Контрольні запитання та завдання 1 страница

1. Як були інкорпоровані українські етнічні землі у склад Російської та Ав­стрійської імперій?

2. Як можна охарактеризувати перші кроки інтеграції українських земель у державний простір імперій?

3. Які зміни відбулися в кількісному та національному складі населення України впродовж XIX ст.?

4. Які причини малопродуктивності кріпацької праці?

5. У чому полягала сутність урочної системи?

6. Які ознаки кризових явищ кріпосницького господарювання?

7. Які галузі промисловості найбільше розвивалися в Наддніпрянські Україні?

8. Які були основні законодавчі акти аграрної реформи в Росії?

9. Які характерні риси промислового перевороту?

Теми рефератів

1. Повстання в селі Турбаях.

2. Устим Кармалюк.

3. Трудова українська еміграція у XIX cm.

Рекомендована література

1. Грабовецький В.В. Антифеодальна боротьба карпатського опришницт-ва XVI—XIX ст. — Л., 1966.

2. Гуржій І.О. Повстання селян в Турбаях (1789—1793). — К., 1950.

3. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському гос­подарстві України першої половини XIX ст. — К., 1954.

4. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — К.,1968.

5. Задорожний B.C. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнсь ких землях. — Л., 1989.

6. Зайончковский ПА. Отмена крепостного права в России. — М., 1968.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

7. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII — первой половине XIX века(1719—1858). — М., 1976.

8. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. — К., 1988.

9. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домоно­полістичного капіталізму. — К., 1970.

10. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. —К., 1972.

11. Мельник Л.Г. Формування робітничого класу на Україні у 60—90-х роках XIX ст. (На матеріалах транспортного пролетаріату). — К., 1988.

12. Романцов В.О. Український етнос: на одвічних українських землях та за їхніми межами (XVIII — XX століття). — К., 1998.

13. Рындзюнский П.Г. Утверждение капитализма в России. — М., 1978.

14. Сергійчук В. Українці в імперії. — К., 1992.

15. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000.

16. Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. — К., 1961.

17. Теплицъкий В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини в Україні. — К.,1959.

Тема 6

План семінарського заняття

1. Український національний рух у першій половині XIX ст.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX cm.

3. Україна та українці в російському та польському русі.

Методичні рекомендації

1. Український національний рух у першій половині XIX ст. Готуючись до відповіді, потрібно загострити увагу на ключовій думці: український на­ціональний рух у першій половині XIX ст. характеризується культурно-ду­ховним відродженням суспільства, яке заклало підвалини організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення. Пра­вомірно побудувати розповідь за проблемно-хронологічним принципом. Це дасть можливість з'ясувати основні напрями та прояви національного руху, його сутність і особливості у різні періоди.

Згадавши матеріал попередніх тем, де йшлося про українську дер­жавність, наголошуємо на поширенні автономістських ідей в українському національному русі, носіями яких були представники колишньої козацької еліти Лівобережної України і Слобожанщини.

Зрозуміти прагнення до повернення втрачених Україною автономних прав дасть можливість стислий аналіз діяльності прихильників відроджен­ня гетьманської держави.

Григорій Полетика, пропагуючи автономні права України з виборною представницькою владою, підкреслював, що українське суспільство має жити згідно зі звичаями і традиціями свого народу "за прикладом освічених народів".

За відновлення автономії України, засуджуючи поневолення її царатом, ратував в "Оді на рабство" (1783) В. Капніст. Автономісти виношували ідеї відокремлення України від Росії і включення до складу Прусської держави. Із цією метою весною 1791 р. за дорученням групи козацької старшини з та­ємною місією у Берлін виїхали брати Капністи. Повідомляючи про зустріч з українцями короля Фрідріха-Вільгельма II, канцлер граф Герцберг наголо­шував, що Капніста послали "мешканці цієї країни (Малоросії), котрі дове­дені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь По-тьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності — в такому ви­падку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їх привілеї, кинувши їх під ноги росіян...". Король не погодився на підтримку українців. Після не­вдалої місії брати фактично відмовилися від активної політичної діяльності.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

На початку XIX ст. за відновлення автономних прав України виступив син Г. Полетики Василь Полетика. Він ВВсіугСся В (1801), що потрібно ставати на шлях боротьби за волю України, наслідуючи приклад національних ге­роїв (Б. Хмельницького, С. Наливайка та ін.). Прихильники автономії нази­вали себе "патріотами рідного краю". "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою", — писав В. Полетика.

