Контрольні запитання та завдання 3 страница

Новий поштовх діяльності народницьких гуртків дала створена у Петер­бурзі організація "Земля і воля" (осінь 1876 р.), в якій брали участь і вихідці з України. Землевольці, проводячи агітацію, сподівалися на збройні бунти населення, насильницьке захоплення влади. Передавши землю селянам, зміцнивши общинне землеволодіння і запровадивши широке самоврядуван­ня, вони мріяли побудувати нове суспільство.

Українські народники, не вступаючи в організацію, підтримували зв'яз­ки з "Землею і волею". Натомість у 1875 р. ЗО народників України (І. Коха-новський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та ін.), які сповідували ідеї бакунінського анархізму й бунтарства, об'єдналися у гурток "Південних бун­тарів". За свідченнями "бунтарів", їх революційності сприяла історична па­м'ять про Запорозьку Січ, козацтво, гайдамаччину.

Тема 6

В епіцентрі діяльності "Південних бунтарів" опинилася Чигиринщина, де не вщухало невдоволення реформою 1861 р. Встановивши контакти з учас­никами заворушень, вони вирішили створити селянську повстанську органі­зацію. Нелегальна селянська організація "Таємна дружина" об'єднувала до тисячі осіб. Змовницький характер дав і назву подіям на Чигиринщині — Чигиринська змова. Збройне повстання планувалось на жовтень 1877 р. У вересні змову розкрили, учасників заарештували і покарали.

У 1877—1878 pp. народники стають на шлях терору. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляє у петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Терористичні акти були проведені в Києві, Одесі. Народник Г. Гольденберг за участю Л. Ко-билянського вбив харківського губернатора князя Д. Кропоткіна. Терор на­родників не знайшов підтримки у суспільстві. Поліція у 1878—1879 pp. роз­громила організації терористів, а їх учасників засудили до каторги чи стра­ти.

Новий етап боротьби народників пов'язаний із діяльністю організацій "Народна воля" та "Чорний переділ", які утворилися після розпаду "Землі і волі" (серпень 1879 р.)

"Народна воля" проголосила метою своєї боротьби досягнення народного добробуту і народної волі. Народовольці спрямували зусилля на пропаган­ду, агітацію, організацію бойових акцій. Народовольські організації діяли з осені 1879 р. у Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському. 1 березня 1881 р. народовольці вбили Олександра II. Поліція розгромила керівний центр "Народної волі", заарештувала лідерів організації. Незважаючи на арешти, в Україні створюється нове народовольське підпілля (Єлисаветград, станція Люботин, Гадяч, Кам'янець-Подільський, Сімферополь, Луганськ), групи народовольців продовжували діяти в Києві, Харкові, Одесі. Діяльність народовольців тривала до кінця 1880-х pp.

Активно діяла також організація "Чорний переділ" (засновники — Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич), яка сповідувала соціалі­стичні ідеї та гасла. Програма чорнопередільців передбачала соціальну ре­волюцію, утвердження політичних свобод. Революційні перетворення в країні мали привести до федеративного принципу співжиття в державі. При­гнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність. Ідеї чорнопередільців мали вплив і в Україні. їх гуртки діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві.

Основні терміни і поняття

Сепаратизм — прагнення до відокремлення й створення власної держа­ви чи автономної області.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Персонали

Антонович Володимир (1834— 1906), український історик (археолог, археограф, джерелознавець), професор Київського університету, фундатор Історичного товариства Нестора-літописця. Громадський діяч, тривалий час очолював Стару громаду. Його учнями були українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Бантиш-Каменський Дмитро (1788—1850), один із перших дослідників української історії, автор 4-томної "Истории Малой России" (1822).

Берлинський Максим (1764—1848), історик, один із перших істориків Києва. Автор "Краткого описания Киева" (1820).

Бодянський Осип (1808—1877), філолог-славіст, історик, професор Мос­ковського університету. Обстоював самостійність української мови та літе­ратури, збирач та видавець українських пісень, прислів'їв, приказок.

Вагилевич Іван (1811 —1866), громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів "Руської трійці" та упорядників альманаху "Русалка Дністрова". Переклав польською мовою "Повість минулих літ" та українсь­кою "Слово о полку Ігоревім".

Вербицький Михайло (1815—1870), композитор, автор гімну "Ще не вмерла Україна" (1863), поклав на музику "Заповіт" Т. Шевченка.

Головацький Яків (1814 —1888), громадський діяч, письменник, історик, педагог. Один з організаторів гуртка "Руська трійця" та видавців альманаху "Русалка Дністрова", перший професор української мови та літератури Львівського університету.

