Теми рефератів 2 страница

Спираючись на викладений матеріал і простеживши основні тенденції культурного поступу русинів-українців у позначений період, можна конста­тувати, що вектором їхньої цивілізаційної орієнтації за всієї потужності Сходу була Європа. М. Грушевський зазначав, що український народ порівня­но з російським "являється народом західної культури — одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії".

Основні терміни і поняття

Бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний) — стиль в архітек­турі та мистецтві кінця XVI — середини XVIII ст.

Гравюра (від фр. graver — висікати, вирізати) — вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком з малюнка, виконаного гравіруванням на дошці (друкарській формі).

Гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський) — ідейний та куль­турний напрям доби Відродження (XIV — XVI ст.), що утверджував право людини на земне щастя і свободу думки.

Дидактика (пер. з гр. — повчальний) — частина педагогіки, яка розроб­ляє теорію освіти і навчання, виховання в процесі навчання.

Єзуїти (від лат. Gesus — Ісус) — члени найрадикальнішого католицького чернечого ордену, заснованого 1534 р. у Парижі іспанцем І. Лойолою для зміцнення папської влади і боротьби проти Реформації.

Єпархія — церковно-адміністративний округ.

Кіш (від тюрк. — ставка, резиденція) — військове товариство, громада запорозьких козаків, а також назва Запорозької Січі з її адміністративно-військовою системою управління. Кіш Запорозької Січі — її виборний цент­ральний орган управління.

Митрополія — територія, церковно-адміністративна округа, підпорядкова­на митрополиту — другій після патріарха особі у ієрархії православної церкви.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Ренесанс (від лат. renascor — відроджуюсь) — епоха Відродження, пері­од в ідеологічному і культурному розвитку країн Західної і Центральної Євро­пи (в Італії — XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.).

Реформація (від лат. reformatio — перетворення) — суспільно-політич­ний та ідеологічний рух у більшості країн Західної і Центральної Європи в XVI ст., що набув форми боротьби проти католицької церкви.

Ставропігія — самостійність певної церковної громади, підпорядкуван­ня її безпосередньо патріархові.

Чайка — основний тип козацьких суден з початку XVI ст., однощогло­вий плоскодонний маневрений човен, що вміщував до 50—60 осіб; флотилії чайок з 1502р. здійснювали походи на татарські і турецькі міста й узбереж­жя, успішно воювали з турецьким галерним флотом.

Ясир — захоплені в полон татарами або турками для продажу в рабство мирні жителі; полон, неволя.

Персонали

Бут (Павлюк) Павло (р. н. невід. — 1638) — один із керівників козацько-селянського повстання 1637—1638 pp. проти польського гніту. Брав участь у багатьох козацьких походах на турків і татар. У серпні 1637 р. на Січі обра­ний гетьманом повстанського війська, виступив на волості, оволодів багать­ма містами Наддніпрянщини. Після поразки козацького війська у битві з польськими військами під Кумейками (16 грудня 1637 p.), у бою при Бо-ровці потрапив у полон і був страчений у Варшаві.

Верещинський Йосиф (1 532/1533—1598/1599) — видатний громадський, політичний, церковний діяч, публіцист. Автор праць із проблем політики і моралі, зокрема "Наука доброго життя кожного християнського короля" (1587). 1589 р. висвячений на київського єпископа, став сенатором Речі По­сполитої. Зрозумівши проблеми і значення козацтва, намагався спрямува­ти його на дії, корисні Речі Посполитій. 1594 р. Верещинський видав працю "Публіка", у якій виклав свої погляди щодо організації оборони України (створення на Задніпров'ї рицарського ордену). 1595 р. підготував для роз­гляду в Сенаті проект "Способи осади нового Києва", де пропонував заходи для розбудови Київщини й перетворення Києва на одну зі столиць Речі По­сполитої. 1596 р. розробив проект реорганізації козацького війська.

Вишенський Іван (між 1545—1550—після 1620) — видатний українсь­кий православний письменник-полеміст, схимник. З кінця 1580-х pp. жив на Афоні (Греція). Літературну діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо близько 20 творів І. Вишенського — гострови-кривальних, публіцистичних, емоційно наснажених послань, серед яких "Обліченіє диявола-миродержця", "Посланіе к утекшим от православія єпис­копам", "Писаніє до всіх общее, в Лядской землі живущих" та ін. Виступав

Тема 4

проти Берестейської унії й католицизму, викривав тогочасний церковний та світський лад.