Необхідно звернути увагу на діяльність організацій автономістів. У 1780—90-х pp. у Новгород-Сіверському громадські та релігійні діячі, військові (Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Ши-шацький, І. Халанський, М. Значко-Яворський, А. Рачинський, І. Калинсь-кий, Ф. Туманський, М. Миклашевський) створили патріотичний гурток. Вони розповсюджували публіцистичні твори з акцентом на діяльність геть­манів Мазепи, Полуботка, збирали і готували до друку матеріали з історії, етнографії, економіки Гетьманщини. Автономістські ідеї сповідували чле­ни громадсько-політичної організації "Малоросійське товариство", яке за­снував у 1821 р. Василь Лукашевич. Осередки товариства діяли в Києві, Пол­таві, Чернігові. Воно підтримувало відносини з Ніжинським ліцеєм, Товари­ством об'єднаних слов'ян, польськими таємними організаціями. В. Лукаше­вич склав "Катехізис автономіста", у якому прославлялася столиця Гетьман­щини Чигирин, де "зійшло сонце" української державності. Під час слідства над декабристами організація була викрита. В. Лукашевич заперечував, що в Україні під його керівництвом працювала таємна політична організація, яка ставила за мету "відірвати Україну від Росії". Слідчий комітет визнав, що В. Лукашевич з однодумцями "хотіли зробити Україну незалежною, але об­межились самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю".

Політичні настрої автономістів найповніше відображені в "Історії русів". Можливими авторами твору вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський, інші особи. Невідома також дата створен­ня. Серед дослідників побутують версії, що "Історія русів" вийшла з Новго-рода-Сіверського. Твір у першій чверті XIX ст. розповсюджувався у спис­ках, а в 1846 р. був виданий у Москві О. Бодянським.

Книга мала антипольське й антиросійське спрямування. Анонімний ав­тор обґрунтовує думку, що українці — "руси" і росіяни — "московці" спо­конвічно жили як два окремих народи, а український народ — "народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої люди­ни, і характер цей у ньому природжений і непридатний до насилування". "Історія русів" захищала автономні права України.

Твір вплинув на формування ідеології українського національного руху. Національно-визвольна спрямованість зумовила його широку популярність. За словами історика О. Оглобліна, "Історія русів" є "настільною книгою ук­раїнської національно-політичної думки, підручником української націо­нальної філософії".

Тема 6

У відповіді потрібно наголосити, що на початку XIX ст. царизм посилив тиск на українську культуру, духовність. Зважаючи на це, українська інте­лігенція першої половини XIX ст. пропагує український фольклор та старо­житності, відстоює права української мови.

Звернемо увагу, що відлік українського національно-духовного відро­дження у XIX ст. традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798). Українська інтелігенція звертається до історичного минулого України. Історик Я. Маркевич написав "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798), П. Симоновський(1717— 1809) підготував працю "Краткое описание о козацком малороссийском на­роде..." (видана у 1847 р.). У 1822 р. в Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, у якій, незважаю­чи на монархічний ореол твору, фактично протиставляються автономістські ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського істо­рика Михайла Карамзіна.

Микола Маркевич видав у Москві 1842—1843 pp. п'ятитомну "Историю Малороссии". За прихильність до автономізму В. Бєлінський звинуватив Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Грузинський князь за походженням, уро­дженець України Микола Цертелєв, вважаючи українську народну думу кра­щою за всі романси і пісні, видав збірку "Опыт собрания старинных мало­российских песен" (1819 р.). Збирачем українського фольклору був перший ректор Київського університету Михайло Максимович, який опублікував пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Російський і український вчений Ізмаїл Срезневський видав у Хар­кові кількома випусками (1833—1838) "Запорожскую старину" з матеріа­лами про козацтво.

В умовах першої половини XIX ст., коли царизм твердив, що українсь­кої мови не існує, а є лише діалект російської мови, з'являються мовознавчі дослідження. У 1818 р. в Петербурзі О. Павловський надрукував "Грамма­тику малороссийского наречия...". У 1823 p. I. Войцехович склав невеликий словник української мови. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) підкреслював, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом, і у неї велике літературне майбутнє.

Українознавчі центри існували в Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві. Відкриття університету святого Володимира (1834) та створення Тимчасо­вої (археографічної) комісії для розгляду давніх актів (1843) активізувало українознавчу роботу в Києві. Нею активно займався Т. Шевченко. У 1843 р. він здійснює етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, а у 1845 р. приїздить до Києва і починає працювати в Археографічній комісії. У Петербурзі Шевченко організував видання "Живописна Україна".