Гулак Микола (1821 —1899), громадсько-політичний діяч, працював у Київській археографічній комісії, член Кирило-Мефодіївського товариства, противник самодержавно-кріпосницького ладу, прихильник права України на національну незалежність та об'єднання слов'янських народів у міждер­жавний конфедеративний союз.

Драгоманов Михайло (1841 —1895), громадсько-політичний діяч, вчений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864— 1876) та професор Софійського університетів. Очолював ліве крило Київсь­кої громади, емігрував (1876), видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878—1882). Стояв біля витоків політизації українсь­кого національного руху, розглядав українську проблему в широкому кон­тексті європейської історії. Спираючись на національну традицію, сповіду­вав ліберальні, соціал-демократичні та соціалістичні погляди.

Житецький Павло (1836— 1911), філолог, громадський діяч. Засновник Київської громади. Обґрунтував ідею самостійності української мови та літе­ратури.

Капніст Василь (1 758—1827), відомий поет, учасник автономістсько-са­мостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Автор проекту відро-

Тема 6

дження козацтва (1787), "Оди на рабство", в якій виступав проти закріпа­чення селян.

Кониський Олександр (1836—1900), громадський діяч, письменник, пуб­ліцист. Член Полтавської і Київської громад, організатор недільних та вечірніх шкіл, автор популярних підручників, один із засновників журналів "Зоря" та "Правда".

Костомаров Микола (1817—1885), історик, фольклорист, етнограф, кри­тик, письменник, поет, публіцист. Громадсько-політичний діяч, засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа товариства.

Котляревський Іван (1769—1838), письменник, основоположник укра­їнської літератури. Брав участь у формуванні частин ополчення у війні 1812 p., член масонської ложі "Любов до істини" (1818). Автор "Енеїди".

Красовський Андрій (1822—1886), військовий, революціонер. Член організації "Земля і воля", під Києвом провадив революційну агітацію се­ред селян і солдатів, очолив таємний "Малоросійський комітет".

Куліш Пантелеймон (1819—1897), український громадський діяч, пись­менник, критик, історик, фольклорист, етнограф, один із лідерів Кирило-Мефодіївського братства.

Липа Іван (1865—1923), громадський і політичний діяч, письменник. Один із засновників "Братства тарасівців".

Лукашевич Василь (1788—1866), громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі "Любов до істини", київської "З'єднаних слов'ян", нелегального товариства "Союз благодентства".

Максимович Михайло (1804—1873), український вчений та організатор освіти, ботанік, історик, фольклорист, мовознавець, перший ректор Київсь­кого університету.

Полетика Григорій (1724/25—1784), активний український громадсько-політичний діяч другої половини XVIII ст., автономіст. Вважався автором "Історії Русів", збирач історичних та правових джерел.

Шевченко Тарас (1814 —1861), світоч українського народу, класик ук­раїнської літератури, автор численних геніальних поетичних творів, худож­ник, академік гравірування. 1838 р. викуплений з кріпацтва, а 1840 р. ви­дав збірку "Кобзар". За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фор­теці з царською резолюцією про заборону писати і малювати.

Найважливіші події

1798 — видано "Енеїду" Івана Котляревського. 1805 — відкриття університету в Харкові.

1818 — заснування масонської ложі "Любов до істини" в Полтаві.

1819 — організація Малоросійського таємного товариства. 1821 — створення Південного товариства.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1823 — створення Товариства об'єднаних слов'ян.

1825 — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825—1826 — повстання Чернігівського полку.

1834 — відкриття університету в Києві.

1840 — видано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.

1845, грудень — 1847, березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1848—1849 — революція в Австрійській імперії.

1848, травень — виникнення Головної руської ради.

1848, вересень — відкриття у Львівському університеті кафедри україн­ської мови

1848, жовтень — створення товариства "Галицько-Руська матиця".

1863 — польське повстання у Правобережній Україні.

1863, 18 липня — циркуляр російського міністра внутрішніх справ про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мо­вою (Валуєвський указ).

1865 — відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1873 — створення Південно-Західного відділу Російського географічно­го товариства в Києві.

1873 — заснування народницького гуртка "Київська комуна".

1873 — заснування Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові.

1873 — заснування Історичного товариства Нестора-літописця в Києві.

1874 — найвище піднесення масового руху народників — "ходіння в народ".

1876 — підписання Емського указу.

1877 — чигиринська змова.

1891 — виникнення "Братства тарасівців".

Контрольні запитання та завдання

1. Якими були організаційні форми та ідеологія масонства?