Вишневецький Дмитро (Байдя-Вишневецький) (р. н. невід. — 1563) — перший із достеменно відомих козацьких гетьманів, походив з роду ГвДИМІ* новичів. Староста Черкаського і Канівського повітів (1550—1553,1554). збу­дував фортецю — прообраз Запорозької Січі на о. Мала Хортиця, де 1557 р. відбивав напади татар. У 1557—1561 pp. на службі у московського царя Івана IV Грозного. Намагався організувати союз держав для боротьби з Туреччиною і Кримським ханством за участю запорожців. 1563 р. втрутився у боротьбу за молдавський престол, тоді ж його загін був розбитий, а сам Вишневецький полонений, невдовзі — виданий Туреччині й закатований у Стамбулі.

Дорошенко Михайло (р. н. невід. — 1628) — гетьман реєстрового козац­тва (1625—1628). З 1618 р. полковник, соратник П. Сагайдачного, учасник походу на Москву, Хотинської битви. Здійснив вдалий похід на Перекоп. Брав участь у повстанні М. Жмайла (1625). Уклав Куруківську угоду з польським урядом. 1628 р. очолив похід на Крим і загинув. За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацтво, запроваджено його полковий устрій. Провадив політику зменшення суперечностей між козаками і польським урядом.

Косинський Криштоф (р. н. невід. — 1593) — гетьман запорозьких ко­заків, провідник козацького повстання (1591 —1593 pp.). За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 р. — на Січі, у 1591 р. обраний геть­маном. У грудні 1591 р. очолив перше велике козацьке повстання проти польського гніту, яке набуло великого розмаху в 1592—1593 pp., охопивши Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Після битви 2 лютого 1593 р. під м. П'яткою (сучасна Житомирщина) Косинсько-го було усунуто від гетьманування. У травні того ж року при спробі віднови­ти повстання й оволодіти м. Черкасами підступно вбитий людьми черкась­кого старости князя О. Вишневецького.

Могила Петро (1596—1647) — видатний політичний, культурний, гро­мадський та церковний діяч України. Син господаря Волощини і Молдови. 1627 р. Петра Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. — митрополитом київським і галицьким. Активний борець із уніат­ством, домігся відновлення прав православної церкви в Україні. За його уча­стю створено Київський колегіум (1632), його філії і першу румунську шко­лу в Яссах (1640). Організатор книговидання в Україні, Румунії, Молдавії. Петро Могила — автор низки богословских творів: "Євангеліє Учительне", "Служебник", "Хрест Христа Спасителя", "Анфологіон", "Євлогіон", числен­них полемічних творів.

Наливайко Северин (Семерій)(бл. 1560—1597) — провідник козацького повстання в Україні та Білорусі 1595—1596 pp. Змолоду був на Запорожжі, потім служив у князя К. Острозького сотникомнадвірного війська. У1594р. після походу в Молдавію організував виступ проти польського панування в

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Україні, який за підтримки козаків, очолених гетьманом Г. Лободою, пе­реріс у справжню війну і охопив Брацлавщину, Київщину, Волинь, частко­во Галичину і Білорусь. Після поразки у боях на р. Солониці під Лубнами (травень — червень 1596 р.) Наливайка та інших козацьких ватажків було видано полякам, відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 р. після жор­стоких тортур страчено.

Оріховський Станіслав (1513—1566) — суспільно-культурнийдіяч, пись­менник, публіцист доби Відродження. Походив з польського шляхетського роду. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому університетах, спілкувався з найвідомішими гуманістами, діячами науки й культури Захід­ної Європи. Автор низки політичних, філософсько-історичних трактатів, се­ред яких "Промова на похороні Сигізмунда І", "Напучення польському коро­лю Сигізмунду-Августу", "Життя і смерть Яна Тарновського", "Квінкунс, тоб­то взірець устрою польської держави" та ін. У своїх працях розробляв кон­цепцію ідеального державного устрою з позицій шляхетської ідеології.

