Теми рефератів 1 страница

ЦК

Пс

ре та ті)з;

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

лася база масового козацького руху, який вилився у козацькі повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Переходячи до розгляду питання про козацько-селянські повстання XVI — першої половини XVII ст., на основі попереднього викладу можна зро­бити висновок, що українське козацтво того часу було наиконсолідованішою реальною силою, яка протистояла феодальній експансії шляхти і магнатів, інтереси яких захищала Річ Посполита. Антагонізм цих потуг об'єктивно випливав з їх цілком відмінних соціальних, національних і релігійних за­сад та політичних і економічних інтересів. Слід приділити увагу також ролі специфічних станових рис та інтересів козацтва, які теж стали впливовим чинником цієї боротьби. Це виявилося вже під час першого великого висту­пу під проводом одного зі "старших" реєстрового війська Криштофа Косинсь-кого. Почавшись із конфлікту Косинського з білоцерківським старостою Я. Острозьким, виступ охопив південну Київщину, перекинувся на Волинь і Брацлавщину. Козаки оволоділи Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом. Фатальною для долі повстанців виявилася поразка під П'яткою на Жито­мирщині 2 лютого 1593 р. Спроба Косинського продовжити боротьбу і наступ на Черкаси навесні 1593 р. були невдалими і закінчилися його загибеллю. Привертають увагу не лише розмах повстання, а й злам феодально-шляхетсь­ких порядків на підвладних повстанцям територіях. Вони примушували населення до присяги у "послушенстві" козакам.

Ще більш виразно мотиви боротьби за упосліджені польськими феодала­ми козацькі вольності простежуються у повстанні Северина (Семерія) Нали­вайка (1595—1596). У його ході військо з реєстровців і низових козаків, яким разом з Наливайком керували тодішні "старші" Г. Лобода, Б. Микошинсь-кий, М. Шаула, восени 1595 р. зайняло великі території на Київщині, Во­лині, у Білорусі. Козаки не лише грабували й обкладали стаціями (контри­буціями) панські маєтки, а й запроваджували "на волості" власну юрисдик­цію. Однак цей виступ теж мав виразно становий характер. Для провідників повстання пріоритетними були інтереси козацької корпорації. Сам Наливай-коу листі до Сигізмунда III (прикметний сам факт такого звернення до коро­ля Польщі як до патрона і вищого арбітра в українських справах) на почат­ку 1596 р. пропонував не що інше, як "обрізати ніс і вуха, не допускаючи до козацького війська" утікачів-селян. Зрештою соціальна обмеженість програ­ми складу повсталих ослаблювала їхній виступ. До цього додалися супереч­ності між самими козаками, особливо "значними" і низовими, що в сукуп­ності й спричинилося до розгрому повстання військом польного гетьмана Ста­ніслава Жолкевського під Солоницею у травні 1596 р.

Наступні масові виступи проти польсько-шляхетського гніту свідчили не лише про зростання військової потужності козацтва, досвіду його про­відників, а й політичну та соціальну свідомість провідної козацької верстви. Це дало змогу гетьманові реєстровців Марку Жмайлу 1625 р. значно успіш­ніше за попередників діяти у боротьбі з військом коронного гетьмана С. Ко-

Тема 4

нецпольського. Результатом була Куруківська угода, за якою кількість рее­стру подвоювалася з 3 до 6 тис. Створювалося шість козацьких полків: Біло­церківський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський, Пере­яславський. Очоливши нове повстання, провідною силою якого стали 10 тис. запорожців, їх гетьман Тарас Федорович (Трясило) 1630 р. уперше в ко­зацькій практиці звернувся з універсалами до всіх, "хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати" із закликом битися за віру та давні вольності. Це стимулювало активну участь у його виступі посполитих і покозачених, випищиків. 8 червня 1630 р. була підписана Переяславська угода, за якою всі повстанці амністувалися, а реєстр зростав до 8 тис. Щоправда, козаки зобов'я­зувалися спалити всі чайки та не ходити в походи на Крим і Туреччину.