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорськоі імперій

Слід підкреслити, що українське відродження підготувало ґрунт для ідей­ного й організаційного становлення національного руху. Це засвідчила пер­ша українська національно-політична організація в Наддніпрянській Україні — Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками товариства були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерсь-кий. Ядро організації склалося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Чле­нами товариства стали також Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Нав-роцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Тулуб, М. Савич.

Кирило-Мефодіївське товариство мало Статут (вироблений В. Білозерсь-ким, за участю М. Гулака та М. Костомарова), який складався з двох частин: "Головні ідеї" (програмна) і "Головні правила товариства" (статутна). До то­вариства приймали представників слов'янства незалежно від станового по­ходження. Кожний член давав присягу. Між його учасниками мала панува­ти повна рівноправність. Засновники товариства виготовили кілька сим­волів. Персні з литого заліза М. Костомарова і М. Гулака з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їх власників до таємної організації. М. Костомаров мав печатку з євангельським висловом: "І пізнаєте істину і істина визволить вас".

Програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в Статуті, "Книзі буття українського народу", прокламації "Брати українці!".

Кирило-мефодіївці передбачали створення демократичної федерації (чи конфедерації) слов'янських держав. У "Книзі буття..." зазначалося, що Україна буде незалежною державою "в союзі слов'янськім". Прокламація "Брати українці!" відкривалася тезою: "Ми приймаємо, що усі слов'яни по­винні з собою поєднатися", але так, щоб вони мали свою мову, літературу і "свою справу общественну".

Члени товариства обстоювали ідею встановлення для кожної слов'янсь­кої держави демократичної республіки з обранням "правління народного" та "свого правителя" на певний період ("на года"). У "Книзі буття..." прого­лошувалося, що "і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царе­вича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосхо­дительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар".

На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою серед сло­в'янських народів і мала посісти в майбутній слов'янській федерації чільне місце. У "Книзі буття..." це пояснюється тим, що на відміну від поляків (про­никлись ідеєю аристократизму) та росіян (стали монархістами), українсь­кий народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався Христовими заповідями любові та братерства, ідеями рівності. Кирило-мефодіївці вважали, що управління, законодавство, право власності мають базуватися на вченні Ісуса Христа. Передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов'янських держав буде створено спільний орган — Слов'янський собор (сейм чи раду) з депутатів від усіх держав, які й вирішуватимуть питання, що стосуватимуться всього слов'янського союзу.

Тема 6

Товариство прагнуло втілювати в життя свою політичну програму шля­хом виховання молоді, поширення програмних ідей через літературу, збільшення кількості членів своєї організації, ліквідації розбіжностей між слов'янами, особливо в конфесійних питаннях.

Найбільший ідейний вплив на кирило-мефодіївців мав Т. Шевченко. П. Куліш свідчить: "Багато в дечому він природно мусив підлягати Косто­марову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу". Сам М. Кос­томаров пише: "Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатя­ми. Вона відкрила з собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості".

Кирило-мефодіївці не змогли не тільки реалізувати свої масштабні про­грамні положення, а й розгорнути більш-менш значиму організаційну й про­пагандистську діяльність. Організація існувала трохи більше року. Про її існування на початку березня 1847 р. доніс властям О. Петров (син жандарм­ського офіцера, студент Київського університету). У березні — квітні жан­дарми заарештували всіх його учасників. Слідство спеціальної комісії три­вало до кінця травня 1847 р. Імператор Микола І та його поплічники пока­рали членів Кирило-Мефодіївського товариства ув'язненнями, засланням. Солдатчина без права писати і малювати випала на долю Т. Шевченка.

У підсумку слід зазначити, що Кирило-Мефодіївське товариство, вису­нувши ідею створення української держави, поклало початок організацій­ному об'єднанню діячів українського національного руху. М. Грушевський підкреслював, що кирило-мефодіївці вперше зробили спробу теоретично сформулювати "українську ідею в політичній і суспільній сфері в дусі про­гресу й свободи", від них "веде свою історію весь новий український полі­тичний рух".

Звернемо увагу на національне відродження на західноукраїнських зем­лях, яке відбувалося в умовах австрійського і польського засилля. Західно­українська інтелігенція обстоювала національну ідею, пробуджувала інте­рес народу до рідної мови, фольклору.

Право на українську мову обстоювали священики. Іван Могильницький заснував у Перемишлі (1816) перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, яке займалося мовною проблемою, намагаючись удосконалити галицький діалект української мови церковнослов'янськими зворотами. Проте нововведення не знайшло підтримки як у можновладців, так і в народних масах. І. Могильницький уклав "Граматику язика словено-руського" (1829), написав наукову розвідку "Відомості о руськом язиці" (1829).