Острозький Василь-Костянтин (1526—1607) — відомий діяч релігійного і культурно-національного життя України. Наприкінці XVI ст. — найбіль­ший після короля землевласник Речі Посполитої. Був старостою володими-ро-волинським, воєводою київським (з 1559 p.), сенатором (з 1559 p.), пре­тендентом на польський престол у 1572 р. і московський у 1598 р. Захисник українських політичних прав, один із лідерів опозиції проти укладення Люблінської унії 1569 р. Відіграв значну роль у національно-культурному житті України XVI ст. Засновник Острозької академії, шкіл, друкарень в Острозі, Володимирі-Волинському. Висунув свою програму об'єднання пра­вославної та католицької церков. У 1596 р. під час Берестейського собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії.

Острянин (Остряниця) Яків (р. н. невід. — 1641) — козацький гетьман, провідник повстання 1638 р. У 1630-х pp. був полковником реєстрових ко­заків, брав участь у війні з Московією 1634 р. на Чернігово-Сіверщині. Після поразки повстання П. Павлюка під Кумейками, у березні 1638 p., обраний низовими козаками гетьманом. Очолив нове антипольське повстання, але зазнав поразки (3 червня 1638 р.) і відступив на підмосковську Слобідську Україну. Загинув під час козацьких заворушень.

Підкова Іван (р. н. невід. — 1578) — запорозький отаман, учасник бага­тьох воєнних походів. У 1577 р. організував вдалий козацький похід до Ясс із метою зайняти стіл молдавського господаря. У 1578 р. під тиском турець­ких і трансільванських військ відступив в Україну, де був захоплений поля­ками. За рішенням варшавського сейму на догоду туркам страчений у Львові.

Потій Іпатій (1541 —1613) — київський і галицький митрополит, ви­значний письменник-полеміст. У грудні 1595 р. разом з луцьким владикою Кирилом Терлецьким побував у Римі на прийомі у папи Климентія VIII, на якому було вирішено питання про унію православної церкви Речі Посполи­тої з римсько-католицькою. Після смерті митрополита М. Рогози (1599) став

Тема 4

київським митрополитом, активно працював над залученням до унії духо­венства та шляхти.

Рогоза Михайло (бл. 1540—1599) — православний митрополит Київсь­кий, Галицький і всієї Русі (з 1589 p.), а з 1596 р. — митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Походив з білоруської шляхти Мінського по­віту. Доклав багато зусиль до організації і проведення Берестейського цер­ковного собору 1596 р.

Русин Павло (1470—1517) — поет, видавець, педагог. Родом з-під м. Пе­ремишля. Навчався у Краківській академії, Грейфсвальдському універси­теті. Автор коментарів до античних творів. Ранні твори Русина (1507— 1508) — вірші й трактат, присвячений "Парадоксам" Цицерона. 1509 p. ви­дав збірку власних творів, підготував до друку книгу сатир Персея (Краків, 1508). Творчість Русина мала великий вплив на розвиток ренесансної лати-номовної поезії.

Сагайдачний Петро (Конашевич-Сагайдачний) (мож., 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурний діяч. Походив з української православної шляхти Львівщини, навчався в Ост­розькому колегіумі. З 1601 р. на Запорожжі. Очолював козацькі походи на Молдавію, Лівонію, Туреччину, Кримське ханство, оволодів м. Варною (1605), м. Кафою (1616). Брав участь у польському поході на Москву (1618). У ве­ресні 1621 р. очолив 40-тисячне українське військо, яке приєднавшись до польської армії, відіграло вирішальну роль у перемозі над турками при Хо­тині, таким чином зупинивши османську експансію в Європу. Відомий і як культурно-просвітницький діяч. За його сприяння у Києві було створено православний культурний осередок, 1620 р. висвячено на митрополита Київ­ського І. Борецького, що відновило православну ієрархію у Речі Посполитій. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленсь-кого братства. Автор полемічного трактату "Розмова про унію".

Сулима Іван (р. н. невід. — 1635) — козацький гетьман, за походженням шляхтич з Чернігівщини. Брав участь у походах на турків і татар (1621,1628, 1634). Вперше згадується як козацький гетьман 1628 р. У серпні 1635 р., повертаючись із походу на Азов, очолив виступ запорожців проти польсько­го феодального гніту, зруйнував фортецю Кодак. Зробив спробу підняти на повстання селян та міщан, але був виданий реєстровими козаками полякам. Страчений у Варшаві.