Певна рівновага у цій боротьбі була порушена внаслідок нових репресій Польської держави та магнатів проти козацтва і "непослушних" та спроби поляків зміцнити своє становище на Подніпров'ї. Одне за одним відбулися повстання під проводом запорозьких отаманів і гетьманів: Івана Сулими (1635), Павла Бута (Павлюка) (1637), Яцька Остряниці (Острянина) та Дмит­ра Гуні (1638). Особливо потужним був останній виступ. На його початку, у березні 1638 р., Я. Остряниця звернувся з відозвою про підтримку не лише до козацтва, а й до всього народу, навіть до руської шляхти Поділля, Волині й Покуття. Це і низка інших чинників сприяло силі та розмаху повстання, хоча його доля вирішувалася у битвах на Лівобережжі поблизу р. Сула. За! інтенсивністю, запеклістю опору повстанців польському війську Яреми Виш-

НЄВЄЦЬКОГО, ЦЄЙ ВИСТуП був безпрецедентним, Проте ЗаКІНЧИВСЯ ЦІЛКОВИТОЮ)

поразкою. її зумовили як фактори військово-оперативного плану, так і соці-1 ально детерміновані чинники: пасивність "значного" козацтва, багатьох реє­стровців, православної шляхти.

Після 6-тижневої облоги у польовому таборі поблизу гирла р. Сули за­лишки козацько-селянського війська склали зброю. Поразка цього повстан­ня перекреслила наслідки попередніх. Наприкінці 1638 р. в урочищі Маслів > Став на Київщині відповідно до сеймової ухвали "Ординація Війська Запо­розького" відбулася так звана комісія з козаками. На ній козацька стариш-; на змушена була прийняти ультиматум: ліквідовувалася виборність гетьма-¹ на й старшини, артилерія й клейноди здавалися королівському комісару, реєстр зменшувався до 6 тис. Всі, хто не увійшов до реєстру, перетворюва­лися з козаків на посполитих. "Тих, кого військове щастя лишило живим, волимо ми перетворити на селянський простолюд", — наголошувала сеймо­ва ухвала 1638 р.

Так збройною силою, репресіями і диктатом було вирішено, на думку шляхти й магнатів, козацьке питання. Наступне десятиліття Речі Посполи­тої іменувалося часом "золотого спокою". Однак, як виявилося, це був та­кож переддень національно-визвольної революції, провідною силою якої виступило українське козацтво на чолі з Богданом Хмельницьким.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII ст.

2.1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки. Перш ніж викладати фактичний матеріал з цього питання, слід зазначити, що в історичних умовах окресленого періоду, коли українці були позбавлені влас­ної державності, єдиним націоорганізуючим чинником в Україні були вла­да і моральний вплив православної церкви, цієї своєрідної "держави духу". "По упадку самостійної державної організації українців в половині XIV ст. християнська церква заступила українському народові колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий народ", — слуш­но зазначав дослідник церкви і права М. Чубатий.

Варто пригадати, що невдовзі після розгрому Русі монголами київський митрополит Максим переніс до Владимира-на-Клязьмі свою кафедру і це, з одного боку, сприяло створенню на північноруських землях окремої митро­полії (1325 р. у Москві), а з іншого — створенню окремої Галицької митро­полії, що була заснована між 1302 —1306 pp. й існувала до 1415 p., коли ста­ла намісництвом осібного київського митрополита Києва й Галича.

