Теми рефератів 4 страница

Хмельницький Богдан — (1595—1657) — перший гетьман Української ко­зацької держави (Війська Запорозького). Походив з покозаченої шляхти. Про­тягом 30-х pp. XVII ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

війську. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі обраний гетьма­ном повсталого козацтва. За правління Б. Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали змогу українському козацтву унеза-лежнитися від влади польського короля в межах Наддініпрянської України. В результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важли­вих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначи­ли суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку Козацького гетьманату в середині XVII ст.

Найважливіші події

1648, січень — початок Козацької революції. Повстання на Запорозькій Січі та обрання на гетьманство Б. Хмельницького.

1649,8 серпня — укладення Зборівської угоди. Започаткування козаць­кої станово-адміністративної автономії.

1654, 8 січня — українсько-російські переговори в Переяславі й прий­няття Гетьманщиною московської протекції.

1658, 6 вересня — підписання І. Виговським Гадяцького трактату.

1660—1663 pp. — розкол козацької держави. Утворення лівобережного та правобережного гетьманатів.

1665—1676 pp. — гетьманування П. Дорошенка.

1667, ЗО січня — підписання Андрусівського перемир'я між Росією й Річчю Посполитою. Початок суспільно-політичної стабілізації в Лівобе­режній Україні.

1672,18 жовтня — Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною.

1686, 6 травня — укладення "Вічного миру" між Польщею і Росією.

1699,16 січня — підписання Карловицького трактату між Річчю Поспо­литою і Туреччиною.

Контрольні запитання та завдання

1. Які зміни відбулися в соціально правовому становищі козацтва у період Хмельниччини?

2. Окресліть територіальні межі держави Б. Хмельницького.

3. В чому полягали зміни в соціально-політичному, економічному тарелі гійному житті, що сталися внаслідок Хмельниччини?

4. Дайте характеристику положень Гадяцького трактату.

5. Розкрийте основні передумови й причини "Руїни".

6. Охарактеризуйте розбіжності між політичними угрупованнями в сере­довищі козацької старшини.

7. Які з міжнародних угод, укладених європейськими державами в останній чверті XVII ст., мали вирішальне значення для козацької держави? Обґрунтуй­те свою відповідь.

Тема 5

Теми рефератів

1. Політико-правовий зміст Переяславської угоди 1654 р.

2. Гадяцький трактат 1658р.

3. Козацька революція середини XVII ст. у міжнародному контексті.

4. ГетьмануванняП. Дорошенка (1665 — 1676).

5. Запорозька Січ доби Хмельниччини й "Руїни".

Рекомендована література

1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. —К., 1994.

2. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. — Перемишль; Л., 1996.

3. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Л., 1990.

4. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність. XVII ст. — К., 1995.

5. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Соціально-полі­тичний портрет. — К., 1995.

6. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Українська державна ідея XVII—XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

План семінарського заняття

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адмі­ністративно-територіальний устрій.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і ніве­ляція автономії Гетьманщини.

3. Культ урне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Методичні рекомендації

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адміні­стративно-територіальний устрій. При підготовці першого питання необхі­дно звернути увагу на кордони Гетьманщини, їх зміну протягом кінця XVII — початку XVIII ст., зауважити сусідство й загалом геополітичні особ­ливості цього регіону України. Політично землі Лівобережної Гетьманщи­ни було вперше виділено Андрусівською угодою 1667 p., що розмежувала сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобе­режною Україною. Саме внаслідок цього було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі нинішньої Черні­гівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської облас­тей (з м. Києвом), північна частина Дніпропетровської та східна частина Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини сусідили з Запорозь­кою Січчю, котра формально мала автономний статус, а зі сходу — із Слобід­ською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася во­лодінням Московської держави, безпосередньо підлягаючи царським воєво­дам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки ко­зацького устрою.

Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інсти­туціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини пе­ребрала на себе функції організатора політичного, соціального та економіч­ного побуту країни. Козацтво виступало речником державотворення, попов­нювало з числа своїх представників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й політичного життя створеної ним держави. По­літичний режим, що склався в Гетьманщині в середині — другій половині XVII ст., ґрунтувався на елементах військової демократії — колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості уряд­ників. Щоправда, ці принципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейованого стану — козаків, котрі були наділені полі­тичними правами, звільнялися від різноманітних повинностей, мали окре­ме судочинство й адміністрацію, були особисто вільними. Отже, Гетьман­щина була становою (козацькою) республікою.

