Кіндер Г., Хільгеман В. 3 страница

Тема 11

загальної суми майже половина (1473 млн екю) надається від європейської спільноти (табл. 5).

Таблиця 5. Обсяги міжнародної технічної допомоги, яка надійшла від країн — членів Європейського Союзу (ЄС), млн дол. США

Усього по ЄС	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.
154,6	152,5	130,1	115,6
Нідерланди	8,6	8,6	8,5	3,9
Німеччина	17,1	17,1	10,1	3,7
Велика Британія	33,2	30,7	15,0	7,2
Франція	2,1	1,3	—	—
Швеція	2,6	2,5	2,9	5,8
Європейська комісія (Tasic)	91,0	92,3	93,6	95,0

В Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС зафіксовано, що обидві сторони надають одна одній режим найбільшого сприяння у торгівлі. У 2000—2001 pp. відбулися позитивні зміни в цьому напрямі. За попередні­ми оцінками протягом 2001 р. обсяг торгівлі з ЄС зріс на 24,1 %, були скасо­вані всі доти діючі квоти на експорт текстилю і текстильних виробів з Украї­ни. Якщо для українського металопрокату закриваються ринки Росії і СІНА, то за 2001 р. обсяг його поставок до країн Європи зріс на 35 %. У 2002 р. част­ка ЄС в українському експорті збільшилася до 24 % (2001 — 18 %). Під час п'ятого засідання Ради "Україна — ЄС" (11 березня 2002 р.) було прийнято рішення розширити пріоритети співробітництва: торгівля та інвестиції, юс­тиція та внутрішні справи, наближення законодавства до норм і стандартів ЄС, охорона навколишнього середовища, співробітництво у транспортній сфері з метою закріплення досягнутих результатів. Крім того, визначено новий пріо­ритет — регіональне та транскордонне співробітництво.

Проблема розвитку економічних стосунків між Україною і європейською спільнотою полягає в тому, що українські виробники мають низький рівень правового забезпечення, недостатній досвід просування своїх товарів на зовнішні ринки. Українські підприємства, які бажають працювати на зовнішніх ринках, мають пройти відповідну атестацію, сертифікувати свою продукцію. Зрештою, євроатлантична політика України має бути послідов­ною і твердою, позбавленою непевності й подвійних стандартів.

1 травня 2004 р. до складу ЄС увійшли 10 нових країн — членів: Угор­щина, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Мальта, Кіпр, Латвія, Литва та Естонія. У 2007 р. серед членів ЄС мають надію опинитися Болгарія, Ру­мунія і Туреччина. Згідно з прогнозами, в разі розширення (без урахування Туреччини) ЄС збільшить свою територію на 34 %, кількість населення — на 28 %, а сукупний ВВП зросте лише на 4,8 %. Перспективи щодо вступу України до складу цієї організації є невизначеними.

Розбудова незалежної України

Які ж наслідки може мати розширення ЄС для України? До позитивних необхідно віднести те, що наша держава буде безпосередньо межувати з Євро­пейським Союзом (довжина цього кордону становитиме 1400 км). Це дає надію на врахування інтересів України як найближчого сусіда. І в подаль­шому ЄС буде зацікавлений у стабільності та спокої на своїх кордонах, про­те незмінним залишиться його курс щодо захисту прав людини, додержан­ня демократії, боротьби з корупцією і злочинністю. Це також є позитивним чинником для України.

Більші втрати очікуються в економічній сфері. Після приєднання 10 країн до ЄС експерти прогнозують обмеження експорту сільськогосподарсь­кої продукції до ЄС з України. Будуть переглянуті або скасовані угоди про вільну торгівлю між Україною і країнами Балтії (сьогодні торгівля агропро-дукцією з ними становить 32 % загальної вартості експорту України у 2002 p.). Витіснення українських товарів з ринків третіх країн продукцією країн ЄС можливе за рахунок нижчих цін та більш високого рівня стандартів якості та безпеки харчування. Можливе посилення конкуренції на ринку чорних металів, підвищення митних тарифів, застосування додаткових ан­тидемпінгових заходів. Більш жорстка міграційна політика і візовий режим можуть обмежити нелегальну трудову міграцію, через що виникне питання про створення додаткових робочих місць в Україні.

Важливим вектором європейської політики України є взаємовідносини з НАТО. Під час практичного заняття важливо нагадати, коли і чому була ство­рена ця організація, яка мета її діяльності. Країни НАТО є основою Євро­пейського Союзу, тому для України співпраця з цією військовою організа­цією є просуванням (хоч і дуже повільним) до європейської спільноти.

