План семінарського заняття 1 страница

Державна мова— мова, що обслуговує поліетнічне суспільство в усіх сферах його життєдіяльності, в його офіційному спілкуванні (письмовому й усному), в діяльності законодавчої, виконавчої й судової влади, в освіті, науці, культурі, засобах масової інформації. Захищається державою. В Україні державною мовою є українська, її всебічний розвиток забезпечуєть­ся державою. Це зафіксовано в Конституції України (ст. 10).

Рік

Рік

Рік

Рік

Персонали

Грушевський Михайло (1866—1934) — видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч; голова Української Центральної Ради.

Дорошенко Дмитро (1882—1951) — громадський і державний діяч, вче-ний-історик, публіцист, один із засновників Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині та на Буковині, губерніальний комі­сар Центральної Ради на Чернігівщині.

Єфремов Сергій (1876—1939) — громадсько-політичний і громадський діяч, письменник, журналіст, літературознавець, член Центральної та Малої Рад, заступник голови УНР, генеральний секретар міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату.

Мартос Борис (1879—1977) — громадсько-політичний діяч, учений-еко-номіст, організатор кооперативного руху; член Центральної і Малої Рад, ЦК Селянської спілки, генеральний секретар земельних справ у складі Ге­нерального Секретаріату, голова Ради Міністрів УНР (1919).

Скоропадський Павло (1873—1945) — генерал російської армії. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того ж року відмовився від гетьманської влади і виїхав до Німеччини.

Барановський Христофор (1874—1941) — громадський і політичний діяч, кооператорі фінансист, член Центральної Ради, генеральний секретар фінансів у складі Генерального Секретаріату.

Найважливіші події (дати до 1 лютого 1918 р. подаються за ста­рим стилем)

27 лютого — перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в

Росіі'.

2—9 березня — виникнення рад робітничих депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Олександрівську, Юзівці, Макіївці, Севасто­полі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вінниці, Луганську, Житомирі.

4 березня — створення у Києві з представників українських громадсь­ких організацій і об'єднань Української Центральної Ради.

Тема 7

19 березня — маніфестація та мітинг у Києві українських громадсько-політичних сил, які висловилися за автономію України.

6 — 8 квітня — Український національний конгрес у Києві, на якому було обрано Українську Центральну Раду.

25 квітня — 6 травня — перший обласний з'їзд рад робітничих, солдатсь­ких та селянських депутатів у Харкові.

16—21 квітня — переговори у Петрограді між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду щодо авто­номії України.

10 червня — проголошення В. Винниченком в Києві на заключному за­
сіданні II Українського військового з'їзду І Універсалу Центральної Ради.

15 червня — створення Центральною Радою Генерального Секретаріа­
ту — першого українського уряду.

З липня — оголошення у Києві II Універсалу Центральної Ради.

25 жовтня — одержання повідомлення у Києві про перемогу збройного
повстання більшовиків у Петрограді.

7 листопада — прийняття Центральною Радою III Універсалу, яким про­голошено створення Української Народної Республіки у складі Російської демократичної федеративної республіки.

З грудня — прийняття Раднаркомом радянської Росії "Маніфесту до ук­раїнського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради".

11 грудня — проголошення І Всеукраїнським з'їздом робітничих, сол­
датських та селянських рад у Харкові України радянською республікою.

17 грудня — створення у Харкові Народного Секретаріату — першого радянського уряду України.

12 січня — прийняття Центральною Радою IV Універсалу, який проголо­
сив УНР самостійною державою.

26 січня — захоплення радянськими військами під командуванням М. Му-равйова Києва.

27 січня — підписання делегацією УНР у Бресті-Литовському мирного договору з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією.

1 березня — захоплення Києва німецькими військами. 29 квітня — схвалення Центральною Радою проекту Конституції УНР, розгляд питання про обрання М. Грушевського президентом України. 29 квітня — проголошення П. Скоропадського гетьманом України.

13 листопада — створення у Києві Директорії на чолі з В. Винниченком.

16 листопада — початок у Києві повстання, очолюваного Директорією,
проти гетьманського уряду.

27 листопада — заснування У Києві Української академії наук.

14 грудня — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади. Дирек­
торія у Києві проголосила свою владу.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Контрольні запитання та завдання

1. Якими важливими положеннями відрізнялися зміст І, II, III Універ­салів від змісту IV Універсалу Центральної Ради?

