Голод 1932—1933 рр

І

родрозкладка у 1919—1920 рр. стягувала­ся з індивідуальних господарств, і за­готівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозк- ладки з колгоспів виявилося набагато легшою спра­вою. Та коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для роз­поділу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, вдатися до відвер­того саботажу “першої заповіді”. Трохи ие в усіх колгоспах стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолоти його вдруге.

В результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники тоді вимели у селян абсолютно все, у 44 районах Ук­раїни розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з но­вим урожаєм.

Через те, що технічна сторона стягування розк­ладки у колгоспному селі відпала, Сталін привсе­людно оголосив: зернова проблема в СРСР успішно розв’язується. Виявилось, однак,що в подібних економічних обставинах поведінка сільсь­кого товаровиробника є схожою, незалежно від то­го, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені працювати в громадському господарстві, колгосп­

ники тільки імітували працю. Абсолютна ма­теріальна незаінтересованість призводила до коло­сальних втрат. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 р. в Україні видав­ся багатим, але нікому з працюючих ие потрібний і гине на полях. Селяни заявляли- “Хай гине, все од­но й це заберуть”.

У 1930—1931 рр. поставки колгоспної про­дукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки тому, що з села висмоктували запа­си. Багатьом у партії, які бачили грізне падіння про­дуктивності у сільському господарстві, ставало зро­зумілим, що треба змінювати відносини між колгос­пами і державою. Під їх впливом 6 травня 1932 р. з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), якою запроваджувалася так звана “колгоспна торгівля”, тобто, базарна торгівля за цінами, що складалися на ринку. План хлібозаготівель по се­лянському сектору (колгоспи та одноосібники) ско­рочувався з тим, щоб приблизно п'яту частину кол­госпної продукції селяни могли спрямовувати у вільну торгівлю. Дозвіл її означав, що спроба нала­годити плановий продуктообмін між містом і селом була визнана, як і в 1921 р., неспроможною. Однак на становищі в сільському господарстві ця постано­ва не позначилася. Торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

Сталін все-таки розраховував на те, що йому вдасться змусити селян працювати в колективних господарствах не під впливом матеріальної заінте­ресованості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня

270- р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власноруч­но написану ним постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) влас­ності”. Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” — по­збавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили “законом про п’ять колосків.

6 липня 1932 р. у Харкові відкрилася 111 конфе­ренція КП(б)У. На порядок денний ставилася до­повідь С.Косіора “Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну та збиральну кам­панії і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів”. Скликання партконференції напередодні жнив і обмеження порядку денного

єдиним питанням було явищем безпрецедентним. Присутність провідних діячів політбюро ЦК ВКП(б) Л.Кагановича й В.Молотова теж свідчи­ла про незвичайність ситуації.

Протягом січня — листопада 1930 р. селянсь­кий сектор України віддав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. — 380 млн. пудів. На конференції Молотов повідомив, що РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили республіці хлібопоставку з урожаю 1932 р. в розмірі 356 млн. пудів.

Керівні працівники української партійної ор­ганізації у своїх виступах підкреслювали, що не крадіжки, а зростаючий параліч сільськогосподар­ського виробництва під впливом продрозкладки призводить до величезних втрат. П.Любченко вка­зував, що під час збиральної кампанії 1931 р. було втрачено від 100 до 150 млн. пудів зерна. За оцін­кою С.Косіора, минулорічні втрати дорівнювали від 120 до 150 млн. пудів. Найбільш високу цифру втрат навів М.Скрипник—до 200 млн. пудів. Вка­зуючи на те, що селяни голодують, виступаючі ви­словлювали сумнів у реальності хлібозаготівель-но- го плану. Деградація виробництва поглиблювалася, і втрати з урожаю 1932 р. мали б бути більшими.

Молотов не заперечував очевидних фактів голо­дування селян. Проте причину становища, яке ста­вало все більш трагічним, голова Раднаркому СРСР вбачав не в розмірах хлібозаготівель, а в “помилках, допущених під час хлібоздачі”. Не було й мови про органічну ваду самого принципу про­дрозкладки, на якому грунтувалися відносини між містом і селом

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з кол­госпів та одноосібників вдалося вичавити тільки 136 млн. пудів хліба, з радгоспів — 20 млн. Тоді Сталін направив в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повнова­ження.

Початком роботи цього надзвичайного органу слід вважати засідання політбюро ЦК КП(б)У від

271- жовтня 1932 р. Молотов поінформував при­сутніх про нове зниження поставок для України — на 70 млн. пудів. Встановлювалася остаточна циф­ра в 282 млн. пудів, у тому числі по селянському сектору — 261 (колгоспи — 224, одноосібники — 37), а по радгоспах — 21 млн. пудів. Зменшені плани вимагалося виконувати негайно “Балачки” про відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив за­готівель пояснювався не відсутністю хліба, а

відсутністю боротьби за хліб.

З 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. моло- товська комісія додатково “заготовила” в Україні 105 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, ви­лученого державою з урожаю 1932 р., дійшла до 261 млн. пудів. На початку 1933 р. практично в усіх районах України запасів не залишалося, а треба бу­ло ще дожити до нового врожаю.