Українські землі, опинившись під литовською зверхністю, спочатку не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, що пояснюється насампе­ред толерантністю литовських князів щодо різних конфесій. Правляча вер­хівка швидко оцінила роль церкви в житті держави як об'єднавчого та куль­турного фактора, значення митрополії для зміцнення авторитету княжої вла­ди і докладала всіх зусиль для створення митрополичого осідку у ВКЛ. З середини XIV ст. існувала Литовсько-київська митрополія з центрами у Но-вогрудку та Вільні, юрисдикція якої поширювалася на литовські, білоруські та українські землі. Початок XV ст. позначився боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. За Вітовта у 1415 р. місцеві єпископи поставили митролитом "церкви Київської і всієї Русі" Гри­горія Цамблака, продемонструвавши цим самостійницьку позицію право­славної церкви в українсько-білоруських землях. Відновлення митрополії у Києві домагався і київський князь Олелько, а після його смерті — Семен Олелькович.

Остаточний поділ традиційної Київської митрополії на Київську й Мос­ковську започаткував собор московських єпископів (1448), на якому без зго­ди Константинополя було поставлено власного митрополита — Іону, який став останнім владикою, що мав титул "Митрополита Київського і всієї Русі". Цей акт означав фактичну автокефалію московської церкви, канонічне ви­знання якої відбулося 1589 р. Приводом для розриву Москви й Константи­нополя стала Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом у 1439 р. Тоді вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про суп-рематію Папи Римського, чистилище тощо. У 1458 р. на митрополита Киї­вського було висвячено Григорія Болгарина, його церковну юрисдикцію виз­нали польський король і великий князь литовський Казимир. Цим актом остаточно завершився поділ старої Київської митрополії на Московську і

___________________________________________________________________ Тема 4

Київську (остання залишалася під юрисдикцією Константинопольського патріархату).

Характерно, що з середини XV ст. важливим аспектом політики ВКЛ щодо православної церкви були намагання позбутися залежності від Моск-ВИ Та ПІДПОРЯДКУВАТИ православну церкву католицькій. Вже умови Кревсь-кої унії передбачали охрещення за католицьким обрядом як самого Ягайла, так і всіх язичників-литовців; лише бояр-католиків було зрівняно у правах з польською шляхтою. Спеціальним вердиктом 1400 р. Ягайло позбавив пра­вославних підданих прав шляхетства, герба та високих посад. Все це надава­лося лише католикам. У документах Віленської угоди 1401 р. йшлося про сприяння "розвою католицької справи". Новим актом, що знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях до дискримінації пра­вославних, був Городельський привілей 1413 p., згідно з яким католики одер­жували виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. З ускладненням внутрішньополітичної ситуації ці права були поширені й на руських князів і бояр привілеями 1432 та 1434 pp. для стабілізації становища в країні. Однак чинність Городельського акта надалі неодноразово поновлювалася, аж поки у 1563 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август не скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту. При цьому слід зауважити, що становище православних у ВКЛ було дещо кращим, ніж на руських землях Корони Польської, де їхня конфесія відверто принижувалася. Особливо по­силилася релігійна, політична й культурна експансія католицької церкви на українських теренах після Люблінської унії.

Переходячи до розгляду проблеми церковної унії, бажано звернути ува­гу на процеси, які зумовили внутрішню кризу православної церкви у XV— XVI ст., падіння авторитету церковної ієрархії, підрив релігійно-моральніх засад, так звану "порчу духовенства й церковного життя".

Світська влада ВКЛ, Корони Польської і особливо Речі Посполитої ак­тивно втручалася у справи церкви, поширюючи на неї принципи відносин феодального васалітету ("право патронату"). Основні ієрархічні посади, ар-1 хімандрії та ігуменство, як і державні посади, роздавав великий князь чи ня король, що змінило зміст, функції і роль основних чинників духовної вла­ди. За умов такої практики "подання" церковні посади нерідко розглядали­ся лише як джерело прибутків, і ті, хто обіймав їх, нехтували християнсь­кими чеснотами, ставали їх "осквернителями", що часто бувало темою для полемічних виступів. Важливо і те, що в Україні з середини XVI ст. широко­го розголосу набувають ідеї та засади західноєвропейської Реформації, а саме: звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до на­роду, переклад Біблії та богослужебних книг національними мовами, засну­вання шкіл. Православне населення одержало важливі засоби протидії по­ширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Рефор-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

мації до власних потреб. Руське православ'я мало можливість запозичити у західного християнства досвід вдосконалення та оновлення церковного життя.

