Контрольні запитання та завдання 4 страница

Тема 6

У грудні 1899 р. у Львові з ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю. Ро-манчука, К. Левицького, В. Будзиновського в Українську національно-де­мократичну партію (УНДП) злилися праве (національне) крило Русько-ук­раїнської радикальної партії та народовці. Партія об'єднувала українську інтелігенцію, духовенство, міщан, селянство.

Основою програми стали програмні ідеї РУРП. Першочерговою вимогою було здобуття національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Партія обрала тактику виборювання прав українців на законодавчому й адміністративному рівнях, а стратегічною метою визна­чила боротьбу за незалежну і соборну Україну. УНДП займала провідне місце в українському політичному русі. Партія спрямовувала страйковий рух у на­ціонально-політичне русло, боролася за створення українського університету у Львові, реформування виборчої системи. На виборах до австрійського пар­ламенту (1907) УНДП здобула 17 мандатів. З її ініціативи у 1911 р. був ство­рений Український парламентський союз, який очолив К. Левицький.

Консервативну течію в українському русі представляв Католицький русь­ко-народний союз (КРНС), який заснували 1896 р. О. Барвінський, А. Шеп-тицький, К. Студинський. Партія визнавала австрійський уряд, чинний лад, критикувала соціалізм. У 1911 р. на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О. Бар­вінський.

Політизація національного руху в Галичині спричинила об'єднання у 1900 р. москвофілів у Руську народну партію (РНП), яка була за єднання українців з росіянами, перехід на російську мову.

Підсумовуючи, зазначимо, що у 1890-ті та на початку 1900-х pp. україн­ський рух у Західній Україні набув організаційно-політичне втілення й офор­мився в партійно-політичну систему.

Розглянемо основні прояви активізації на початку XX ст. політичної діяльності українців Російської імперії. Підкреслимо, що в підросійській Україні опанувати національно-визвольним рухом хотіли українські полі­тичні партії ліворадикального та ліберально-демократичного спрямування.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Револю­ційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій "раді чотирьох" (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич і М. Ру-сов). Ідеологічне обличчя РУП у 1900—1902 pp. було розпливчастим. У ній існувало кілька течій: соціал-демократична, народницько-революційна, національно-радикальна. Мета політичної організації полягала в об'єднанні різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Перші програмні засади партії подав М. Міхновський у брошурі "Самостійна Украї­на", виданій у Львові в 1900 р. У ній проголошувалася необхідність бороть­би за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну. Незважаючи на соціа­лістичні уподобання, засновники партії змушені були визнати "Самостійну Україну" за програмний документ РУП.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

За соціальним станом до РУП входили переважно студенти, представни­ки інтелігенції, частина селянства та пролетаріату. У 1902 р. діяли органі­зації у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі, а зго­дом — Чорноморська "вільна громада" на Кубані й Донський комітет. На­прикінці 1902 р. у Києві відбувся перший установчий з'їзд РУП.

Партія провадила активну соціалістичну агітаційно-пропагандистську роботу на сторінках власних нелегальних видань — "Селянин" (34 числа), "Гасло" (21 число), "Праця" (13 чисел) та ін. За кордоном, починаючи з 1900 p., вийшло у світ 30 назв брошур, друкувалися листівки, звернення. У березні 1902 р. у Чернівцях вийшло перше число часопису "Гасло". Редак­ція "Гасла" у січні 1903 р. офіційно відмовилась від ідей "Самостійної Украї­ни" М. Міхновського.

РУП брала участь в організації селянських виступів на Полтавщині й Харківщині весною 1902 р., у яких брало участь 38 тис. осіб із 337 сіл з насе­ленням понад 160 тис. Рупівці взяли участь у загальному політичному страй­ку всіх підприємств Києва у липні — вересні 1903 р. Восени 1903 р. партія зазнала удару — поліція провела арешти членів Київської, Харківської, Полтавської та Лубенської вільних громад. У Харкові та на Полтавщині було затримано 72 активні члени. Відновлення партії розпочалося на початку 1904 р. У грудні 1904 р. на з'їзді у Львові після дискусій із приводу ставлен­ня до РСДРП партія розкололась. Більшість була за самостійність партії. Частина делегатів (О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, В. Мазу-ренко) створили Українську соціал-демократичну спілку. У січні 1905 р. "Спілка" заявила, що готова розпочати переговори про входження до РСДРП на принципах автономії. РУП активізувала політичну діяльність з початком революції 1905—1907 pp. У 1905 р. партія випустила 68 відозв загальним на­кладом 89,8 тис. примірників. Представників РУП було включено до створе­них коаліційних комітетів із членів російських і єврейських соціалістичних партій, які діяли в Лубнах, Полтаві, Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові.