2. Чому радянська Росія виступила з ультимативними вимогами до Цен­тральної Ради?

3. Чи могли визнати більшовики незалежність Української Народної Республіки?

4. Чому Центральна Рада розпочала мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією?

5. Чим відрізнялася соціально-економічна політика Центральної Ради, Генерального Секретаріату від соціально-економічної політики уряду геть­мана П. Скоропадського?

Теми рефератів

1. /, II, III Універсали Української Центральної Ради про державний устрій України та її соціально економічну політику.

2. Українська Народна Республіка та радянська Росія: проблеми взає­мовідносин.

3. Українська Центральна Рада і причини її падіння.

4. IV Універсал Української Центральної Ради та проголошення неза лежності Української Народної Республіки.

5. Павло Скоропадський — видатний політичний та державний діяч Української революції (191 7 — 1920 рр.)

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. — Репринтне вид. з 1920. — 4.1,2. — К., 1990—1991.

2. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

3. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т.1: Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — Т. II: Українська гетьманська держава. 1918. — Ужгород, 1930.

4. Історія України: нове бачення: У 2 т. — Т. 2. — К., 1996.

5. Історія України двадцятого століття. — К., 1993.

6. Новітня історія України (1900—2000 pp.) — К., 2002.

7. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія: У2т. —К., 1997.

8. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

9. Реєнт О. Українська революція. — К., 1996.

Тема 7

План семінарського заняття

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич ний курс та соціально-економічні заходи УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУ HP.

3. Більшовицька агресія проти Директорії УНР. Політика "воєнного ко­мунізму" в України.

4. Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ і по­разка денікінців. Поразка Директорії У HP. Відновлення радянської влади в Україні.

Методичні рекомендації

Готуючись до семінарського заняття, студентам необхідно звернути ува­гу на взаємозв'язок проблем, які виносяться на обговорення, з питаннями попереднього заняття. Адже утворення Директорії по суті було підготовле­но всім ходом історичного процесу того періоду Української революції і ви­рішальною мірою випливало з успіхів та прорахунків, закладених у діяль­ності Центральної Ради та режиму П. Скоропадського.

Важливо зрозуміти, що П. Скоропадський і його уряд реагували на підго­товку повстання проти проголошеного ними режиму з якоюсь приреченістю і майже нічого не здійснювали для того, щоб запобігти йому та ліквідувати. Тому опозиційні лідери В. Винниченко, М. Шаповал та звільнений із в'язниці С. Петлюра вільно пересувалися по Україні й майже відкрито проводили організаційні заходи з мобілізації повстанських сил. З метою найповнішого відтворення варто звернутися до творів тодішнього студента, який був учас­ником тих буремних подій а потім письменником — Б.А. Антоненка-Дави­довича.

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич­ний курс та соціально-економічні заходи УНР. Висвітленню питання про утвердження Директорії та її соціально-економічні заходи допоможе вивчен­ня мемуарної літератури, спогадів учасників подій осені — зими 1918 р. — М. Шаповала та С. Петлюри. Вони змальовують досить об'єктивну картину того, що відбувалося в середовищі керівників повстання. Нагадаємо, що С. Петлюра після звільнення із в'язниці від'їхав до Білої Церкви і, незважа­ючи на те, що згадана вище відозва до населення України вже була підготов­лена, видав свою відозву, що свідчить про неузгодженість дій лідерів Дирек­торії і роз'єднаність у її керівництві.

У з'ясуванні сутності політичної програми Директорії варто звернутися до документів, звернень, з якими виступила Директорія, проголошуючи свою

Українська революція (1917—1920 pp.)

владу в грудні 1918 р. (опубліковані в збірнику "Україна в XX столітті"). Серед них треба назвати Декларацію від 26 грудня, в якій вона повідомила народи світу, що Україна стоїть на принципах миру і закликає до невтру­чання у її внутрішні справи, а разом з тим проголошує будівництво суспіль­ства на принципах, обраних самим народом. Відмежовуючись від гетьмансь­кої форми правління, засуджуючи монархічну форму влади, Директорія за­явила про перехід до республіканської форми влади — Української Народ­ної Республіки.

