Найважливіші події 2 страница. лювалося, що держава беззастережно гарантує своїм громадянам національ­но-культурні та мовні права

лювалося, що держава "беззастережно гарантує своїм громадянам національ­но-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духов­ного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів". Цим документом вперше передбачався державний статус українсь­кої мови, а російська визначалась як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР.

У такому ж контексті необхідно акцентувати на визначенні характеру міжнаціональних відносин у "Декларації про державний суверенітет Украї­ни" (1990). Нагадаємо, що в цьому документі була проголошена рівність усіх громадян перед законом незалежно від расової та національної належності, мови та релігійних переконань, всебічно гарантовані права на вільний куль­турно-національний розвиток. Необхідно звернути увагу на те, що в цьому документі було дано визначення поняття "народ України", який об'єднує всіх громадян України.

Розуміння необхідності миру і злагоди в суспільстві, рівноправ'я пред­ставників усіх націй і народностей ще раз було засвідчено у зверненні Вер­ховної Ради до громадян України відразу після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Українська влада гарантувала, що нова держава забезпе­чить свободу, вільний культурний розвиток всіх національних груп. Наго­лошувалося, що в Україні політичне керівництво здійснює курс на утвер­дження рівності перед законом усіх національних громад, а це створює міцний підмурок демократії, яка не може бути вибірковою. Досвід історії доводить: демократія існує для всіх або її немає зовсім.

Багато відповідей на запитання, які в ці роки виникали серед населення щодо громадянства, дав відповідний Закон від 8 жовтня 1991 р. Особливо треба підкреслити і зосередити увагу слухачів, що в ньому закріплювався найбільш демократичний "нульовий варіант" його набуття. Згідно з поло­женнями цього Закону всі особи, незалежно від їхнього походження, соці­ального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не були громадянами інших країн та не заперечували проти набуття грома­дянства України, отримували цей статус.

На спеціальну увагу під час вивчення цієї теми заслуговує "Декларація прав національностей України", прийнята Верховною Радою України 1 ли­стопада 1991 р. Викладачеві необхідно звернути увагу слухачів на нові по­ложення в українському законодавстві, зокрема про покарання за національ­ну дискримінацію, обговорити права, надані представникам етнічних спільнот, наприклад, ст. 1 цього документа. А також законодавче забезпе­чення права на збереження їх традиційного розселення, існування національ­но-адміністративних одиниць, вільне користування національними мовами, права сповідувати свою релігію, використання національної символіки, відзначати національні свята, брати участь у традиційних обрядах. Держа-

Тема 11

ва брала на себе зобов'язання охороняти пам'ятки історії та культури цих народів, гарантувала всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Слухачі мають знати, що всі ці норми відповідали найкращим зразкам демократичного європейського за­конодавства, а їх застосування у практичному житті дозволяло громадянам бути впевненими у своєму майбутньому.

Актуальність і злободенність національної проблематики напередодні референдуму 1 грудня 1991 р. засвідчила робота І Всеукраїнського міжнаці­онального конгресу. В ухваленій Конгресом резолюції делегати висловили свої побажання щодо повернення культових споруд, будинків, іншого май­на, поставили питання про реабілітацію жертв політичних репресій. Деле­гати Конгресу висловили підтримку незалежності Україні, своє бажання бачити країну демократичною і прогресивною.

У доленосному Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. на під­тримку Акта проголошення незалежності України взяли участь 84,18 % усіх виборців, з них 90,32 % віддали свої голоси за незалежність. У 20 областях України понад 90 % виборців висловили своє схвалення, а в п'ят^тл — понад 80 %. У Криму і Севастополі цей показник відповідно 54,19 і 57,07 %. Мо­лода українська держава отримала необхідну легітимність.

Після розпаду СРСР складною проблемою для великої кількості грома­дян України (насамперед це стосується росіян) була втрата ними статусу представників титульної нації і набуття статусу "національної меншини". У цьому контексті необхідно ознайомити аудиторію із Законом "Про націо­нальні меншини України" (1992), і перш за все з визначенням поняття "на­ціональні меншини". (Це групи громадян України, які виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і не є українця­ми.) Варто звернути увагу на зміст ст. 1 цього документа про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Проте і всі громадяни України, незалежно від походження, як зазначено у ст. 2 Зако­ну, зобов'язані дотримуватись Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культу­ри, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх на­ціональних меншин. Головним правом національних меншин, згідно із За­коном, є право на культурно-національну автономію: "Користування і на­вчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних зак­ладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літера­турі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних куль­турних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству".