Тема 5

Суспільно-політичний і адміністративний устрій Гетьманщини, наро­джений під час Хмельниччини, був структурований для потреб війни і насліду­вав традиції запорозького та реєстрового козацтва. Територія держави по­ділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Гене­ральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість геть­манів прагнула до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унеза-лежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генераль­на рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодич­но долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси ко­зацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладенням мирних угод, прийо­мом іноземних послів і підписанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібного козацтва ("військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керованість призвели до поступового обмежен­ня компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого зна­чення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземни­ми державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старши­ни, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сотники, пред­ставники вищого духовенства й міської верхівки. В середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм.

Центральним органом державного управління була Генеральна військо­ва канцелярія, котра виникла одразу на початку Козацької революції. Ви­конуючи первісно роль штабу й особистої канцелярії гетьмана, вона протя­гом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з держав­ного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Одночасно з Генеральною військовою канцелярією виник Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьману й генеральному військовому судді, що розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів ниж­чих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового господарства, збирання й обраху­вання податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фон­дом. Штати центральних установ неухильно збільшувалися, що привело до

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військо­вих канцеляристів, зрівняних у правах із козацькою старшиною.

Управління полками здійснювалося полковником і полковою старши­ною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини, тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою ци­вільної, військової та судової адміністрації. Спочатку його посада була ви­борною, а згодом заміщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковнику допомагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, що займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, встановлювали місцеві мита й податки. Сходин­кою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані

СОТНИКаМИЙСОТенаою старшиною (отаман, писар і осавул).

Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магде­бурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Га-дяч, Стародуб, Новгород-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, що наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, встановлював податки й мита, здійсню­вав судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магі­страту), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного ^СУДУ)> лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхні урядники призна­чалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управ­лінські функції в місті.

Традиційну адміністративну окремішність у Гетьманщині мала українсь­ка православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московсь­кому патріарху. Найвищу владу в ній посідав митрополит Київський, Га­лицький і усієї Русі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяславська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірсь-кий монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпис-копій і монастирів одержали від московських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митрополита. В управлінні митропо­лією, крім митрополита, брали участь підпорядковані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділя­лася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник і обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посіда­ли парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, ди­якони, псаломщики, паламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й за­тверджував архієрей.

Важливими осередками духовного життя Київської митрополії були мо­настирі, яких на середину XVIII ст. налічувалося 46. їх найвищим предсто-

Тема 5

ятелем вважався митрополит, а безпосередню владу здійснював настоятель (ігумен чи архімандрит). Окрім нього до монастирського правління входили намісник, духовний собор з числа найбільш авторитетних ченців (старша братія) й господарські адміністратори. Володіння монастирів поділялися на парафії, світське населення й духовенство яких залишалося під юрис­дикцією монастирського правління.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і нівеляція автономії Гетьманщини. Важливо звернути увагу на початковий характер відносин між Московською державою та Військом Запорозьким, закладений Переяславською угодою 1654 р. Згідно з нею козацька держава мала широкі права у зовнішньополітичній сфері й зберігала окремішні су­спільно-політичний, адміністративно-територіальний устрій, збройні сили, фінансову систему та законодавство. Така автономія мала адміністративно-політичний характер і відповідала інтересам української сторони, котра віри­ла в те, що, відходячи від Польщі до Московії, вона просто змінює один про­текторат на інший. Козацька старшина, вихована в традиціях річпосполитсь-кої політичної культури, розглядала укладення союзу як добровільний крок, що ґрунтувався на взаємних зобов'язаннях сторін. На переговорах із російсь­ким посольством Богдан Хмельницький навіть зажадав, аби царські посланці від імені свого монарха присягнули дотримуватись умов союзу. Натомість Росія дивилася на угоду як на перший крок у встановленні повного політич­ного контролю над Гетьманщиною. Зіткнення цих тенденцій спричинилося до низки українсько-російських конфліктів, у яких вирішувалася доля ук­раїнської державності.