Опорою православ'я залишалися селянство, міщанство, парафіяльне ду­ховенство, монастирі, частина шляхти, окремі магнати, зокрема родини князів Острозьких, Ходкевичів та ін. Недарма КНЯЗЯ Василя-Костянтина Острозького величали "стовпом православ'я", "начальником православ'я", "великим заступником і потіхою всього народу руського". На захист право­слав'я активно виступили організації міщан — братства, започатковані ще у другій половині XV ст. Діяльність церковних братств загалом позитивно вплинула на церковну дисципліну, освіту, будівництво храмів тощо. Брат­ства намагалися виборювати громадські й релігійні права православних у судах, на сеймах та сеймиках. Разом з тим ускладнилися відносини братств з православним єпископатом, оскільки вони перебирали на себе контроль за діяльністю духовенства і підпорядковувалися константинопольському пат­ріарху (Луцьке, Львівське, Київське).

Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви та православної феодальної еліти почала визрівати думка про доцільність унії з католицькою церквою, аби протистояти подальшій латинізації та полоні­зації, домогтися зрівняння в правах православного духовенства з католиць­ким, посилити позиції православних у Речі Посполитій.

Перша спроба конфесійного порозуміння сталася ще у 1439 р. на Фло­рентійському соборі, коли київський митрополит Ісидор підписав акт злуки Східної та Західної церков. І хоча практично він не був реалізований, сама ідея унії зміцніла, розроблялися її варіанти. Концепцію регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом поза іншими церковними спільнотами східного обряду (антіохійською, грецькою, московською та ін.) розробив у праці "Про єдність Божої Церкви" єзуїт Петро Скарга (1577). На його думку, визнання верховенства папи зняло б напруженість у відносинах між православними та католиками, сприяло б підвищенню культурного рівня і престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків" (протестан­тів), консолідувало суспільство. У відповідь з'являються проекти церковної унії, сформульовані православною стороною, яким було властиве чітке бажан­ня реформувати православну церкву за взірцем уже зреформованої на той час католицької, але зі збереженням східного обряду та традицій православ'я.

Розглядаючи питання про підготовку Берестейського собору, варто при­ділити увагу причинам розходження між його офіційними організаторами та князем Острозьким, що й спровокувало розкол собору та загострення кон­фесійної боротьби на тривалий час. Таємна підготовка українськими право­славними ієрархами унії впродовж першої половини 90-х pp. набула роз­голосу в 1595 р. і викликала рішучий опір з боку князя Острозького і його прихильників. Князь обіцяв у разі необхідності виставити до 20 тис. людей на захист "благочестя". Проте події набули незворотного характеру: король Сигізмунд III своїм універсалом підтримав справу унії, єпископи володи-мирський і берестейський І. Потій та луцький і острозький К. Терлецький

Тема 4

побували в Римі, де 23 грудня 1595 р. на урочистій аудієнції у папи Кли-ментія VIII були затверджені умови унії. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі у Бересті в жовтні 1596 р. Проте від самого початку собор розколовся на два табори — уніатський та православний, які не дійшли порозуміння і прокляли один одного. Уніатський собор проголосив унію — утворення греко-католицької церкви, підпорядкованої папі римському. Православні прийняли ухвалу про усунення митрополита і єпископів, що перейшли до унії, та звернулися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Сигізмунд III видав універсал від 15 грудня 1596 p., який рішення Берестейського уніатського собору проголошував обов'язковими; за уніата­ми офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над духовенством східного обряду. Офіційне оформлення церковної унії звело нанівець початки "діалогу", при­звівши до конфронтації у середовищі церкви і вірних. Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями — "Русі з Руссю" замість того, щоб за уні­версалом польського короля "зберегти й укріпити" єдність Речі Посполитої. Доля православних віри і церкви опинилася в епіцентрі релігійної, політич­ної та національної боротьби в Україні XVII ст.