Було обіцяно експропріацію державних, церковних та великих приват­них землеволодінь для перерозподілу їх серед селян, відновлення 8-годин-ного робочого дня, проведення виборів до Трудового конгресу, якому нале­жатиме вища законодавча влада. Того ж 26 грудня призначено Раду Міністрів УНР, котру очолив український соціал-демократ В. Чехівськии. Уряд та його місцеві органи, трудові ради, брали на себе зобов'язання обстоювати інтере­си робітників, селян і "трудової інтелігенції".

Проте здійснювати намічені заходи Директорії доводилось в умовах складної міжнародної ситуації. У листопаді — грудні 1918 р. в чорноморсь­ких портах від Одеси до Новоросійська висадились війська Антанти (фран­цузькі, англійські, грецькі, румунські, польські) загальною чисельністю 60 тис. осіб. Вони мали намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам Білої армії під командуванням генерала Денікіна, що готувалася на Дону до війни за відновлення "єдиної і неподільної Росії" і вороже ставили­ся до Директорії. Дедалі виразнішими ставали наміри радянської Росії ви­ступити зі зброєю в руках проти Директорії.

Нелегким було й внутрішнє становище УНР. Селянство висловлювало невдоволення тим, що продекларована ліквідація приватної власності на землю не здійснювалася, опублікований 8 січня 1919 р. відповідний закон не роз'яснював, коли це має відбутися. Земельна власність іноземних по­міщиків (польських, німецьких, австрійських) оголошувалася недоторкан­ною, які 15-десятинні господарства. Проти нової влади виступив Виконком Всеукраїнської ради селянських депутатів ("Спілка"). Не підтримував Ди­ректорію і робітничий клас, для якого проблематичним було впровадження 8-годинного робочого дня. Отамани на місцях часто без узгодження з вищою владою придушували страйки, забороняли робітничі організації політично­го характеру, розганяли профспілки.

Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військови­ми з'єднаннями, які були по суті напівпартизанськими загонами. Під час повалення гетьманату в їхніх лавах налічувалося 100 тис. осіб, а наприкінці січня 1919 р. перед здачею Києва — 21 тис. На бік більшовиків перейшли одне з найбільших збройних угруповань під командою М. Григор' діяло в Південній Україні, великий загін під керівництвом Н. Махна, що базувався від Гуляй-Поля до Катеринослава. Ще більше значення мала втра­та Дніпровської дивізії, що стояла під Києвом на чолі з Д. Терпилом (Зеле-

Тема 7

ним). Україну поділили повстанські групи, які не визнавали владу Дирек­торії і діяли самочинно практично в кожній губернії. До того ж вплив голов­ного отамана УНР С. Петлюри на ситуацію був обмежений.

Одним із найбільших проявів безладдя, що охопило Україну в 1919 — 1920 pp., стало поширення кривавих єврейських погромів. За оцінками де­яких істориків, у цей час на території республіки загинуло від 35 до 50 тис. осіб. Десятки тисяч людей у містечках Правобережжя, Чернігівщини та інших губерній залишилися без засобів до існування і були приречені на го­лод, фізичні страждання, поневіряння. Директорія, зокрема Міністерство з єврейських справ у складі її уряду, була неспроможна запобігти цьому ли­хові. Єврейське населення опинилось у безвихідному становищі, почалася хвиля еміграції до інших країн.

У самій Директорії не було одностайності в питанні, якою має бути дер­жавна влада у відновленій УНР. У партіях, які мали в ній своїх представ­ників, з цього приводу теж не було єдності. Так, у травні 1918 р. стався роз­кол серед українських есерів, частина з них утворила партію боротьбистів. А в січні 1919 р. у лавах українських соціал-демократів з'явилися "неза­лежні". 16 січня 1919 р., у розпал компанії виборів до Трудового конгресу України, відбулася нарада за участю членів Директорії та уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців, щоб визначити лінію щодо організації влади і рекомендувати її Конгресу.

На нараді висловлювалися різні погляди на державний лад в Україні. Так, керівництво січових стрільців пропонувало утворити військовий тріумвірат із С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. М. Порш, український соціал-демократ, виступав за парламент­ський шлях організації влади. М. Шаповал, український есер, висловився за негайне встановлення радянської влади в республіці, наголошуючи на значній ролі селянства в її громадському, соціально-економічному житті.