У жовтні 1659 р. при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького мос­ковські дипломати домоглися ухвалення нової редакції Переяславських ста­тей, котрі вводили низку обмежень прав Гетьманщини. Характер цих обме­жень ясно свідчив про ті засади української автономії, які Москва воліла б ліквідувати. Згідно зі статтями гетьман позбавлявся права провадити само­стійну зовнішню політику, призначати й усувати генеральних старшин і полковників, а Генеральній раді без царського дозволу заборонялося скида­ти й переобирати гетьмана. До кількох ключових фортець на території Геть­манщини вводилися царські залоги з воєводами, котрі мали контролювати місцеве життя й представляти інтереси Московської держави. Таким чином, з адміністративно-політичної автономія Гетьманщини перетворювалася лише на адміністративну.

Наступним важливим кроком було переведення в 1686 р. київського мит­рополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московсь­кого патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою ду­ховної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі українсь­кої православної церкви, предстоятелі якої в 1654 р. не підтримали Перея­славської угоди. Зміна юрисдикції фатально позначилася на внутрішньоцер-ковному житті, активізувавши сепаратистські тенденції в середовищі

Козацька революція середини XVII с т. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

ієрархів. Так, 1688 р. чернігівський єпископ Лазар Баранович домігся сво­го переведення під владу московського патріарха. Аналогічний статус одер­жали Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. З 1721 р. священно­служителі почали призначатися російським Синодом, а не обиратися, як раніше, що давало змогу ефективніше контролювати кадрову політику, яка сприяла русифікації української церкви. Тоді ж митрополит Київський був позбавлений свого сану, а сама митрополія зрівняна у правах із рештою єпархій.

Особливий акцент необхідно зробити на зміні українсько-російських відносин на початку XVIII ст., коли в Росії розгорнулася серія модерніза-ційних реформ. Перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил і економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення само­стійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноро-сійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та еко­номічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. На її оборону виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра зробила спробу спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. Однак поразка воєнних планів шведського короля Кала XII автоматично спричинилась і до поразки його українських спільників. Справу визволен­ня України з-під московської влади намагався активізувати наступник Ма­зепи — Пилип Орлик, обраний на гетьманство патріотично налаштованою старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини, однак вона не увінчалася успіхом.

Провал повстання Мазепи пришвидшив нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на його місце Іван Скоропадський правив країною під наглядом спе­ціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-не­будь значні кроки гетьмана. Скориставшися "зрадою" Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися й у кадрову політику, призначаючи че­рез голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю сис­тему було закріплено указом 1715р., згідно з яким гетьман мав право подава­ти на "височайший" розгляд лише кандидатури полковників, з яких достой­них обирав сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714—1718 pp. уряд Петра І запровадив укази про "заповідні товари", які за­боронялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі.

Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722— 1723 рр., коли після смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Натомість вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійсню­вати контроль за виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військово-

эма

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

кової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характери­зується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зраз­ки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а та­кож підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків правосла­в'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим при­кладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і нау­кових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна укра­їнська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мов­ної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно роз­ширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні бого­словські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них ла­тинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-на­укових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мисли­телів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероз­дільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжува­лися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділяла­ся вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові тво­ри різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передба­чало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й бо-гослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська ака­демія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських універси­тетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизи­лася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Геть­манщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успад­кованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями на­вчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, свяще-

Тема 5

ник або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифме­тики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти мог­ли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому пра­цювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Пе­реяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем ду­ховні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, по­жвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський си­нод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священи­кам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засно­вує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких пра­цювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здо­буття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоп­лювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні висту­пала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне ук­раїнської ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличен­ню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українсь­кого, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходи­тимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яск­раво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696—1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазе-пинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Сам­сон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам прита­манні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культо­вого живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Соро-чинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представ­ників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у куль­тове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портре­ти ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного по­ширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Не­стора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спе­ціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українсь­кого партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ре­місничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні орекстри й провадилось навчання нотної грамо­ти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здо­бували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середи­ни XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього ха­рактеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійсь­ких і західноукраїнських музикантів.

Дата добавления: 2015-05-22