Федоров Іван(бл. 1525—1583) — видавець, засновник книгодрукування в Росії та Україні. У 1553—1565 pp. організував і керував державною дру­карнею у Москві. Переслідуваний церковниками, втік до ВКЛ. У 1569— 1572 pp. працював у магната Г. Ходкевича, у 1572—1575, 1583 pp. — у Львові, у 1575—1576 р. — ус. Дермані, 1577—1582 pp. — в Острозі. Видав перші друковані в Україні книги — "Апостол" (1574), "Буквар" (1574). За­снував Острозьку друкарню, де було надруковано грецько-старослов'янський буквар (1578), "Книгу Нового Завіту" (1581), "Хронологію" А. Римші (1581), Острозьку Біблію (1581).

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Федорович Тарас (Трясило) — гетьман нереєстрового козацтва (1629— 1630), провідник козацько-селянського повстання 1630 р. у Наддніпрян­щині, результатом якого було підписання з поляками Переяславської угоди (28 червня 1630 p.). У 1632 — 1633 pp. Федорович брав участь у війні проти Московії на боці Речі Посполитої. У подальшому зробив спробу організува­ти нове повстання козаків, але не знайшов підтримки реєстровців.

Найважливіші події

1490—1492 — повстання в Галичині та на Волині під проводом Мухи і Борулі.

1555 — заснування Д. Вишневецьким фортеці на о. Мала Хортиця.

1570 — організація реєстрового козацького війська.

1576—1578 — заснування Острозької академії і друкарні.

1577 — похід І. Підкови в Молдавію..

1585 — заснування Львівського братства.

1591 —1593 — козацьке повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596 — козацьке повстання під проводом С. Наливайка.

1596 — Берестейська церковна унія.

1621 — Хотинська війна.

1625 — козацьке повстання під проводом М. Жмайла. Куруківська угода.

1630 — повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила). Переяславсь­ка угода.

1632 — заснування Києво-Могилянського колегіуму.

1637 — козацько-селянське повстання під проводом П. Бута (Павлюка).

1638 — козацько-селянське повстання під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. "Ординація Війська Запорозького".

Контрольні запитання та завдання

1. Які особливі умови сприяли виникненню українського козацтва?

2. Які верстви населення були соціальною основою і провідною силою в ук­раїнському козацтві? В чому полягає сутність феномену покозачення?

3. У чому полягала основна відмінність між характером антифеодальних повстань в Україні кінця XVI і 20 — 30-хpp. XVII ст.?

4. Як відмінності між реєстровим і низовим козацтвом позначилися на характері та результатах козацько селянських повстань кінця XVI — пер­шої половини XVII ст.?

5. Чи було закономірним укладення Берестейської уніїі як вона була сприй­нята в Україні?

6. Які чинники та основні віхи відновлення православної ієрархи в Україні у першій половині XVII ст.?

7. Як і завдяки чому виявлявся вплив європейського Ренесансу на українську культуру XV — першої половини XVII ст.?

8. Які фактори в українській культурі XV — першої пол. XVII ст. були до­мінуючими?

1. Боротьба українського козацтва з татарською навалою і турецькою агресією у XV — на початку XVII cm.

2. Православні братства в Україні.

3. Суспільна, церковна та культурницька діяльність Петра Могили.

4. Система ціннісних орієнтацій українця доби Середньовіччя.

Рекомендована література

1. БопланГ. Опис України, — К., 1990. — Т. 1—2.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. IV.

3. Європейське відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К.,1993.

А.Леп'явкоС. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

5. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. —К., 1997.

6. Полонсъка Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993. — Т. 1.

7. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998.

8. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — В 2 кн. — Кн. II: Середина XV — кінець XVI століття. — К., 1994.

9. Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. — К., 1997.

10. Яковенко П.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К., 1997.

11. Яковен ко II. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К., 2002.