У грудні 1905 р. прихильники організаційно-політичної самостійності РУП затвердили програму партії і перейменували організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У програмі партії наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Серед ви­мог висувалися гасла демократичної республіки, демократичних свобод. Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників ("Праця") та селян ("Селянин"), агітаційні листівки та відозви, які розпов­сюджувалися в Наддніпрянській Україні. За перші три роки існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської ре­волюції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. осіб. Після серії арештів у серпні 1907 р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота цент­рального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д. Дон­цов, А. Жук та інші емігрували і започаткували Закордонну групу УСДРП.

Тема 6

У 1900 р. під впливом польської революційної думки і практики було створено Українську соціалістичну партію (УСП). Програма партії робила акцент на боротьбі за економічні, політичні й національні інтереси народу, завоюванні політичної влади. У червні 1903 р. УСП увійшла до складу РУП. Проте об'єднання було недовгим. У січні 1904 р. в часописі РУП "Праця" було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно.

УСП розповсюджувала в Наддніпрянській Україні свій друкований орган "Добра новина", який призначався для соціалістичної агітації серед україн­ського пролетаріату, агітаційні брошури й листки. У 1905 р. УСП припини­ла своє існування

У 1902 р. з національно-радикальних елементів сформувалась Українсь­ка народна партія на чолі з М. Міхновським. Його однодумцями були брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко. УНП становила невелику політичну партію, в якій переважали військові та юристи.

Практичну діяльність УНП розпочала з видання у Львові часопису "Са­мостійна Україна", в якому було надруковано Конституцію України за про­ектом М. Міхновського. Партія обстоювала ідею самостійності України, про­пагувала її у відозвах, прокламаціях, пропагандистських брошурах.

Маніфестом самостійників стали написані М. Міхновським у 1903 р. "Де­сять заповідей УНП". У документі були сформульовані основні ідеї і прин­ципи УНП: "Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна вільна демократична Україна — республіка робочих людей — от се націо­нальний всеукраїнський ідеал — Україна для українців. Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів".

"Десять заповідей" зазнали найжорсткішої критики з боку політичних супротивників партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умо­ви, в яких з'явився цей документ. Націоналізм М. Міхновського — це в ос­новному оборонний, захисний націоналізм. Це — антитеза, протидія вели­кодержавному шовінізму панівної нації.

Після критики "Заповідей", щоб інтегруватися в політичне життя Украї­ни, М. Міхновський вносить до програмних розробок деякі соціалістичні елементи. Ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.

Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. При УНП була створена в 1903 р. бойова організація "Оборона України", покликана стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Перша російська револю­ція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. "Обо­рона України" провела терористичні акти, вчинила замах на життя чиги­ринського повітового справника Трулова, поміщика Давидова. Після розко­лу, який стався у 1906 р., УНП починає занепадати.

У результаті розколу РУП у грудні 1904 р. була заснована Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"). "Спілка" складалася з громад, які

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП там, де такі були створені. Організація прагнула охопити своїм впливом частину україномовного сільського пролетаріату. Для цього восени 1905 р. було створено 17 селянсь­ких комітетів. Поступово "Спілка" перетворилася на звичайну меншовиць­ку організацію. У роки першої російської революції "Спілка" видавала ук­раїнською і російською мовами газету "Правда", листівки, окремі брошури. Під час виборів до II Державної думи "Спілка" здобула 14 депутатських ман­датів. Наприкінці 1906 р. партія почала занепадати. У 1907 р. майже в пов­ному складі було арештовано центральний комітет "Спілки", розгромлено основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях.

На початку XX ст. на хвилі загального піднесення політичного руху в Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виника­ють також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, во­сени 1904 р. із Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної органі­зації виокремилась Українська демократична партія (УДП). Програма УДП передбачала встановлення конституційного правління, забезпечення участі народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорцій­не і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття націо­нально-територіальної автономії України і нових національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки, проведення соціаль­них реформ.

УДП існувала близько одного року, залишаючись весь час недостатньо міцним політичним об'єднанням. Усередині партії із самого початку її утво­рення виявилася не тільки "права" опозиція старих громадівців, а й "ліва", яка вимагала активності на політичному ґрунті й вважала старі громади галь­мом для своєї діяльності. Радикальну течію в УДП представляли Б. Грінчен-ко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський. Навесні 1905 р. вони ство­рили Українську радикальну партію (УРП), яка виступала з критикою па­нівного ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за політичні сво­боди. Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП змусила ці дві партії наприкінці 1905 р. об'єднатися в одну організацію — Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП). Найвидатнішими її представника­ми були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. На-уменко, Є. Чикаленко. УДРП за програмою і тактикою була подібна до ро­сійських кадетів і розходилась із ними в питанні про автономію. Крім вимоги національної школи і права користування українською мовою в державних установах, вона висувала також автономістсько-федералістичні гасла.

УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи.

Блокуючись із кадетами та єврейськими організаціями, УДРП провела за списками кадетів до І Державної думи своїх членів. З ініціативи діячів УДРП у І Думі була організована українська думська фракція, в основу по­літичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демо-

Тема 6

кратів. Завдяки партії у II Думі була організована Українська думська гро­мада чисельністю 47 осіб, яка розробила низку законопроектів.

УДРП випускала тижневик "Рідний край", часопис "Громадська думка", газету "Рада", інші видання, через які пропагувала свої програмні вимоги. Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного послаб­лення УДРП. Напівлегально партія функціонувала до заснування восени 1908 р. непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). ТУП здійснювало значну культурно-освітню діяльність. Платформа організації була близькою до платформи кадетів і ґрунтувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму й автономії України, гарантованих фе­дерацією рівноправних народів. Крім загальних політичних вимог, ТУП висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та національної школи. У різний час до ТУП входили М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Петлюра, Д. Доро­шенко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький та ін.

На початку XX ст. у Наддніпрянщині поряд з українськими національни­ми діяли також всеросійські, єврейські, польські та інші політичні партії. Серед російських ліворадикальних партій, організації яких були в Україні, варто назвати РСДРП, Партію соціалістів-революціонерів, анархістські гру­пи. Помітне місце в Україні займала Конституційно-демократична партія — партія ліберальної орієнтації, яка прагнула до демократичних перетворень парламентським шляхом. У роки першої російської революції в Україні сфор­мувалась і діяла буржуазна партія октябристів (Союз 17 жовтня). Восени 1905 р. розпочалося швидке зростання монархічних організацій, серед яких були Союз російського народу, Союз Михаїла Архангела, Партія націоналістів тощо. Всі вони займали великодержавні шовіністично-монархічні позиції.

3. Україна в роки Першої світової війни. При підготовці відповіді слід звернути увагу на причини розв'язання Першої світової війни. З метою пе­реділу світу наприкінці XIX — на початку XX ст. оформились два угрупо­вання — Четверний (спочатку Троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщи­на, Туреччина, Болгарія) і Антанта (Англія, Франція, Росія, до яких у ході війни приєднались Італія, США, Японія та інші держави).

Україна потрапила у сферу інтересів ворогуючих коаліцій, стояла в епі­центрі воєнного протиборства. Росія планувала довести свої права на Гали­чину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, не поступаючись Східною Галичиною, Буковиною, Закарпаттям, сподівалася захопити всі західноук­раїнські землі. З цією метою при Міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ "Українська агітація". Україна потрап­ляла й до сфери життєвих інтересів Німеччини. На українські землі Бесса-рабії й частини Буковини зазіхала Румунія. Значну увагу Україні приділя­ли Англія та Франція, які сподівалися, що український рух ослабить Авст­ро-Угорщину.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1 серпня 1914 р. Росія і Австро-Угорщина опинилися в стані війни. Ук­раїнці воювали по різні боки фронту. У російській армії перебували більше З мільйонів, а в австрійській — кілька сотень тисяч українців.

Необхідно звернути увагу на ставлення до війни різних політичних сил. Соціал-демократичні партії західних країн, об'єднані в II Інтернаціоналі, єдиним фронтом виступили на підтримку імперіалістичної війни. їхні ліде­ри не тільки проголосували за воєнні кредити своїм урядам, а й увійшли до їх складу. Росія оголосила війну національною під гаслом захисту слов'ян­ства. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні Державної думи заявив: "У цій боротьбі ми всі заодно; ми не ставимо умов і вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника".

У липні 1914 р. на сторінках часопису "Украинская жизнь" була опри­люднена за підписом С Петлюри декларація "Війна і українці", в якій заяв­лялось, що українці "виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяж­кий час до кінця". Разом з тим висловлювалося сподівання, що якщо народ­ності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розрахо­вувати на надання їм "і відповідних прав". Київська газета "Рада" у пере­довій статті закликала українців боронити Російську державу, оскільки цим вони боронитимуть власну землю від ворога. З часом погляди українських політиків еволюціонізували. У 1916 р. ТУП виступило проти війни і підтрим­ки будь-якої з воюючих сторін. Ним було оприлюднено декларацію Ради ТУП під назвою "Наша позиція". Окреслюючи свої завдання, поступовці наголо­шували, що вони боролись і боротимуться за "демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів".