Однак тільки конфіскацією зерна сталінський емісар не обмежився. Під диктовку Молотова 18 листопада 1932 р.була прийнята постанова ЦК КП(б)У, а 20 листопада — постанова РНК УСРР з однаковими назвами “Про заходи до поси­лення хлібозаготівель”. Місцеві власті зобов’язува­лися організувати вилучення у колгоспів, одно­осібників та робітників радгоспів хліба, розкраде­ного під час косовиці, обмолоту і перевезення. Цей зловісний пункт обох постанов на ділі означав, що державна партія санкціонує проведення масових обшуків з негайною конфіскацією наявних запасів, бо відрізняти “украдене" зерно від будь-якого іншого ніхто не збирався. Ще зловіснішим був пункт про натуральні штрафи м'ясом і картоплею. Він означав тільки одне: терор голодом.

В усіх районах України, крім прикордонних, з активною участю комнезамівців почалися подвірні обшуки з конфіскацією у “боржників” будь-яких запасів їжі — сухарів, картоплі, сала.солінь, фрук­тової сушні тощо. Забирали все продовольство, приготовлене селянами до нового врожаю, і ті зали­шалися без їжі, приречені на голодну смерть, бо не­легальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за “куркульський саботаж” хлібозаготівель і здійсню­валася цілком гласно,з висвітленням у газетах.

Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушня. Коли вслід за хлібозаготівлями почалася “заготівля” всього виявленого у се­лянській садибі продовольства, можна з певністю твердити: цим способом тоталітарна держава кара­ла селян за небажання добросовісно працювати у громадському господарстві. Терор голодом був, як і експропріація заможного селянства, “виховним” заходом. Зрозуміло, “виховувалися” тільки ті, хто мав змогу вижити. 15 березня 1933 р. С.Косіор підписав адресовану ЦК ВКП(б) доповідну за­писку з інформацією про підготовку до весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: “Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополуч-

них районах”. Український генсек під неблагопо- лучними районами” розумів місцевості з підвище­ною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно пра­цювати на державу в колгоспі.

Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК слово “голод не згадувалося. Завіса мовчання над конаючим українським селом ударемнила всі спро­би допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про голод. Щоб перешкодити втечам го­лодуючих за межі республіки, на і"і кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продо­вольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місце­востях, щоб привезти голодуючим сім’ям.

Смертність від голоду почалася вже у першии місяць дій молотовської комісії. Починаючи з весни

272- р. вона стала масовою. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людоїдства і тру- поідства. Прагнучи врятувати від смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в устано­вах, лікарнях, на вулицях

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду в 1932 р. становили близько 150 тис. чо­ловік У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до

CIV млн. чоловік. Народжуваність у сільській місце­вості в голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932—1934 рр. 5 млн. чоловік.

Яке забарв \ення мав геноцид — національне чи соціальне? Є статистика органів загсу за 1933 р. Вона неповна (реєстратори теж гинули від голоду), але засвідчує, що смертність у містах мало відрізня­лася від нормальної, тоді як в селах була потворно високою. Національний розріз цієї статистики у і ставленні з розрізом по містах і селах свідчить, що люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси можна зробити вис­новок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення.

Та не все так просто. Керівників державної партії важко визнати в усьому послідовними інтер­націоналістами під час організації цього геноциду, коли співставити методи роботи трьох надзвичаи- них хлібозаготівельних комісій. Восени 1932 р.

Сталін надіслав комісію під керівництвом П.Пос- тишева в Поволжя і комісію на чолі з Л.Каганови- чем — на Північний Кавказ. Вони мали ^-акі самі повноваження, як молотовська комісія в Україні.

Візитна картка геноциду — натуральні штрафи. У Поволжі їх майже не було. Масштаби голоду в цьому регіоні після хлібозаготівель з урожаю 1932 р. приблизно співпадають з масштабами голоду в Україні після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Бу­ла масова смертність, але кількість тих, хто загинув, вимірювалася не мільйонами. Вона була на два по­рядки меншою.

Інша картина — на Північному Кавказі. За да­ними перепису 1926р., тут проживало більше З млн. українців, у тому числі на Кубані — понад 900 тис. (62% всього населення) на Дону — до 500 тис. (44%). Найбільше постраждала від комісії Кагановича саме Кубань. Методи геноциду під виглядом заготівель тут не відрізнялися від ук­раїнських. Та и організатор геноциду був той самии

Голодомор...

Каганович діяв в усьому південному регіоні. Прямі і посередні втрати населення Північного Кавказу від голоду сягають за мільйон.

Національна підкладка геноциду глухо виринає у тексті постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР по хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. Керівники ВКП(б) не тільки торкнулися в ній ук­раїнізації на Північному Кавказі, але й прийняли ряд конкретних рішень з цього приводу. Ук­раїнізація майже половини районів Північного Кав­казу була різко засуджена, а всі її здобутки за по­передні десять років негайно ліквідовані. Зокрема, діловодство в установах переводилося на російську мову “як більш зрозумілу для кубанців”. Ліквідову­валися українські школи.

Дата добавления: 2015-05-22