Розбудова незалежної України

Особливо підкреслено право представників національних меншин на обра­ння та призначення на рівних засадах на будь-які посади до органів законо­давчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. Закон передбачає здійснення державної політики з охорони і збереження їхньої історико-куль-турної спадщини, фінансування розвитку національних меншин. Враховую­чи, що на території багатьох країн вже точилися етнічні війни, в законі про національні меншини ще раз було зазначено, що будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом. Відносно новим для українського законодавства було по­ложення про право обирати чи поновлювати національність, національне ім'я та прізвище усім, хто колись із різних причин його змінив або втратив. Ма­лось на увазі передусім те, що в роки репресій, боротьби з "народами-зрадни-ками" та русифікації тисячі людей змінили свої імена та прізвища.

Студенти мають знати систему державних органів, завдання яких поля­гає у здійсненні та реалізації політики з проблем міжнаціональних відно­син. Це — Державний комітет у справах національностей та міграції, постійні комісії Верховної Ради України, комісії з питань міжнаціональних відносин у місцевих радах (там, де цього вимагав національний склад насе­лення). Для забезпечення здійснення науково обґрунтованої політики в цій сфері був створений Інститут політичних та етнонаціональних досліджень HAH України. У перші роки проголошення незалежності функції представ­ництва інтересів національних меншин взяла на себе Рада національних то­вариств України — міжнаціональна представницька та консультативна організація, яка мала вирішувати питання національних відносин на всіх рівнях.

У результаті вивчення цієї теми студенти мають знати правовий статус національних меншин, закріплений у Конституції України. Зокрема, уст. 11 конституційно закріплено положення про те, що держава сприяє розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. На практичному занятті варто проаналі­зувати також статті 24, 28, ЗО, 35, 37, 132 Конституції України, які стосу­ються забезпечення прав національних меншин.

Викладач акцентує увагу на тому, що на шляху законодавчого забезпе­чення державної політики в галузі етнонаціональних відносин було зробле­но багато позитивних кроків, які відповідають головним вимогам європейсь­кого законодавства. Цей процес далекий від завершення і потребує свого вдос­коналення, щоб остаточно утвердити високі стандарти і гідні умови співжит­тя народів у межах однієї держави.

3. Проблема легітимності Автономної Республіки Крим. Політико-пра-вова та соціально культурна адаптація депортованих народів. Найбільшою етнополітичною проблемою 90-х pp. в Україні була ситуація навколо стату-

13 Історія України

Тема 11

су Криму, де проживає 2,7 млн громадян, які належать до більш ніж 80 ет­нічних груп. Росіяни становлять близько 60 % населення півострова, четвер­та частина — етнічні українці. Особливу групу становлять депортовані в не­давньому минулому народи — кримські татари (до 300 тис. осіб), а також греки, вірмени, болгари, німці та ін.

20 січня 1991 р. на півострові відбувся референдум, який став підставою для відновлення автономії Криму. За автономію проголосувало 90 % тих, хто брав участь у голосуванні. Проти виступили представники кримськота­тарського народу, які на курултаї в червні 1991 р. розцінили створення Кримської АРСР як спробу закріпити результати депортації 1944 р. Важли­во розуміти специфічність ситуації на півострові: росіяни в Криму, які мали належне представництво у всіх ланках місцевої влади, не дискримінувались у жодній зі сфер суспільного життя, не погоджуючись із територіальною ав­тономією, почали домагатися права на створення суверенної державності, що й було зафіксовано у прийнятій кримськими депутатами Конституції 5—6 травня 1992 p., а також в Акті проголошення державної самостійності. Передбачалося також введення посади президента Криму. Відтоді розпоча­лося протистояння між центральними органами влади і регіональною елі­тою півострова, яке до 1998 р. мало дуже гострий характер.

Особливо треба підкреслити, що позиція Верховної Ради України щодо прагнень регіональної еліти Криму була достатньо послідовною і витрима­ною. Був обраний правовий шлях розв'язання гострих суперечностей. При­кладом може слугувати Закон "Про розмежування повноважень між орга­нами державної влади України та Республіки Крим" від ЗО червня 1992 р., в якому ставилася вимога щодо приведення законів Кримської автономії у відповідність до законів України.

