи МТС і радгоспів, у руках яких зосереджувалася вся повнота влади. Ви­користовуючи політику батога і пряника (скасуван­ня продрозкладки, преміювання натурою, поліп­шення побутових умов на селі тощо), вони налагод­жували громадське господарство.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися ма­шини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних куль­тур, стали виникати ланки. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресив­но-відрядна оплата праці.

У другій п’ятирічці в середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 М І С. Урешті-решт, вони охо­пили обслуговуванням майже всі колгоспи (крім не­багатьох, переважно на Поліссі) Багато робилося і для того, щоб матеріально зацікавити механізаторів у сумлінній праці. Застосування машин не тільки полегшувало працю в полі, але й створювало мож­ливості для впровадження агротехніки. Якщо 1932 р. зернові культури зовсім не прополювалися, то 1933-го вони оброблялися на площі в 5,8 млн.га, у

274- р. — 11,8 млн.га.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стали скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

Всесоюзний з’іізд колгоспників-ударників, що відбувся у Москві в лютому 1935 р., прийняв новий Примірний статут сільськогосподарської артілі. В ньому скасовувалися обмеження на прийом до кол­госпу Раніше траплялися випадки, коли від одно­осібника перед вступом вимагали купити коня або внести в колгоспну касу його вартість грішми. Про­голошувалося, що оброблювана колгоспами земля закріплюється за ними у довічне користування. Однак це статутне положення було суто деклара­тивним. Державні акти на користування землею, які в урочистій обстановці вручалися кожному кол­госпові, не були перешкодою для відбирання дер­

жавою будь-якої кількості землі в будь-який мо­мент на промислові або інші потреби. Статут істот­но обмежив (до чверті або половини гектара, за­лежно від місцевих умов) розміри присадибної ділянки. Мотиви цього відверто обгрунтовувалися у виступі на з’їзді голови колгоспу ім. Куйбишева Путивльського району Чернігівської області

С.Орєхова: “Ясно, товариші, що розмір садиби треба скоротити, її треба зробити такою, щоб не пе­решкоджала колгоспникові ходити на роботу ’

В середині 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об’єднували 3757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). У господарствах налічувалося 7056 тис. працездатних, тобто менше двох на кожний двір. Переважна кількість одно­осібників втратила зв’язок із сільським господарст­вом. Суцільна, справді всеосяжна колективізація стала фактом. Позбавлені землі і засобів виробниц­тва, примусово об’єднані в одержавлені колгоспи або державні радгоспи, прив язані до сільської місцевості на все життя безпаспортним статусом (паспорти запровадили наприкінці 1932 р. тільки для населення міст і новобудов), селяни були зо­бов’язані виконувати свій “урок” у формі натураль­них поставок державі Тільки замість слова “урок”, яке вживалося до реформи 1861 р., використовува­ли іний термін — “обов’язковий мінімум тру­доднів”.

У другій п’ятирічці держава послабила податко­вий тиск, щоб створити сприятливі умови для відбудови зруйнованого колективізацією сільського господарства. Більшість колгоспів стала розвивати, крім основних виробництв, й додаткові — птахів­ництво, садівництво, бджільництво тощо. Орга­нізовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання ху­доби.

Виявилося, що полегшення матеріального ста­новища селян більш вигідне державі, ніж відбиран­ня всього урожаю насильницькими методами. 1933 р українські селяни дали державі 317 млн. пудів хліба, 1935 — 462 млн., в 1936 — 545 млн. пудів. Зростання хлібопоставок за відсутності продрозк- ладки відбувалося паралельно з деяким підвищен­ням їх життєвого рівня.

Дата добавления: 2015-05-22