За таких умов з 23 по 29 січня 1919 р. у Києві працювала сесія Трудового конгресу, яка вирішила до скликання парламенту Великої Соборної Украї­ни доручити законодавчу владу в ній та її оборону Директорії УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУНР. Національно-визвольний рух на за­хідноукраїнських землях необхідно розглядати не як самодостатній процес, а у зв'язку з подіями, які передували йому, створили передумови для його розгортання. Це перш за все геополітична належність західноукраїнських земель до різних країн європейської спільноти і у зв'язку з цим залежність від політики, яка ними проводилася щодо населення цього регіону. Слід мати на увазі, що політичні умови, в яких проживало населення західноукраїнсь­ких земель, суттєво відрізнялися, хоч вони й належали до Австро-Угорської

Українська революція (1917—1920 pp.)

імперії. Важливо зазначити, що українці Австро-Угорщини зазнавали на­ціонального гніту, постійно вели боротьбу проти місцевої влади й утисків з боку поляків, які також намагалися панувати над українством. Усі ці обста­вини об'єднували український національно-визвольний рух і спрямовували його в єдине річище, стратегічного метою якого було створення незалежної, самостійної держави.

Висвітлюючи це питання, важливо підкреслити, що зазнавши поразки у Першій світовій війні, "клаптикова" Австро-Угорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національно-визвольний рух, який охопив також за­хідноукраїнські землі, зумовлювався бажанням місцевого населення ство­рити власну державу. Його надихав приклад єдинокровних братів на Над­дніпрянщині. Але на перешкоді стали поляки, які теж претендували на Східну Галичину й робили все можливе, щоб утвердитися на її території і, зрештою, приєднати до Польщі.

18 жовтня 1918 p., коли Габсбурзька імперія розвалилася, загальні збо­ри політичних і громадських діячів Східної Галичини і Буковини, церковні ієрархи на чолі з А. Шептицьким утворили Українську національну раду як представницький орган майбутньої держави. Вони оголосили про намір об'єд­нати в одне ціле Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто споконвічні українські землі в межах Австро-Угорщини. Вже тоді висловлювалася думка про майбутню злуку з Україн­ської Народною Республікою.

Але здійснювати задумане доводилось у запеклій боротьбі з відродженою Польщею, що готувалася захопити Східну Галичину. Коли 1 листопада 1918 р. українські військові заволоділи Львовом, між ними і створеними польськи­ми загонами почалися запеклі бої, і не тільки в місті, а й на значній частині Західної України. В такій складній обстановці Національна рада 9 листопа­да призначила тимчасовий уряд — Державний секретаріат — на чолі з К. Ле-вицьким, а 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. молода держава, що тільки-но народилася, зазнала могутнього удару від поляків. Галицькі вояки були змушені здати їм Львів. Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а потім наприкінці грудня — до Ста­ніслава. 22—23 листопада відбулися вибори депутатів до Української націо­нальної ради у складі 150 осіб. Вони представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, абсолютна більшість із них були україн­цями і займали помірковано-національні позиції. Президентом республіки став Є. Петрушевич.

Новій державі на своїй території вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління, залучити до роботи в них фахівців різних спеціальностей. Важливим здобутком у галузі соціаль­но-економічної політики її уряду було розв'язання земельного питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, екс-

Тема 7

пропріювалися і розподілялися між бідним селянством. Ефективним зако­нодавчим актом Національної ради було надання гарантії виборчих прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам, включаючи за­безпечення їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Керівництво держави послідовно заявляло про своє рішення "перестати існувати як окрема дер­жава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республі­кою". 4 січня 1919 р. Українська національна рада ухвалила проект відпо­відного договору, а 22 січня в Києві, на Софіївській площі, було проголоше­но злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської Великої України з Українською Народною Республікою. ЗУНР з того часу прийняла назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). До скла­ду Директорії увійшов Є. Петрушевич.

Перші збройні сутички з поляками примусили західноукраїнський уряд подбати про створення власної Галицької армії. Завдяки проведеній за­гальній мобілізації в її лавах налічувалося 100 тис. осіб, до них приєднали­ся солдати, що служили в австрійських військах і поверталися з італійсько­го фронту. Для розв'язання проблеми офіцерських кадрів доводилося звер­нутися за допомогою до уряду УНР, частково призначити на посади коман­дирів колишніх офіцерів австрійської, німецької, а також царської армій. Відчувалася скрута з постачанням військових зброєю, набоями та іншими боєприпасами, яких постійно не вистачало.