На захист православ'я виступило козацтво, яке вже наприкінці XVI ст. заявило про себе, як про помітну соціальну силу. Визначальною подією став вступ 1615 р. до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Са­гайдачного разом з Військом Запорозьким, що зміцнило православну церк­ву і активізувало її життя. У 1620 р. за сприяння П. Сагайдачного та Київсь­кого братства було канонічно відновлено православний єпископат, висвяче­но митрополита Київського Иова Борецького та п'ятьох єпископів. Однак легітимізувати цей акт вдалося лише на початку 30-х років XVII ст., після смерті ревнителя католицизму Сигізмунда III, завдяки рішучим домаган­ням козацтва та православної шляхти. Новий король Владислав IV, схиль­ний до віротерпимості, створив комісію, яка виробила "Статті для заспокоє­ння руського народу", затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим ак­том було легалізовано існування православної церкви та повернено їй части­ну маєтностей. Митрополитом став Петро Могила (див. персоналію), діяльність якого означила цілу добу в історії українського православ'я.

2.2. Фактори й умови розвитку української культури. Ренесанс в Україні. Насамперед треба звернути увагу, на те, що вже на початку XV ст. в Україні, яка спиралася на традиції та духовну спадщину Київської Русі, починають переважати західноєвропейські культурні впливи. Це було зумовлено послаб­ленням зв'язків українських земель з Візантією й одночасно процесом їх вхо­дження до ВКЛ. Через Польщу з Італії в Україну проникла гуманістична куль­турно-ідеологічна течія, що на відміну від панівної раніше в науці схоласти­ки пропагувала свободу дослідів та думки. Сюди ця течія прийшла двома шляхами: через навчання в західноєвропейських університетах та твори гу-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

маністів (Данте, Петрарки, Боккаччо). Одним із зачинателів гуманізму в Україні став Юрій Дрогобич (Котермак)(бл. 1450—1494) — професор меди­цини й астрономії Краківського і Болонського університетів, певний час — ректор останнього. Його твір "Прогностична оцінка 1483 р." (опублікований того ж року в Римі) став першою друкованою працею українця. Він також написав трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 p., зробив спробу визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Гу­маністи Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський одними з перших в європейській філософії заперечили божественне походження влади і держа­ви, обстоювали необхідність відокремлення від неї церкви. Ці вчені-публі-цисти та їхні послідовники використовували історію як засіб пробудження свідомості народу, його історичної пам'яті та виховання патріотизму.

Інша культурна західна хвиля була пов'язана з Реформацією, яка поча­лася з виступу 1517 р. Мартіна Лютера з релігійними тезами. Проте рефор­маційний рух мав велике значення не лише для церковно-релігійного, а й для культурного життя. У Європі він сприяв поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок, витісненню латинської і впровадженню живої народної мови в літературі. Започаткувавши протестантизм, Реформація створила також полемічну літературу.

Слід підкреслити, що надзвичайно важливою подією у культурному житті України-Русі стало поширення друкарства. В Європі друк виник завдяки винаходу Й. Гутенберга у 1450 р. У Речі Посполитій першими друкарями були ПІ. Фіоль (надрукував "Октоїх" та "Часослов" кирилицею 1491 р. у Кракові) та білорус Ф. Скорина, що працював у Празі й Вільні ("Псалтир" (1517), "Біблія руська" (1519), "Апостол" та "Мала подорожня книжиця", (1525)). В Україні першим відкрив друкарню Іван Федоров; протягом XVI— XVII ст. друкарні виникали не лише в містах, а й у селах; існували також "мандрівні" друкарні приватних осіб.