Ситуацію ускладнило обрання у січні 1994 р. Президентом Криму Ю. Меш­кова і схвалення наступного варіанту Кримської конституції. Верховна Рада України наполягала, щоб законодавчі акти Кримської автономії відповіда­ли загальнодержавному законодавству. Ці процеси відбувалися на тлі по­гіршення економічної ситуації як загалом в Україні, так і в Криму, важких переговорів з розподілу Чорноморського флоту, а також постійного втручан­ня з боку Москви, сутність якого зводилася до того, що Крим не є українсь­ким. Політична ситуація все більше загостювалась, адже парламентська більшість кримського парламенту в 1994 р. фактично бойкотувала вибори до Верховної Ради України.

У контексті вивчення цієї ситуації важливо наголосити на значенні по­зиції міжнародної спільноти, яка усвідомлювала можливі наслідки цього протистояння. Зокрема, це важлива роль спеціальної місії ОБСЄ, представ­ники якої закликали Верховну Раду втриматися від розпуску кримського парламенту, і, відповідно, протилежну сторону — від проведення референ­думу щодо відновлення найбільш сепаратистського варіанту Кримської Кон­ституції 1992 р. Протистояння у кримському питанні значно послабло після перемоги на виборах Президента України у 1994 р. Л. Кучми.

Розбудова незалежної України

Увагу слухачів необхідно звернути на те, що законодавчо Конституція Крима була скасована як така, що не відповідає Основному Закону України, Верховна Рада скасувала посаду президента Криму, а також гімн республіки, підпорядкувала уряд автономії Кабінету Міністрів України. Загалом протя­гом 1995 р. Верховна Рада України скасувала близько 40 законів і постанов Кримської автономії. Нова процедура введення в дію Конституції Кримської автономії передбачала затвердження її Верховною Радою України.

Подальше законодавче забезпечення статусу Кримської автономії було здійснено у Конституції України 1996 р. Тому потрібно ознайомити студентів зі змістом її розділу X, у якому зазначені сфери компетенції АР Крим. Стат­тею 137 окремо було визначено, що "з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нор­мативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з од­ночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конститу-ційності".

Кримський парламент визнав Конституцію України. Нині автономія має свою Конституцію, вищий законодавчий орган — Верховну Раду Автоном­ної Республіки Крим, уряд — Раду Міністрів Автономної Республіки Крим. В Автономній Республіці діє Представництво Президента України.

Наступним кроком у визначенні правового статусу Кримської автономії було прийняття у жовтні 1998 р. третьої Конституції. У грудні того ж року її затвердила Верховна Рада України. Характерними особливостями цього до­кумента є те, що в ньому визнається, що вищі органи влади України здійсню­ють свої повноваження щодо Автономії у межах і формах, передбачених Кон­ституцією та Законами України, тобто дії центральної влади, не передбачені чинним законодавством, не можуть бути застосовані. Окремою статтею Кон­ституції Криму передбачено, що влада автономії має враховувати загально­державні інтереси у своїй діяльності, а центральна влада має враховувати особливості місцевої спільноти. Конституція АР Крим визначила широке коло повноважень кримської влади на півострові. (Див.: Відомості Верхов­ної Ради України. — 1999. — № 5—6.)

Прийняття чергової Конституції Крима викликало протести в кримсь­котатарському середовищі. Політичні лідери цього руху наголошували, що без остаточного законодавчого забезпечення прав кримськотатарського на­роду як корінного, Верховна Рада України не повинна затверджувати Кон­ституцію. Однією з вимог делегатів Курултаю було надання квот на пред­ставництво у парламенті Криму. У квітні 1999 р., у роковини підписання Маніфесту про приєднання Криму до Російської імперії (1783), відбулася масова акція протесту, в ході якої вимагалося створення національної кримськотатарської автономії і визнання кримських татар корінним етно­сом. (Зверніть увагу на пояснення цього терміна.) 18 травня 1999 р., в 55-ту річницю сталінської депортації, на центральній площі Севастополя

Тема 11

зібралося до 10 тис. представників цього народу, протестуючи проти ігнору­вання їхніх інтересів.

Обговоріть на практичному занятті, чому у своїй праці "Велика шахів­ниця" відомий американський політолог 3. Бжезинський ототожнив кримсь­ку проблему з балканськими, віднісши цей регіон до гостроконфліктних.