Війна ЗУНР з поляками тривала зі змінними успіхами. Переломний пе­ріод настав, коли проти Галицької армії виступив 60-тисячний корпус, сфор­мований у Франції з польських військовополонених для боротьби з більшо­виками, але використаний Польщею у боротьбі з українцями. На початку липня 1919 р. знекровлені галицькі вояки змушені були відступити до Збру­ча. Є. Петрушевич, призначений диктатором держави, та уряд ЗУНР всту­пили до Східної України, а Галицька армія злилася з військовими частина­ми Директорії. Відтепер чисельність зведеної армії УНР і ЗУНР досягла 80 тис. осіб, що за належного командування значно зміцнювало її здатність воювати проти ворогів української державності.

Перехід галичан на територію УНР не привів до повного об'єднання їхніх сил. Розбіжності між двома урядами були настільки значними, що про плідну спільну роботу з утвердження української державності не могло бути й мови. Галицькі службовці, які увійшли до адміністративного апарату Директорії, викликали певне роздратування вихідців з Наддніпрянської України. По­чалися звинувачення перших у консерватизмі, других — у "напівбільшо-визмі" тощо.

На більш високому, державному, рівні конфлікт зводився до серйозних непорозумінь між двома главами держави. С. Петлюра вважав обрання Є. Пет-рушевича диктатором ЗУНР недемократичним, незаконним, а Петрушевич та його прихильники доводили, що керівництво Петлюри об'єднаною армією шкодить справі, й кожна опозиція проти головного отамана знаходила у них

Українська революція (1917—1920 pp.)

підтримку. Але потрібно було домовлятися, з ким воювати: з відступаючими червоноарміицями чи наступаючими білогвардійцями. Врешті-решт у серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР почали похід проти більшовиків.

ЗО серпня 1919 р. до щойно покинутого більшовиками Києва увійшли галицькі формування, а війська Директорії готувалися це зробити наступ­ного дня, на який були призначені парад та урочистості з приводу цієї події. Проте 30 серпня до міста вступили передові частини Білої армії Денікіна, під тиском яких галичани залишили столицю. Через кілька днів відвойову­вати Київ було вже пізно. Обидві армії, незадоволені одна одною, почали відступати на захід.

24 вересня 1919 р. керівництво ЗУНР і УНР у підписаній ним декларації закликало український народ до боротьби з Денікіним. Бої з частинами дені-кінської армії йшли зі змінним успіхом, але на початку листопада 1919 р. керівництво Галицької армії припинило воєнні дії і підписало договір з дені-кінцями. Відповідно до нього галичани у повному складі переходили у роз­порядження головного командувача Збройних сил півдня Росії (так назива­лася посада Денікіна), за умови, що вони не будуть воювати з іншими україн­цями і що їм дадуть можливість поновити свої лави. 6 грудня 1919 р. С. Пет­люра виїхав до Варшави, а Є. Петрушевич — до Відня. Практично Директо­рія розпалася.

Тим часом поляки окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, при-_ч душуючи будь-який опір місцевого населення. На Паризькій мирній конфе­ренції, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни, завдяки підтримці Франції 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини. Втім, про включення її до складу Польщі не йшлося. Полякам давався дозвіл правити цим краєм тим­часово за умови, що польська влада поважатиме права місцевого населення й надасть йому певну автономію.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка існувала вісім місяців. її населення продемонструвало багато прикладів національної свідомості й розуміння передусім інтересів держави. У боротьбі за становлення ЗУНР практично об'єдналися всі політичні сили й громадські угруповання, різні за своїми поглядами і переконаннями. Заради утвердження державності на певний час відкладалося розв'язання найгостріших проблем, скажімо, на­ділення селян поміщицькою землею, не було значних соціальних суперечок, великих виступів чи повстань.

Але протриматися тривалий час ЗУНР не вдалося. Вона не змогла проти­стояти Польщі, яка в цілому мала перевагу в політичному і соціально-еко­номічному розвитку. ЗУНР не отримувала належної матеріальної і військо­вої допомоги від українців Наддніпрянщини, формальним актом була їх злу-ка. Звичайно, не досить активним у своїй діяльності було керівництво ЗУНР, неефективною виявилася його дипломатична діяльність. Не на користь за­хідних українців закінчилися дискусії між країнами Антанти з приводу по­дальшої долі їхньої державності.