Пробудженню національної свідомості галичан сприяла діяльність фоль­клориста Зоріана Доленга-Ходаковського. У 1814—1818 pp. він записав у різних регіонах України близько 3 тис. пісень, серед яких майже 1400 ук­раїнських (частину опубліковано у збірниках пісень М. Максимовича). Істо­рик Денис Зубрицький видав польською мовою "Нарис з історії руського

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

народу в Галичині..." (1837), тритомну "Історію древнього Галицько-Русь-кого князівства" (1852—1855), в яких заперечував правомірність польських зазіхань на землі Східної Галичини і Західної Волині.

У 1830-ті pp. у національний рух активно включилися студенти Львова. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький заснували гурток "Руська трійця" (1833). Вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, присвятивши цьому всю свою багатогранну діяльність у галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педаго­гіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість.

Я. Головацький тривалий час записував фольклор, описував побут селян Галичини, Буковини, Закарпаття. Він видав першу в Галичині "Хрестома­тію церковнослов'янську і давньоруську" (1854). У 1836 р. І. Вагилевич зро­бив перший переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", але цен­зура не дозволила друкувати твір. Сам дослідник за заклики до непокори властям зазнав переслідувань. Влада заборонила також розповсюдження "Читанки для діточок..." М. Шашкевича (побачила світ лише в 1850 p.). Лідер "трійчан" працював також над підготовкою граматики та словника ук­раїнської мови.

"Руська трійця" популяризувала славні сторінки минулого. її діячі пи­сали про козацтво, про Богдана Хмельницького, який бачив Волинь, Гали­чину, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною соборної України. "Руська трійця" виношувала ідею возз'єднання українських земель у складі федерації, в якій Україна мала складатися з двох штатів — Східний (Лівобе­режжя) і Західний (Правобережжя), до якого приєднувалась і Східна Гали­чина. Свої думки і мрії "трійчани" доносили до галичан з церковних амвонів у релігійно-моральних проповідях українською мовою.

У 1837 р. в Будапешті побачило світ дітище "Руської трійці" — альма­нах "Русалка Дністрова". У збірці вміщено українські народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті. Влада визначила спря­мування альманаху ворожим, конфіскувала й знищила майже весь тираж (крім 250 примірників), а автори зазнали гонінь були притягнені до судової відповідальності.

Потрібно зробити наголос, що своєю діяльністю "трійчани" підготували піднесення національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Рево­люційні події політизували національно-духовне життя Галичини. Українці від квітневих петицій австрійському імператору з вимогами змін у мовно-культурній сфері перейшли до створення власних політичних організацій. Таким об'єднанням постала 2 травня 1848 р. Руська рада, яка уособлювала не лише національно-культурні, а й політичні домагання українців Галичи­ни в Австрійській імперії. Подібно до львівської виникло близько 50 рад на місцях. Заяви ради з вимогами українців незабаром був змушений визнати австрійський уряд.

Тема і

Проти діяльності Руської ради виступила польська Рада народова, які була за єдність революційного руху в краї, проти виокремлення українсь ких вимог. Міжнаціональні відносини різко загострилися. Поляки спира лись на полонізовані вищі верстви українського суспільства, які утворилі 23 квітня свою організацію — "Руський собор". Сповідувані ними ідеї неза лежної Польщі мала захищати створювана пропольська гвардія. Ві; польських зазіхань Східну Галичину мали боронити проукраїнські загоне руських стрільців.

За таких обставин представники Руської ради, Ради народової та "Русь­кого собору" зібрались у Празі у червні 1848 р. на Слов'янський з'їзд. Ук­раїнці домоглися визнання права рівності всіх національностей і віроспові­дань, вжитку української мови у школах і державних установах, створення спільної українсько-польської гвардії. Не знайшла розуміння пропозиція українських делегатів щодо поділу Галичину на українську й польську час­тини. Зважаючи на перебіг революційних подій, з'їзд припинив свою робо­ту. Для органів влади його рішення нічого не означали.

Активність українців дала їм можливість вибороти право на представ­ництво у першому австрійському парламенті. 39 парламентарів-українців домагалися вирішення соціально-економічних та національно-духовних проблем населення краю, справедливого територіального поділу Галичини за національними ознаками. Культурно-освітні здобутки українців втіли­лись у створення влітку 1848 р. "Галицько-руської матиці", яка мала зай­матися виданням шкільних підручників українською мовою, та відкритті у Львівському університеті кафедри української мови й літератури (завіду­вач Я. Головацький).