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Угор­щині. Вони заснували 1 серпня 1914 р. у Львові Головну українську раду, яку очолив К. Левицький. З серпня Рада видала маніфест до галицьких ук­раїнців, у якому закликала виступити одностайно проти царської Росії. В маніфесті вказувалось: "Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою по-бідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визво­лення України".

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-надніпрянців було ство­рено Союз визволення України (СВУ), до якого увійшли члени УСДРП, "Спілки", представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки Європи", в яких доводив, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. У "Платформі Союзу" заявля­лося, що українці "голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на на­ціональну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних і еко­номічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні". Самостійна У країна мала стати конституційною монархією ті\д лгроте^-s «ура­том Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавчої влади, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх націо-

Тема 6

нальностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав як зародок май­бутнього українського уряду.

Воєнні дії Першої світової розпочалися бойовими операціями в Галичині. Галицька битва тривала з 6 серпня по 13 вересня 1914 р. З обох ворогуючих сторін у ній взяло участь понад 1,5 млн осіб — 700 тис. російських військ і понад 830 тис. австро-угорських. Успішний наступ російських армій увін­чався взяттям Львова, Галича. Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли всю східну частину Західної Галичини та майже всю Буковину з м. Чернівці. В результаті цієї операції австрійська армія втратила 400 тис. осіб, у тому числі 100 тис. полоненими, 400 гармат. Протягом лютого — бе­резня 1915 р. російські армії вели бої в Карпатах. Результатом їх здобутків були капітуляція гарнізону Перемишля.

19 квітня німецько-австрійські армії розпочали Горлицьку наступальну операцію. На початку червня російські війська здали Львів, а на кінець черв­ня — більшу частину Галичини. Під австро-німецьку окупацію потрапили українські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Во­лині. 1916 р. позначився найвищою активністю і широтою воєнних дій на Південно-Західному фронті, яким командував генерал О. Брусилов. 22 трав­ня артпідготовкою, яка тривала по всій лінії фронту від 8 до 48 год, розпоча­лася наступальна операція російських військ — Брусиловський прорив. За три дні наступу до полону потрапило близько 100 тис. німецько-австрійсь­ких військ. За місяць наступальної операції, на середину серпня, російські війська, заволодівши територією Буковини й Південної Галичини, підійшли до карпатських перевалів.

У відповіді слід наголосити, що війна була трагедією для українства. Українці, не маючи власної державності, розділені кордонами, змушені були воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська Україна дала російській армії 3,5 млн солдатів, а із Західної України було мобілізовано понад 250 тис. українців.

З початком війни в Австро-У горській імперії українців за найменшою підоз­рою в "русофільстві" арештовували, висилали, а то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було заарештовано й відправлено до спеціальних таборів у Австрії. Найжорстокішим був режим у таборі Телергоф у Штірії, де лише від тифу по­мерло понад 1000 осіб. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних ук­раїнців, у тому числі стариків і жінок, було розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав широкомасштабні анти­українські акції, маючи на меті знищення національно-визвольного руху, оскільки вважав його "сепаратизмом" і "мазепинством". У Києві припини­ли видання газети "Рада", місячників "Літературно-науковий вісник" і "Ук­раїнська хата", тижневика "Село". Багато українських політичних і куль-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

турних діячів опинилися на засланні. Після повернення до Києва в 1914 р. було заарештовано М. Грушевського і заслано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.

Успіхи російських військ у Галицькій операції дали змогу поширити ре­пресії і переслідування "мазепинців" і в цьому регіоні України. З окупованих територій царизм утворив Галицьке-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став граф О. Бобринський. Він не приховував своїх намірів провідника політики царизму. "Східна Галичина і Лемківщина, — заявив губернатор, — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих зем­лях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російсь­ку мову, закон і устрій".

Політика російської адміністрації була спрямована на якнайшвидше ви­користання всіх місцевих особливостей українського населення, "витруєн­ня" національної свідомості, так званого мазепинського духу. Уже в жовтні при генерал-губернаторстві почав діяти жандармський відділ. Тільки через київські тюрми на Схід було вивезено понад 12 тис. осіб. Жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація арештовувала греко-католицьких священнослужителів і висилала їх до Сибіру. 19 верес­ня 1914 р. заарештовано її главу Андрея Шептицького, якого було вивезено до Курська, а потім до монастирської в'язниці в Суздалі. Натомість позиції православ'я посилювалися. До березня 1915 р. у Галичині було відкрито 33 церковнопарафіяльні школи.

Здійснення православної акції Св. Синод поклав на архієпископа Во­линського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Вони будь-що прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення до православ'я.