1574 р. у Львові вийшов перший друкований в Україні підручник —"Бук­вар" для вивчення церковнослов'янської мови, а граматика "Адельфотес" (1591), складена грецькою та слов'яно-руською мовами, слугувала вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук, а також подавала класи­фікацію частин мови. Пізніше видано інші граматики, зокрема Л. Зизанія (1596) та М. Смотрицького(ібіб). На потребу в словниках з'явився "Лекси­кон славенороський і імен толкованіє" П. Беринди, у якому було перекладе­но українською понад 8 тис. слов'янських та іншомовних термінів. Говоря­чи про розвиток української мови, слід мати на увазі, що літературна (пи­семна) мова в Україні XIV—XVI ст. називалася "руською". Вона була офіцій­ною у ВКЛ, нею написано "Судебник" Казимира (1468) та Литовські Стату­ти (1529, 1566, 1588). Літературна мова поступово зближувалася з народ­ною, кращим зразком чого є "Пересопницьке Євангеліє". Наведемо фрагмент його тексту: "...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, котриї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: "Ісусе учителю, змилуйся над нами!".

Тема 4

У літературі XV—XVI ст. першість належить релігійним творам. З'яв­ляються переклади західноєвропейської теологічної літератури (збірник "Приточник", 1483), твори вітчизняних авторів (П. Могила, П. Русин, С. Орі-ховський, Г. Тичинський, ПІ. Зіморович, ПІ. Шимонович, Щасний Гербурт). Наприкінці XVI ст. у зв'язку з Берестейською унією особливого розвитку набула полемічна література, ідейний зміст якої був спрямований за чи про­ти полонізації українського народу, насадження католицтва та унії. Поле­міку започаткували єзуїти Б. Гербест та П. Скарга ("Описаніє і оборона собо­ру руського Берестейського", 1597), виступаючи за унію. їхніми опонента­ми стали X. Філалет ("Апокризис",1597), І. Вишенський ("Писаніє к утек­шим от православной віри єпископам", 1597), М. Смотрицький ("Тренос...", 1610), 3. Копистенський("Палінодій..."), Г. Смотрицький, С. Зизаній, Ю. Ро-гатинець та ін. Полеміка після Берестейського собору мала величезне зна­чення, оскільки уточнювала характер та глибину розходжень між правосла­в'ям, католицизмом і протестантизмом.

Варто звернути увагу на особливий, хоч і традиційний, літературно-істо­ричний жанр — літописання. З XIV ст. з'являються білорусько-литовські літописи: Никифорівський, Віленський, Супрасльський, Баркулабівський, Академічний, Хроніка Биховця, Хроніка Литовська й Жмойтська та ін. Се­ред історичних творів літописного жанру, створених на українському ґрунті, виділяються: Густинський літопис (який крім загального викладу вітчиз­няної історії містить тематичні розділи: "ОначалЪ Козаков", "Оприминении нового календаря", "О унии, како почася в Руской земле"), Київський ко­роткий літопис, Волинський короткий літопис. Велике значення мають т. зв. місцеві літописи: Львівський, Острозький, Хмільницький, Межигірсь-кий та ін., які описують козацько-селянські повстання та боротьбу проти національно-релігійного гноблення.

Для усної народної творчості XV — першої половини XVII ст. характер­не поєднання ще давньоруської традиції з художнім осмисленням драматич­ної, а часто і трагічної сучасності. Це особливо помітно в такому її специфіч­ному жанрі, як думи (з'являються в Україні в першій половині XVI ст.). Як правило, вони мають повчальний характер, відображають етичні норми на­роду ("Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін.). Поряд з думами важливе місце в українському фольклорі посідають історичні, побутові й обрядові пісні, прислів'я тощо.

Відбувається також процес становлення професійної музики. В XVI ст. в українських церквах можна було почути багатоголосий спів; замість крю­кової нотації з'явилося нотно-лінійне письмо. Світська музика набула відоб­раження в таких жанрах: кант (міська побутова пісня), цехова, інструмен­тальна й театральна музика. На зразок ремісничих існували й музичні цехи, колективи яких обслуговували різні свята та обряди.