2. Як планували розв'язати національне, зокрема українське, питання в Російській імперії діячі таємних військових організацій?

3. Чому та як у програмі Кирило-Мефодіївського товариства ідея незалеж­ної України поєднувалася з ідеєю всеслов'янського федеративного об'єднання?

4. Чому австрійський уряд був зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між Головною руською радою і Центральною народною радою?

5. Які програмні цілі діяльності громадівців?

6. У чому полягає сутність " громадівського соціалізму"?

7. Що було відмінного і спільного у суспільно-політичних позиції народовців і москвофілів?

8. Чому Східна Галичина заслужила назву "Українського П'ємонту"?

Тема 6

Теми рефератів

1. Тарас Шевченко і діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Участь студентства в українському національно-визвольному русі.

3. Створення та діяльність робітничих і соціал-демократичних органі зацій в Україні (1870 — 1890pp.).

Рекомендована література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л., 1996.

2. Катренко A.M. У пошуках шляхів побудови справедливого суспіль­ства. Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХст. — К.,2001.

3. Катренко A.M. Український національний рух XIX ст.: У 2 ч. — К., 1998—1999.

4. Косачевская Е.М. Восточная Галиция накануне и в период револю­ции 1848 г. — Львов, 1968.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-по­
літичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

6. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.

7. Марченко М.І. Українська історіографія. — К., 1959.

8. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

9. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури
України. —К., 1987.

10. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971.

11. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок ХХст.):ВЗч. — К.,1999.

12. Шип НА. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологи-ческий очерк. — К., 1991.

13. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Право­бережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

План семінарського заняття

1. Соціально-економічне становище України на початку XX cm.

2. Політизація національного життя в Україні.

3. Україна в роки Першої світової війни.

Методичні рекомендації

1. Соціально-економічне становище України на початку XX ст. На межі XIX—XX ст. українські землі входили до складу Росії та Австро-Угорщи­ни. Російське та австро-угорське підпорядкування України впливало на її соціально-економічне, політичне та культурне життя.

Поступальний економічний розвиток Східної України перетворив її на один з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, який зберігав швидкі темпи розвитку великої капіталістичної промисловості. Не так мас­штабно, але з притаманними часу соціально-економічними процесами, роз­вивалось господарство Західної України.

Звернемо увагу на те, що географічне положення та природні багатства визначали на зламі століть передові позиції України у промисловому роз­витку. В Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Пра­вобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової про­мисловості та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізь­ко-придніпровський район — з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням — та Донбас — із розви­нутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю; Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість); Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Ніко­польський марганцевий басейни утворювали серцевину промисловості краю. Україна за своїм потенціалом займала друге місце в промисловому вироб­ництві Російської імперії. Саме тут було сконцентровано понад 20 % про­мислових підприємств імперії, які виробляли більш як 20 % промислової продукції. її вартість становила близько 15 % загальної вартості всієї про­дукції Росії.

Доречно наголосити, що економічний розвиток регіонів був нерівномір­ним. Найвищий рівень індустріального розвитку спостерігався на Півдні та Сході України, а на Правобережжі продовжувало домінувати сільське гос­подарство.

Зауважимо, що темпи і масштаби розвитку промисловості в Україні ви­значали її ключове місце в загальноросійському промисловому комплексі.

Найбільш зримі показники були у вугільно-металургійній галузі. Украї­на видобувала в 1906 р. більш як 1 млрд пудів вугілля, що становило 73 %

Тема 6

усього видобутку кам'яного вугілля Росії. У 1913 р. українські показники з кам'яного вугілля зросли до 1,5 млрд пудів, що становило 78 % загальноро-сійського видобутку.

Значними були показники України в металургійній галузі. В 1913 р. Україна виробляла (відсотків від загального виробництва Російської імперії): залізної руди— 72,3, чавуну — 69, сталі — 58, прокату — 57. До найважли­віших галузей промисловості належали сільськогосподарське машинобуду­вання та паровозобудування. Україна давала 50 % загальноросійського ви­робництва сільськогосподарських машин та 40 % паровозів.

На початку століття заводи України виробляли 81 % загальнодержавно­го виробництва цукру. У 1913 р. в Україні виробили 1018 млн пудів цукру, тоді як у Росії в цілому — тільки 0,7 млн пудів.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на початку XX ст. посідала одне з провідних місць у світі. Кількість великих під­приємств, на яких працювало 1000 і більше осіб, невпинно зростала. З 1879 по 1890 р. вона зросла на 25, з 1890 по 1902 р. — на 141,5 %. Кількість середніх підприємств відповідно в ці роки зросла на 10 і 97,2 %. У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 осіб. На них зосереджувалось 63,8 % загальної кількості промислових робітників.