Трагедією обернувся для українства відступ російських військ, які не­щадно руйнували і спустошували край, масово виганяли і вивозили на схід населення. Вони пограбували багато українських установ культури, серед них Наукове товариство імені Т. Шевченка. Було вивезено найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештовано багатьох україн­ських діячів, взято 700 заручників.

Австрійські війська, що наступали, чинили так само, як відступаючі російські: переслідування українців, арешти й ув'язнення населення за зви­нуваченнями у шпигунстві на користь росіян, суди і розстріли мирних жи­телів, руйнація культури тощо.

Доречно звернути увагу на діяльність Головної української ради, яка на початку травня 1915 р. булареорганізованау Загальну українську раду. До її складу ввійшли 25 делегатів від Галичини, 6 делегатів від Буковини і 3 делега­ти від "Союзу визволення України" як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної української ради було обрано К. Левицького.

Тема 6

12 травня 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією "До всіх народів цивілізованого світу". "Нашою метою, — підкреслювалось у відозві, — є вільна, самостійна Українська держава". Завершальна частина відозви звернена до світової громадської думки і спільноти, які мають бути зацікавлені у визволенні українського народу. "Визволення це необхідне в інтересах людськості, цивілізації, демократії і волі". Для реалізації своїх вимог Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.

Для здійснення своїх планів Рада висувала концепцію вирішення націо­нального питання для Галичини і провадила переговори з урядом Австро-Угорщини. Підкреслюючи важливе значення Галичини і Буковини як північно-східних держав Австрійської імперії, вона наголошувала, що "тут ядро не лише українського питання, але і східноєвропейської проблеми вза­галі". Тому "Галичина вбачає свій шанс у політично-національному поділі і найтіснішому союзі з Австрією".

У серпні 1914 р. з ініціативи Бойової управи Головної української ради у Східній Галичині розпочалося формування легіону Українських січових стрільців, які мали брати участь у війні проти царської Росії. Протягом двох тижнів до легіону зголосилося близько ЗО тис. добровольців, що явилися на збірний пункт до Львова. З дозволу уряду було створено лише один україн­ський легіон загальною чисельністю 2 тис. вояків. Він отримав назву легіо­ну Українських січових стрільців (УСС). Спочатку легіон дислокувався в м. Стрий, а потім — ум. Мукачеве в Закарпатті.

Січові стрільці виявили активність у боях у Карпатах в 1914—1915 pp. Особливо тяжкими були бої за гору Маківку навесні 1915 р. Продовженням бойових звитяг січових стрільців стали бої за гору Лисоню влітку та восени 1916 р. її штурм російські війська проводили тричі. І лише за рахунок пере­важаючих сил вони зламали опір захисників Лисоні та змусили їх відступи­ти до Бережан. Це була одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису українських січових стрільців. У строю залишилося тільки 150 стрільців і 16 старшин. У бою полягло і потрапило у полон 700 осіб.

Детальніше варто розглянути діяльність Союз визволення України. Союз видав 25 серпня 1914 р. відозви до румунського, турецького, шведського народів, а також звернення "До громадської думки Європи". У політичній платформі СВУ зазначалось: "Об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська дер­жава..." У програмі також наголошувалося, що СВУ як центральна загаль­нонаціональна організація "взяла на себе репрезентацію... національно-полі­тичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії". На випадок приєднання до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території Союз обстоював ідею утворення з усіх земель, заселених українсь­ким народом, окремого автономного краю Австрії.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

З метою пропаганди своїх поглядів члени Союзу визволення України ви­давали книжки про Україну різними мовами — російською, німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін. Велику увагу Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині й Австро-Угорщині. СВУ домігся доступу до таборів російських військовополонених, організував окремі та­бори для полонених українців з російської армії.

При підготовці до відповіді потрібно звернути увагу на загострення в ре­зультаті поразки російської армії в 1915 р. українського питання в підросій­ській Україні. Лідер конституційних демократів, відомий історик П. Мілю-ков домігся прийняття партією кадетів резолюції про визнання прав ук­раїнців на широке культурне самовизначення. На сесії Державної думи П. Мілюков, а також депутати М. Суханов і ПІ. Чхеїдзе виступили з різким засудженням політики Росії в Галичині. Мілюков назвав політику уряду в Галичині "європейським скандалом".

Резонансне значення мав лист єпископа Красноярського Никона у часо­пису "Біржові відомості" під назвою "Орли і ворони" 4 червня 1915 р. сто­совно реакції російського духовенства й адміністрації, які підтримали анти­українську політику царату.

Дата добавления: 2015-05-22