На основі церковних та народних обрядових дійств, а також завдяки школам з'явився театр. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні зароджується вертеп — мандрівний музичний ляльковий театр.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Особливу увагу варто звернути на зрушення в галузі освіти у XV — на початку XVII ст. Навчання провадилося в школах при церквах та монасти­рях, де навчали читати, писати, давали знання з теології, літератури, грець­кої мови. Вчителями були дяки — "бакаляри". Найздібніші міщани й шлях­тичі здобували освіту в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. У середині XVI ст. в Литві та Польщі виникають протестантські школи (гімна­зія та академія у Ракові, школи в Дубні, Хмільнику та ін.), де також навча­лися українські діти; єзуїтські колегіуми. Останні давали освіту за схолас­тичною системою у католицькому дусі, латиною. На противагу католиць­ким і протестантським з'являються братські школи, першою з яких була школа Львівського Успенського братства (1586). Вона стала зразком для шкіл у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Холмі, Володимирі, Луцьку, Києві та інших містах України. Кожна школа мала свій статут — "Порядок шко­ли", в якому ставилися суворі вимоги до учнів та вчителів, як от: "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не гнівливий, не завид-ник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єре­сей... Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулиці поживи просити..." У братських школах викладали латину, грецьку, старослов'янську мову та "вільні на­уки". Доречно було б зосередити увагу на діяльності Київської братської школи (1615), яка у 1632 р. об'єдналася з школою Києво-Печерської лаври, започаткувавши цим Києво-Могилянській колегіум (згодом академія) — вищий навчальний заклад з філіями у Гощі, Вінниці, Кременці. Проте най­першою українською школою вищого ступеня був Острозький слов'яно-гре-ко-латинський колегіум (1576).

Українському образотворчому мистецтву того часу властиве поєднання народних та церковних традицій. Церковне малярство було настільки розви­неним, що польський король запрошував українських майстрів розписувати найголовніші храми Польщі. Видатними зразками українського іконопису та церковного різьблення є декор Успенського собору Києво-Печерського мона­стиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) та ін. Із середини XIV ст. іконописці відходять від традиційних візантійських канонів, наближуються до реалізму в живописі (Вірменська церква у Львові, Сандо-мирський кафедральний собор, каплиця в Горянах під Ужгородом та ін.). У живописі світського характеру набувають поширення портрети.

Розглядаючи архітектуру, особливу увагу слід приділити мурованому будівництву замкових споруд, що було помітним явищем XV—XVI ст. Із за­провадженням вогнепальної зброї змінювалася і конструкція замків. У ціло­му на початку XVI ст. в архітектурі набуває поширення ренесансний стиль: зникає сувора, витягнута готика і з'являються античні греко-римські фор­ми, гармонійні й орнаментовані. Вперше в Україні ренесансні споруди з'я­вилися у Львові, який потребував відбудови після пожежі 1527 р. Приїхав-

Тема 4

ши до Львова, італійські архітектори у першій половині XVI ст. починають працювати по всій Галичині (Старе Село, Перемишль, Ярослав, Старий Самбіртаін.), Волині (Луцьк, Володимир, Острог), Подніпров'ї (Київ, Пере­яслав, Чернігів, Канів). Серед видатних архітекторів цього стилю — П. Кра-совський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин та ін. На початку XVII ст. започатковується так зване українське бароко, першими зразками якого стали монастир і костьол бернардинів у Заславі, єзуїтський монастир і колегіум у Вінниці, домініканський собор і латинська кафедра у Києві та ін. Прикметно, що на початку XVII ст. у Києві розпочався "реставраційний рух", за підтримки Петра Могили, спрямований на відбудову та реставра­цію визначних будівель княжих часів.

Дата добавления: 2015-05-22