Складні проблеми розвитку автономії в Криму відбувалися в умовах роз­гортання політичної реабілітації репресованих народів, що розпочався у 1989 р. Декларацією Верховної Ради СРСР "Про визнання незаконними і зло­чинними репресивних актів проти народів, які були піддані насильницькому переселенню, та забезпечення їхніх прав". У жовтні 1992 р. за ініціативою України у Бішкеку була підписана Угода з питань відновлення прав депорто­ваних осіб, національних меншин та народів. Угоду ратифікували Україна, Таджикистан, Узбекистан і Вірменія. Згодом розпочала роботу комісія у спра­вах депортованих народів Криму та українсько-німецька комісія з проблем депортованих німців. У 1992 р. для розв'язання цих проблем був створений українсько-німецький фонд і фонд депортованих народів Криму. З пріори­тетними напрямами облаштування репатріантів, визначеними Державним ко­мітетом у справах національностей та міграції і Радою Міністрів АР Крим, рекомендуємо ознайомитися у книзі В.М. Литвина "Україна на межі тися­чоліть (1991—2000 pp.)" (с. 265). Рада Міністрів АР Крим також прийняла відповідні постанови "Про повернення, розселення і облаштування кримсь­ких татар" (від 5 червня 1992 р.) та "Про розселення депортованих вірмен, болгар, греків і німців, що повертаються до Криму" (від 21 липня 1992 р.)

Ознайомлення слухачів зі статистикою переселення дає уявлення про масштабність цього процесу. На січень 2000 р. до Криму на постійне прожи­вання з числа депортованих повернулися: кримських татар — 255,5 тис. осіб, вірмен — 5,1 тис, греків — 3,9 тис. німців — 2,1 тис, болгар — 1,3 тис. осіб. Передбачається, що повернутися до Криму мають намір практично всі пред­ставники кримськотатарського народу, які проживають у країнах СНД, тоб­то ще близько 250 тис. осіб. Необхідно наголосити, що процес переселення збігся з розпадом СРСР, Чорнобильською катастрофою, коли сотні тисяч людей були переселені в інші регіони, з економічною кризою. Сьогодні Украї­на разом з міжнародними організаціями намагається вирішувати різнопла­нові проблеми повернення представників депортованих народів на свою історич­ну батьківщину. Більш ніж 8 млн дол. США становить сума допомоги від міжнародних організацій: від Управління Верховного комісара ООН у спра­вах біженців (понад 4 млндол.), Програми розвитку ООН (понад 2 млндол.), Агентства з міжнародного розвитку Туреччини (близько 1 млн дол.), Міжна­родного фонду "Відродження" (1,2 млн дол.).

Необхідно наголосити, що на початковому етапі особливу проблему для бажаючих повернутися становило набуття громадянства України. У 1997 р. частка кримських татар, які не були громадянами України, але вже прожи­вали в Криму, становила 52,6 %, з них 22 % взагалі не бути громадянами будь-якої країни СНД. Оскільки 176 тис. кримських татар не мали грома-

Розбудова незалежної України

дянства, вони не могли взяти участь у виборах до Верховної Ради України, а також у приватизації землі. Тому в серпні 1998 р. між Україною та Узбеки­станом було підписана Угода про спрощений вихід із узбецького громадян­ства та набуття українського для депортованих осіб. Цей процес справді по­легшив юридичну процедуру. В результаті протягом 90-х pp. підтверджена належність до громадянства України понад 48 тис. депортованих осіб.

Складність цього процесу пов'язана з необхідністю міжнародного узго­дження багатьох питань, неминучим загостренням міжнаціональних супереч­ностей у місцях розселення репатріантів. Україна багато зробила для облаш­тування переселенців: було побудовано 50 тис. м² житла, 140 км водогону, 220 км ліній електромереж, 20 км доріг. Проте багато проблем залишилися нерозв'язаними: незадовільною є соціальна інфраструктура нових поселень, немає належного фінансування, серед новоприбулих рівень безробіття є най­вищим, на порядку денному стоїть проблема відродження історико-культур-ної спадщини цих народів, задоволення їхніх релігійних потреб.