Тема 7

3. Більшовицька агресія проти Директорії У HP. Політика "воєнного комунізму" в України. При висвітленні третього питання слід акцентувати увагу на тому, що більшовицька агресія проти України була закладена в природі російського більшовицького керівництва із самого початку, а саме ґрунтувалася на тезі про непорушність єдності території Росії. Радянське керівництво не уявляло існування Росії без України, тому що вона спокон­вічно була сировинною базою і виходом до чорноморських портів, які були воротами до транспортних морських торгових шляхів. У зв'язку з цим вар­то згадати численні висловлювання і заяви більшовицьких вождів — В.І. Ле­ніна і Л. Д. Троцького з приводу ролі України в складі Росії. Хоча більшо­вицькі лідери на словах постійно заявляли, що українці отримають неза­лежність, насправді така незалежність не надавалась, лише декларувалась і було черговим пропагандистським заходом ленінців.

У листопаді 1918 р. після того, як Німеччина підписала акт про переми­р'я, а радянська Росія анулювала Брестський мир з нею, більшовики стали готуватися до чергового вторгнення в Україну, яка вже не розглядалася ними як самостійна держава. Для цього була створена Українська революційна військова рада у складі Й. Сталіна, Г. П'ятакова, В. Затонського і В. Анто-нова-Овсієнка, щоб "голими руками брати те, що потім доведеться брати ло­бом". До групи військ, які мали це зробити, входили дві українські по­встанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні на кордоні між УНР і Ро­сією. 28 листопада 1918 р. за ініціативою ЦК РКП(б) було утворено Тимча­совий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

На початку грудня 1918 р. українські повстанські дивізії розпочали на­ступ на Чернігів, Київ, Бєлгород і Харків, поступово просуваючись уперед. На запитання голови уряду УНР В. Чехівського, чому російські частини без оголошення війни рушили в Україну, народний комісар закордонних справ радянської Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію збройні сили його держа­ви не проводять, а воєнні операції здійснюються між арміями Директорії і незалежним Тимчасовим робітничо-селянським урядом України.

16 січня 1919 р. уряд УНР оголосив війну радянській Росії, але це не впли­нуло на перебіг воєнних дій. З січня радянські війська увійшли до Харкова, де перебував уряд Г. П'ятакова, 12 січня — до Чернігова, 19 січня — до Пол­тави, 27 січня — до Катеринослава, а 5 лютого вступили до української сто­лиці. Директорія змушена була покинути Київ і переїхати до Вінниці, потім вона переїжджала з одного українського міста в інше.

За таких умов Директорія мала виробити свою позицію щодо військ Франції, які перебували на півдні України, з урахуванням їхнього негатив­ного ставлення до самостійності України. Під час переговорів, які після ви­мушеного переїзду з Києва до Вінниці розпочала Директорія з представни­ками цієї держави, французьке командування висунуло низку ультиматив­них вимог: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучити з її адмі­ністративного апарату членів соціалістичних партій, реорганізувати респуб-

Українська революція (1917—1920 pp.)

ліканську армію, підпорядкувати її союзному командуванню поряд з Доб­ровольчою армією Денікіна.

Директорія вимушена була прийняти ці умови. В. Винниченко відмовився від посади її голови і передав свої повноваження С. Петлюрі, який припинив своє членство в соціал-демократичній партії і сконцентрував усю владу у своїх руках. В. Чехівський подав у відставку, а на посаді голови несоціалістичного уряду його замінив С. Остапенко, прихильник зближення з Антантою.

С. Петлюра продовжував безкомпромісну боротьбу з більшовиками, але успіхів йому досягти не вдалося. Сили Директорії танули, в її армії зростало дезертирство, занепадала дисципліна. В лютому — березні 1919 р. радянські формування, що наступали, відрізали частину УНР від військ Антанти. На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Жмеринки, потім до Проскурова, Рівного, Радзивілова, Красного, Тернополя, а на початку лип­ня 1919 р. — до Кам'янця-Подільського, де почав працювати новий соціалі­стичний уряд на чолі з Б. Мартосом.

Дата добавления: 2015-05-22