Національно-політичні успіхи українців Галичини пішли на спад під тиском реакції. 7 березня 1849 р. припинив роботу австрійський парламент, була скасована конституція. Влітку 1851 р. влада заборонила діяльність Го­ловної руської ради. Проте, незважаючи на незавершеність революційної боротьби, вона стала серйозною школою для галицького національно-ви­звольного руху, викристалізувавши його політичне спрямування.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині

XIX ст. Напередодні селянської реформи 1861 р. український національний рух значно активізувався. М. Костомаров у статті "Украйна", яка була надру­кована у 1860 р. у герценівському "Колоколі", писав, що в Україні "з'яви­лося прагнення відродити народність, що помирала під московським бато­гом й санкт-петербурзьким багнетом".

На межі 1850—60-х pp. зародився і дав паростки масовий громадівський рух, який влада та російські шовіністи називали "українофільством".

Громадівський рух з другої половини 1858 р. пустив коріння в Петербурзі. Свіжість у життя української громади внесли колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, Т. Шевченко, М. Костомаров. Вони заснували (редактор

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

В. Білозерський) громадсько-політичний і літературно-мистецький щомі­сячний журнал "Основа" (1861 —1862). 22 місяці журнал (тиражем 800— 2000 примірників) сприяв пробудженню самосвідомості народу, захищав українську мову, літературу, права народу на освіту та видання навчальної й науково-популярної літератури рідною мовою, популяризував українське минуле. Його авторами були більш як 40 осіб — Т. Шевченко, Марко Вов­чок, М. Максимович, Л. Глібов, М. Костомаров, С. Руданський, А. Свидниць-кий, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський. Під впливом звинува­чень в "українському сепаратизмі" та внаслідок інших перепон журнал "Ос­нова" мусив самоліквідуватися.

Петербурзькі громадівці у друкарні П. Куліша під назвою "Сільська бібліотека" видали близько 40 невеличких книжечок-"метеликів" українсь­ких письменників. М. Костомаров, звернувшись (1863) до всіх громад із за­кликом збирати гроші на українську видавничу справу, зазначав, що сором "не дать своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтись на книжки, а там пішла б складчина на школи". Зробивши багато для розвитку українського національного руху, громада Петербургу припинила існування в 1863 р.

Ідеї українців Петербургу в 1859 р. підхопили студенти Київського уні­верситету. Біля витоків громадівського руху на Наддніпрянщині стояли так звані хлопомани. Демонструючи єдність з народом, вихідці з польських і українських родин розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Згуртував хлопоманів студент-випускник Київського університету В. Антонович. Його підтримували Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житець-кий та ін.

Хлопомани розпочинали свою діяльність за непростих обставин. У сту­дентському середовищі діяли польські організації — гміни. Члени польських гмін мали різні погляди, а загалом їх об'єднувала ідея відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Група прихильників українства поступово ви­окремилась із польських студентських гмін Києва. В. Антонович восени 1860 р. доводив, що "жити серед українського народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, па­разитами". Тоді ж прозвучало його "слово про наше єднання з українським народом, про визнання себе самих українцями".

Думки Антоновича поділяв Б. Познанський: "Природнім результатом хлопоманії, як віяння було зближення з "хлопом", а з цього зближення за місцем дії виникло і усвідомлення його, цього хлопа, національності і потім віднесення себе цілком до цієї національності".

Наприкінці 50-х pp. впродовж трьох канікул члени гуртка організовува­ли етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди з селянами Во­лині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально ознайомилися з життям і світоглядом українського народу.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича і його сорат­ників. Посипалися доноси, зокрема київський генерал-губернатор одержав

Тема 6

їх аж 42. Поширювались чутки, що в Києві з'явилася група, яка вирішила вирізати усіх панів. У 1860 р. близько 60 польських дворян, зібравшись у Києві, викликали В. Антоновича на свій шляхетський суд, який закінчився безрезультатно.

У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони пропагували "ненависть до вищих станів". У лютому 1861 р. В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора. За належність до української громади і по­ширенні серед селян розмов про несправедливість реформи 1861 р. у Каневі у квітні було заарештовано Познанського. За таких обставин хлопомани при­пинили свої ходіння по селах і зосередилися на культурно-просвітницькій роботі у містах.

На початку 1860-х pp. на Надніпрянщині діяло чотири громади — київ­ська, полтавська, чернігівська, харківська, які відкривали недільні школи, бібліотеки. Громадівці поширювали твори Т. Шевченка, інших письменників і поетів. Чернігівська громада під егідою Л. Глібова видавала тижневик "Чер­ниговский листок" (1861 —1863) з україномовною літературною частиною.

Дата добавления: 2015-05-22