Тема 5

КОЗАЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ XVII ст. КОЗАЦЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ (1648 р. - кінець XVIII ст.) (4 год)

Період кінця XVI — початку XVIII cm. займає особливе місце в історії будь якої європейської країни, й через це неодмінно привертає до себе увагу не тільки професійних істориків, а й філософів, політичних мислителів, митців. При чин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової (модерної (з англ. modern — новий, сучасний) або ще ранньомодерної) історії європейської цивілізації, яка, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов'язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконти­нентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які збіглися в часі з докорінни­ми змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земель­на аристократія) формуванням нових верств (буржуазія, наймані робітни­ки, служиле дворянство та ін.). Значних трансформацій зазнала культурна сфера, у якій відбувається посилення світської течії в освіті, науці й мистецтві ^поєднанні з поширенням, нових релігійних течій, що виділилися з лона тради­ційних церков (протестантизм та ін.). Глобальні зміни в соціальному, еконо­мічному і релігійному житті породжували серйозні явища в політичній історії. НедаремноXVII cm. називають "залізним", або "століттям солдатів", позна­чаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що методично спустошували Європу. Словом, у цей час народжу валися ті чинники суспільного розвитку, які наприкінці XVIII — XIX ст. до провадять європейські країни до незаперечного міжнародного лідерства в полі­тиці, економіці й культурі. Перелічені явища протікали в країнах Європейсь­кого континенту по-різному, з неоднаковою інтенсивністю й часто-густо відмінними наслідками та результатами, але тісно впливаючи одне на одне. Так народжувалось явище, яке згодом назвуть європейською цивілізацією.

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в ук­раїнській історії, котра, як і будь яка інша, додала до них власну специфіку й

Тема 5

витворила власне той шлях розвитку, яким Україні судилося йти вже в на­ступну — модерну — добу. Центром подій ранньомодерного періоду була, без­сумнівно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову полі­тичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї ре волюції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запо­розьке, поява якої майже на 100 років запрограмувала всі найзначніші зміни в системі міжнародних відносин, істотною мірою посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московсь­кої (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним із творців влас­не національної ідеології, яка Ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами козацького (українського, ма­лоросійського) народу. Саме події та ідеологеми середини XVII — XVIII cm. ста­нуть тією точкою відліку нового історичного часу, до якої згодом звертати­муться погляди фундаторів українського національного відродження.

План семінарського заняття

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи.

2. Доба "Руїни" в соціально політичній історії України другої половини XVII cm.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої половини XVII cm.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару радимо насамперед уважно вивчити відповідні розділи рекомендованих підручників, намагаючись встановити характер епохи й основний зміст процесів і явищ, які позначені в питаннях семінару. Після цього необхідно детально ознайомитися з фактичним матеріалом і джерелами з хрестоматії. У підсумовуванні вивченого матеріалу й виробленні загальної картини історичних подій допоможе складання розгорнутого пла­ну-конспекту, до якого слід вносити основну фактографічну інформацію з тієї чи іншої теми й найважливіші висновки.

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи. Приступаючи до вивчення першого питання, слід звернути увагу на різницю між поняттями "причини" та "передумови" того чи іншого історич­ного явища. Під передумовами, як правило, розуміють глобальні процеси (наприклад, у соціальній або релігійній сферах), які зароджувалися, розви­валися й поступово готували те чи інше історичне явище (війну, повстання, політичну кризу), створювали умови, в яких воно розвиватиметься в подаль­шому. Причини за своїм характером є сукупністю одномоментних явищ, які

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

викликають до життя ту чи іншу подію, підготовану попередніми передумо­вами, провокують її, змушують "діяти", ставати історичною дійсністю.

Стосовно передумов Козацької революції середини XVII ст. більшість вчених сходиться на думці, що вони мали комплексний характер, криючись одразу в кількох сферах суспільного життя. Важливим чинником, який ак­тивізував формування цих передумов, був процес господарської та адмініст­ративної колонізації Наддніпрянської та Лівобережної України протягом кінця XVI — початку XVII ст. Організація такої колонізації, в основному, була пов'язана приватною ініціативою найбільших українських магнатів — князів Острозьких, Вишневецьких та ін., які шляхом освоєння незаселених просторів на кордоні з Диким Полем прагнули розширення своїх маєтнос-тей. Меншою мірою колонізацію контролювала королівська влада, котра не мала для цього необхідних коштів і організаційних можливостей. Ситуація дещо змінилася після Люблінської унії, коли українські воєводства увійшли до складу коронних (польських) земель.

З кінця XVI ст. на новоосвоєних теренах стала помітнішою присутність поляків, що проникали сюди як королівські урядники (воєводи, старости, каштеляни), або шляхом укладення вигідних шлюбів з представниками ук­раїнської аристократії. Наслідком цього були поступове дрібнення і пере­тікання латифундій українських магнатів до рук нових власників з числа малопольської та галицької шляхти (Калиновських, Фірлеїв, Любомирсь-ких, Конецпольських, Язловецьких та ін.), котрі одночасно, завдяки проте­гування коронного уряду, зуміли посісти низку ключових посад у місцевій адміністрації Брацлавського й Київського воєводств.