Серйозне загострення етнополітичної ситуації в Криму пов'язане з про­веденням земельної реформи та приватизацією землі у 2000 р. Враховуючи особливу складність і гостроту цього питання, радимо зупинитися на ньому окремо. У 2000 р. кримськотатарська громада вимагала припинити дію Указу Президента України "Про передачу землі у приватну власність" до прийнят­тя Земельного кодексу України, в якому, на їхню думку, має міститися стаття про гарантії прав на землю кримським татарам. Процес репатріації в черго­вий раз наклав специфічний відбиток на загальноукраїнське реформуван­ня. Проблема полягала в тому, що згідно з Указом Президента України отримати земельні паї можуть лише громадяни України, які є членами ко­лективних сільськогосподарських підприємств (КСП). Більшість кримських татар проживає в сільській місцевості, але не є членами КСП, а тому вони автоматично позбавлялися права на землю. У зв'язку з цим лідери кримсь­котатарської громади вимагали повернення незаконно вилученого у 1944 р. майна, повернення земель, що належали мусульманським общинам, наділен­ня кримських татар земельними паями. Ці проблеми розглядаються в адмі­ністративному порядку: на зустрічах з Президентом України, у письмових зверненнях до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Дер­жавного комітету з питань національностей та міграції.

Процес соціально-культурної адаптації народів-репатріантів є досить складним і суперечливим. Багато хто з них не знає мови свого народу, кори­стуючись російською мовою. Культурні надбання і духовні цінності, ство­рені їхніми предками в Криму, або частиною втрачені, або перебувають під загрозою повного забуття.

На 1999 р. в Криму було відкрито сім шкіл з кримськотатарською мовою навчання, вісім двомовних та 53 класи з кримськотатарською мовою навчан­ня. До 2005 р. передбачено відкрити ще 34 кримськотатарські школи. При Держтелерадіокомпанії "Крим" створено національні редакції кримських татар, болгар, вірмен, греків і німців. Мусульманській громаді півострова

Тема 11

тільки від 1995 p. було передано у власність або користування 54 мечеті й збудовано 15 нових. Проте ситуація з облаштуванням раніше депортованих народів залишається досить складною, поки що половина з них не мають власного житла.

Аналіз етнополітичної ситуації в Криму довів, що головною причиною нестабільності є проблеми, пов'язані з репатріацією кримських татар, а та­кож їх адаптацією до умов, що там склались. У світовій історії приклади повернення цілого народу на втрачену батьківщину є досить рідкісними. Тому навряд чи можна сподіватися на легке і безболісне розв'язання такого масштабного завдання в Криму.

Збереження міжнаціонального миру і спокою, врегулювання міжетніч­них суперечностей, розв'язання проблем, які накопичувалися у цій сфері десятиріччями, а то й століттями, стали головними завданнями на постра­дянському і постсоціалістичному просторі. На жаль, у багатьох країнах і республіках "цивілізованого розлучення" не відбулося, світовій громадсь­кості були продемонстровані найжахливіші зразки національної ворожнечі. Від часів СРСР для більшості республік єдине коріння причин загострення міжнаціональних відносин полягало в існуванні багатонаціональної держа­ви на засадах унітарної держави, вибірковому підході до запитів різних на­родів у внутрішній і зовнішній політиці, посиленні процесу русифікації. В ідеологічному плані домінувала догма про формування єдиної спільноти — радянського народу, а чинний політичний курс на зближення і злиття націй надовго припинив наукове дослідження реальних проблем у цій сфері, що залишило наявні національні проблеми нерозв'язаними.

Проголосивши незалежність, новостворені держави почали формувати політику в цій сфері за браку реальних знань про стан і проблеми народів та етнічних груп, які проживали на їх територіях. Діапазон форм розв'язання цих проблем залишається надзвичайно широким і різноманітним: від впро­вадження демократичних, перевірених часом норм і правил міжнаціональ­ного існування до міжетнічних воєн. Наприкінці XX ст. національна про­блематика посіла одне з провідних місць у постсоціалістичній історії ново­утворених держав.

Основні терміни і поняття

Діаспора (від гр. diaspora — розсіяння, розпорошення) — представники етнічної спільноти, які перебувають за межами кордонів країни походжен­ня внаслідок політичних та соціально-економічних чинників.

Етнічна індиферентність — поведінка людини, для якої характерна відсутність інтересу і серйозного ставлення до національних проблем.

Етнонігілізм — характеристика поведінки людини, яка віддаляється від своєї етнічної групи, не бажає підтримувати етнічні цінності. Демонструє етнічну неповноцінність, сором за належність до свого народу.

Розбудова незалежної України

Етнополітика — наука, що вивчає відносини між етносами і державою, в складі якої вони проживають, це політичний аспект національного питання (як держава вирішує національне питання). До предмета етнополітики на­лежать також відносини різних етносів між собою в тій чи іншій державі.