Утворюються великі монопольні об'єднання. У 1902 р. підприємці ство­рили синдикат "Продамет" — товариство для реалізації виробів металургій­них заводів. Ядро цього об'єднання утворювали підприємства Півдня Росії. "Продамет" давав 75 % листового заліза Росії. Діяли синдикати "Трубопро-даж", "Продвагон". 60 % видобутку кам'яного вугілля Донбасу контролю­вав синдикат "Продвугілля", що був організований у 1904 р.

У Західній Україні переважала лісопереробна та нафтодобувна промис­ловість. Західноукраїнські землі постачали до європейських країн ліс, папір, нафту та нафтопродукти. В 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн т нафти.

Промисловий розвиток України був нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. Так, у чорній металургії Півдня перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іно­земцям, а в інших був змішаним.

Постійно зростала частка російського капіталу, залученого в промис­ловість України. Російські банки, зокрема, активно фінансували вугільну промисловість. На 1912 р. російський капітал контролював майже 80 % ви­добутку антрациту в Донбасі.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, створювалися банківські об'єднання, які фінансували економіку.

Вугільну промисловість України фінансували Азовсько-Донецькии, Ро-сійсько-Азіатський та Міжнародний банки; цукрову промисловість — Ро­сійський торгово-промисловий і Азовсько-Донецькии банки; експортом хліба

Українські землі у складі Російської т а Австро-Угорської імперій

займались Російський для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецький та Об'єднаний банки.

За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

Звернемо увагу на швидке зростання чисельності пролетаріату. У1897 р. в Україні було 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості, а в 1910 р. їх налічувалося вже 475 тис. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічува­лося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості.

Основним джерелом поповнення робітничого класу було селянство, яке, залишаючи земельні наділи, вливалося в лави вільнонайманих робітників. Русифікаторській політиці царизму в промислових центрах України сприя­ла міграція робітників із російських губерній. Вони осідали на шахтах, руд­никах, заводах Сходу та Півдня України. Поповнював лави пролетаріату і дрібнотоварний виробник, який не витримував економічної конкуренції і розорявся.

На час Першої світової війни чисельність робітників в Україні сягнула З млн 612 тис. осіб, що становило близько 20 % їх загальної кількості в Росії. Значною була концентрація пролетаріату на великих промислових підприєм­ствах. У металургійному виробництві 100 % робітників були зайняті на ве­ликих заводах, у залізорудній промисловості — 84,4, у вугільній — 84, цук­ровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній — 54,2 %. Найбільшими робітничими центрами були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. На шахтах та рудниках Донецько-Криворізького басей­ну працювало 1 млн 209 тис. робітників — 65 % загальної кількості промис­лових робітників України.

На 1917 р. робітничий прошарок становили також 1,2 млн сільськогос­подарських робітників та 230 тис. робітників кустарного виробництва.

Національний склад робітничого класу України вирізнявся надзвичай­ною строкатістю. Серед шахтарів вихідці з Росії становили 70 %, серед ме­талістів — 69, на залізничному транспорті — 48,8 %. В аграрно-промисло­вих районах Південно-Західного краю та в західних областях України пере­важали робітники українського походження. У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 %.

Незалежно від національної належності робітничий клас України зазна­вав жорстокої експлуатації. Робочий день робітника в Україні був найдов­шим серед країн капіталістичного світу і тривав 12—14,5 год на добу.

Відсутність техніки безпеки та охорони праці призвела до великої кількості травматизму та каліцтва. У 1913 р. на шахтах Донбасу нещасні випадки спіткали 15,7 % робітників, а на металургійних заводах — 31 %.

Систематично знижувалася заробітна плата. У 1908—1910 pp. вона змен­шилася в середньому на 25—50 %. Численні штрафи, що накладалися підприємцями на робітників, робили фактичну заробітну плату мізерною.

Тема 6

Бараки і землянки були характерні для житлово-побутових умов робітників. Безробіття було постійним супутником робітництва.

Непростим було становище і робітничого класу в західноукраїнських зем­лях. Тяжкою була праця за низької заробітної плати та високого травматиз­му на нафтопромислах і лісозаготівлі, де робочий день тривав від 11 до 16 год на добу.

Таким чином, на початку XX ст. у промисловості України розвиваються капіталістичні відносини, зростає чисельність робітничого класу, який кон­центрується на підприємствах Донбасу, Подніпров'я та Півдня України.