Такий перерозподіл власності й адміністративних посад на межі XVI— XVII ст. приховував у собі потенційну небезпеку, ЯКЩО врахувати особли­вості тогочасного розвитку Наддніпрянської України. Колонізаційні проце­си витворили тут специфічну соціальну структуру місцевого населення з власним укладом життя й господарської діяльності. Більшість осілої люд­ності гуртувалася навколо дрібних міст і замків, які гарантували захист від татарських нападів, займаючись торгівлею, ремеслами, сільським господар­ством і допоміжними промислами (полюванням, риболовлею, бортництвом тощо). Як правило, цією господарською діяльністю займалась не тільки сільське населення, а й городяни, що були змушені часто змінювати місце проживання й характер занять. Освоєння майже необжитих земель потре­бувало від місцевих мешканців ("люду українного") постійного руху, ініціа­тиви й підприємливості, вміння захищати своє життя й майно. Неспокій­ний характер прикордонного життя сформував тут особливий психологіч­ний тип людини, дуже мобільної та соціально активної.

Найяскравішими репрезентантами такого способу життя були, звичайно, козаки, котрі на початку XVII ст. з чисельно невеликої соціальної групи пере­творилися на окремий суспільний стан з власною ідеологією, внутрішньою організацією та політичними інтересами. Після Ординації 1638 p., котра знач­но послабила козацтво, позбавила його вищої військової адміністрації й ско-

5 Історія України

Тема 5

ротила реєстр до 6 тис., козацька верхівка з числа реєстрової старшини та по-козаченої шляхти шукала способів повернення втрачених прав. Козацтво, вимагаючи в коронного уряду адміністративної та судової автономії, зрівнян­ня у правах зі шляхтою, часто спиралося на підтримку інших категорій насе­лення, з близьким до них способом життя і соціальним статусом. До них нале­жали покозачені міщани, котрі часто їздили "на Низ", заробляючи дрібними промислами й торгівлею, та напівпривілейована дрібна шляхта — бояри, зам­кові, путні й кінні слуги, утискувані урядом та місцевою владою.

Особливий тип відносин із державною та панською владою мали також селяни. Колонізація нових регіонів, що здійснювалася магнатами й урядов­цями, передбачала надання ним певних "свобод" або "слобід" — насамперед особистої свободи, права самоврядування й позбавлення на чітко фіксова­ний термін від податей і повинностей на користь землевласника. Фактично це означало майже повну правову й господарську незалежність селян, відкри­вало перед ними широкий простір для приватної ініціативи.

Важливо пам'ятати, що самі ці категорії населення чинили найактивні­ший опір поширенню фільваркової системи, ліквідації слобід й усіляким утискам з боку воєводської та старостинської адміністрації на початку XVII ст. Ці конфлікти, які збіглися зі згадуваним нами проникненням в Україну польської шляхти, поступово набули характеру міжнаціонального антагонізму, пов'язувалися саме із засиллям і сваволею іноземців, котрі руй­нували узвичаєний життєвий уклад. На середину XVII ст. провідне місце в цьому протистоянні зайняло реєстрове й запорозьке козацтво як найбільш організований військово й політично стан, зцементований спільною ідеєю відстоювання "старожитних прав і вольностей", збагачений досвідом анти­урядових повстань 20—30-х pp. XVII ст.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, поча­ток якого припав на 1648 p., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Приводом для неї була серія особистих конфліктів, які розгорі­лися між реєстровою старшиною й старостинськими урядниками на Черка­щині, а також незадоволення козацтва політикою польських магнатів, котрі змусили тодішнього короля Владислава IV відмовитися від вигідних для нього планів антитурецької війни, що обіцяли козакам збільшення реєстру й відновлення втрачених прав. Варто звернути увагу на особу провідника цієї козацької революції — Богдана Хмельницького, вихідця з дрібної шляхти, чигиринського сотника Черкаського реєстрового полку, чия біографія на­очно демонструє ті соціальні сили, котрі спричинили й організаційно офор­мили козацьку революцію.

Дата добавления: 2015-05-22