Етнос (від гр. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сфор­мована на певній території спільнота людей, що мають спільні риси, уста­лені особливості культури і психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень.

Етноізоляціонізм характеризується переконанням у зверхності своєї ет­нічної групи над іншими, поділом на "своїх" та "чужих", ворожим ставлен­ням щодо "чужих", небажанням вступати у взаємодію.

Націоналізм — різновид політичної ідеології, що слугує обґрунтуванням мобілізаційних дій політично активної частини певного етносу, спрямова­них на створення власної держави або на утвердження особливої місії цього народу серед інших. Є своєрідною політичною утопією, яка проголошує право етносу на політичне самовизначення абсолютним, а існування етносу в ок­ремій державі — кульмінацією і кінцевою метою його історії.

Національний фанатизм характеризується етнічною нетерпимістю, відстоюванням політики обмеження прав і можливостей для інших етносів, готовністю йти на будь-які жертви заради етнічних інтересів.

Нація (від лат. natio — рід, плем'я) — політична спільнота людей (гро­мадянська нація), сукупність рівноправних громадян, які мають спільні за­кони і усвідомлюють свої спільні національно-державні інтереси. Відмінності походження, мови, культури, історії різних груп людей, які входять до скла­ду політичної нації, не є підставою для встановлення будь-яких обмежень їхніх прав або встановлення будь-яких привілеїв для певних груп людей.

Політизація етнічності — термін, що вживається до характеристики си­туацій, коли національні меншини через свої організації чи лідерів висува­ють певні політичні вимоги щодо владних структур, інтенсифікують етніч­ний фактор для пошуку впливу на прийняття політичних рішень.

Політичне русинство — політико-культурницький рух, що сформував­ся на базі місцевої русинської свідомості у Закарпатті. Відстоює позицію, що русини не є українцями, а становлять окремий слов'янський народ. На­був міжнародного характеру. Причини виникнення цього руху розглядають як закономірне явище в умовах етнічного відродження у Центрально-Східній Європі.

Регіоналізм — тенденція політичного розвитку держави, яка полягає у децентралізації державної влади. Ґрунтується на прагненні господарської і політичної самостійності певних територій, які характеризуються спіль­ністю економічного і культурного життя. Має особливе значення у поліетніч-них державах.

Сепаратизм (лат. separarus — відокремлення) — прагнення спільнот, груп населення чи організацій до відокремлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення і створення нової держави.

Тема 11

Уповноважений з прав людини (Омбудсмен) — державний орган, діяль­ність якого ґрунтується на нормах Конституції. Організаційно і функціо­нально пов'язаний із парламентом. Завданням є контроль за дотриманням державною адміністрацією прав громадян. Може розглядати заяви грома­дян, але не може самостійно приймати зобов'язальних рішень за цими зая­вами. Закон України "Про уповноваженого Верховної Ради України по пра­вам людини" був прийнятий 23 грудня 1997 р.

Урбанізація (лат. urbanus — міський) — історичний процес зростання ролі міст в економічному й культурному житті суспільства; процес зосере­дження промисловості й населення переважно у великих містах.

Шовінізм (фр. chauvinisme — від імені фр. солдата Chauvin, який був прихильником політики завоювань Наполеона) — різновид націоналістич­ної політики і свідомості, зміст яких полягає в поширенні ненависті й во­рожнечі щодо інших націй і народів. Головні положення полягають у про­пагуванні та поширенні в масовій свідомості й психології ідей виняткової переваги (вищості) "своєї" нації над усіма іншими. Є політикою "простих і негайних" шляхів розв'язання своїх проблем за рахунок інших, політикою дискримінації і пригнічення. Виникає у свідомості тих суспільних верств, які з самого факту свого походження намагаються здобути для себе перева­ги у суспільному житті

Персонали

Грач Леонід (нар. 1948). Закінчив юридичний факультет Кубанського державного університету, у 1985 р. — Вищу партійну школу при ЦК КПУ. 1980—1990 pp. — інструктор, перший секретар Кримського обкому КПУ, з 1992 р. голова Союзу комуністів Криму, 1993 р. — перший секретар ревко­му Компартії Криму, 1996 р. — перший секретар Кримського ревкому Ком­партії України. У 1990—2002 pp. — депутат BP АР Крим; від травня 1998 р. по квітень 2002 р. — голова ВР АР Крим.

Дата добавления: 2015-05-22