У сільськогосподарському виробництві України, житті українського села також спостерігалися суттєві зрушення, які відбувалися на фоні боротьби нових форм капіталістичного господарювання з феодальними пережитками. Загальна земельна площа України на початку століття становила 44,1 млн десятин. Із них у приватній власності перебувало 20,6 млн десятин, надільні землі становили 20,1, а казенні, удільні, церковні — 3,4 млн десятин. Дво­рянам належало 10,8 млн, а селянам — 5,6 млн десятин землі, — 4,1 млн десятин належали іншим станам суспільства. Земля між більш як 3 млн се­лянськими дворами була розподілена нерівномірно. Від 5 до 10 десятин на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 десятин — 16,4, до 5 десятин на двір — 44,2 % селян.

На початку XX ст. продовжували існувати великі поміщицьких лати­фундії. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн де­сятин землі. В маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджу­валося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 % місцевого земельного фонду. Всього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалось 32,5 тис. по­міщицьких господарств.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався повільними темпами. На початку століття середня врожайність на одну десятину стано­вила: жита — 45 пудів, пшениці —45—50, вівса — 46, гречки— 27 пудів. Низькі врожаї постійно тримали селянина на межі голоду.

Загальний стан сільського господарства, наявна система землеволодіння і землекористування потребували реформ. Реформа, яка увійшла в історію як столипінська аграрна реформа, розпочалась у 1906 р., в умовах революції.

Вона передбачала ліквідацію селянської общини, створення економічно стійких селянських господарств і була спрямована на зміцнення заможного селянства. У процесі здійснення аграрної реформи в Україні до 1913 р. на Правобережжі 48 % селян виділилося в хутори, на Півдні — 42, на Лівобе-16,5 %. Усього в Україні протягом 1906—1912 pp. було створено 226 тис. фермерських господарств. Бідне селянство змушене було продава­ти свої наділи за безцінь заможним селянам-фермерам. До липня 1913 р. по всіх губерніях України незаможними селянами було продано 745 тис. деся­тин землі. Заможні селяни, які становили лише 5,1 % усіх господарств, зо­середили у своїх руках 8,5 млн десятин землі.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кав­каз, у Сибір, на Далекий Схід. З 1906 по 1912 р. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, поповнивши ряди сільського пролетаріату.

2. Політизація національного життя в Україні. Суспільне життя в Україні на межі століть значно пожвавилось і політизувалось. В Австро-Угорщині та Російській імперії утворюються українські партії, які за спрямуванням своєї діяльності мали революційно-радикальний, ліберально-демократич­ний, національно-радикальний характер. Умови діяльності українських партій у Росії і Австро-Угорщині були неоднакові, що випливало з політич­ної ситуації в цих країнах.

Політичні партії і організації на західноукраїнських землях почали фор­муватися в легальних умовах на початку 1890-х pp. У жовтні 1890 р. у Львові на з'їзді радикально-демократичних сил була створена перша модерна ук­раїнська політична організація — Русько-українська радикальна партія (РУРП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП).

Програма партії, розроблена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким, Р. Яросевичем, передбачала зміни економічного життя на принципах "нау­кового соціалізму", завоювання демократичних свобод, права кожного на­роду на культурний розвиток. Партія сповідувала парламентаризм як голов­ний принцип своєї діяльності. Соціальною опорою партія визначала селян­ство, яке в Галичині на 80 % було безземельним.

Радикали першими назвали свою партію "українською". У 1895 р. член партії Ю. Бачинський у книзі "Україна ірредента" обґрунтував ідею само­стійної України; цим положеннями була доповнена програма партії. Свої ідеї радикали пропагували в часописах "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Гро­мадський голос", літературно-науковому журналі "Життя і слово".

Наприкінці 1890-х pp. у середовищі радикалів формуються декілька течій. На партійній конференції у Львові (1899) партія розкололася. З по­чатку століття РУРП активізувала свою діяльність. Радикали організовува­ли масові віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи, пра­цювали над організацією січового руху. У 1900 p. K. Трильовський заснував організацію "Січ", у якій напередодні Першої світової війни об'єдналися десятки тисяч представників української молоді.

У 1899 р. у Галичині М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович утворили Ук­раїнську соціал-демократична партію (УСДП), яка стояла на соціалістичних позиціях. Місцеві організації УСДП працювали в 11 містах. Партія органі­зовувала страйки, боролася з полонізацією українських робітників, прова­дила культурно-просвітницьку роботу, домагалася відкриття українського університету, завершення виборчої реформи в Галичині, брала участь у пар­ламентських виборах.

Дата добавления: 2015-05-22