Після закінчення "холодної війни", розпаду СРСР для НАТО настав пе­ріод визначення своєї стратегії і цілей діяльності. Ця організація більше не виконує своїх військово-захисних функцій. Єдиною воєнною кампанією НАТО було бомбардування Косова. Які ж стратегічні завдання були постав­лені країнами — членами НАТО в нових обставинах? В оновленій стра­тегічній концепції НАТО, прийнятій на саміті у Вашингтоні в 1999 p., було визначено, що ця організація має відігравати важливу роль у забезпеченні глобальної безпеки, здійснювати контроль за роззброєнням та нерозповсю-дженням зброї масового знищення, попереджувати конфлікти, насамперед в Європі та Євразії, підтримувати демократичні трансформації у постсоціа-лістичних країнах. Таким чином, за сучасних обставин діяльність НАТО більше спрямована на миротворчі функції (Балкани, Афганістан)

Початок налагодженню контактів із країнами Центрально-Східної Євро­пи збігається з реформуванням власне натівських структур. У грудні 1991 р. була створена Рада Північноатлантичного співробітництва (РПАС), до скла­ду якої увійшли члени організації та країни Центрально-Східної Європи.

Аналізуючи це питання, потрібно наголосити на тому, що спостерігалася певна еволюція поглядів на співробітництво з НАТО. Обережність взаємних

Тема 11

висловлювань і політичних кроків східних і західних політиків пояснюва­лася небажанням дестабілізувати ситуацію в Європі, викликати воєнне про­тистояння. Цікавим є обговорення цієї проблеми серед аналітиків і політо­логів Заходу. Діапазон поглядів був широким — від думки щодо необхідності розпуску НАТО (на зразок Організації Варшавського договору) і створення нових структур, до оцінки, що розширення НАТО є помилкою. Президент Чехії В. Гавел наголошував, що членами альянсу мають стати всі країни За­ходу, які сповідують євро-американські політичні та культурні цінності. (Див. докл.: Петровський В.В. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991 — 2001). — X., 2003. — С 249—271.)

Чому Україна здійснює курс на встановлення контактів з НАТО? Чим це викликане? В. Горбулін, на той час голова Ради національної безпеки та обо­рони (РНБОУ), так пояснював цю необхідність: "Історія міжнародних відно­син свідчить, що державам, які знаходяться на стику протилежних геопо-літичних інтересів, бути нейтральними просто не можливо. Позаблокове існу­вання цих держав було дуже короткочасним і закінчувалося, як правило, насильницькою зміною їхнього статусу ззовні." (Див.: Україна і світ: про­блеми та перспективи міжнародних відносин. — К., 2003. — С. 29.) До цього необхідно додати ризики геополітичного положення України, особливо те, що держава оточена країнами, які мають різні військові системи і стратегії. Важливою для України є проблема непорушності наявних кордонів, втрата статусу ядерної держави, загострення взаємовідносин з Росією, яка в той час розпочала чеченську війну і розігрувала "кримську карту". Тому головною метою співробітництва України з НАТО є забезпечення надійних гарантій державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів, створення сприятливих умов для еко­номічного розвитку України як невід'ємної частини єдиного економічного простору, зміцнення регіональної стабільності та добросусідських відносин. У сучасному світі навіть могутні економічно та військово-технічно держави не здатні самостійно забезпечити свої національні інтереси. Необхідно вра­ховувати також, що розвиток співробітництва з цією організацією об'єктив­но впливає на досягнення високих економічних, соціальних і внутрішньо­політичних стандартів, підвищення рівня життя населення.

Для підготовки держав — кандидатів до вступу до НАТО у 1994 р. була започаткована програма "Партнерство заради миру". У 1995 р. Президент України Л. Кучма підтримав рішення НАТО щодо розширення на схід. По­зиція Росії в цьому питання була різко негативною. У березні 1997 р. прези­дент Росії Б. Єльцин під час зустрічі з президентом США В. Клінтоном у Гельсінкі висунув вимогу не включати до складу НАТО Прибалтійські дер­жави і Україну.

Незважаючи на це, Україна продовжувала здійснювати необхідні кроки до співробітництва з альянсом. Інтересам України відповідала заява НАТО

Розбудова незалежної України

від 10 грудня 1996 р. щодо нерозташування ядерної зброї на території країн — нових членів. У травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформацій­ний центр НАТО, у липні 1997 р. у Мадриді Президент України та лідери держав — членів Північноатлантичного альянсу підписали Хартію про особ­ливе партнерство, а 8 жовтня 1997 р. було засновано Місію України при НАТО. Проте негативне ставлення до цієї організації посилилося в Україні після бомбардувань Югославії навесні 1999 р.

Які головні напрями співробітництва між Україною і НАТО? Воно охоп­лює широке коло проблем: економічна безпека, планування при надзвичай­них ситуаціях цивільного характеру та готовність до спільних дій в умовах катастроф, заснування Центру підготовки миротворчого персоналу на базі

Львівського Загальновійськового полігону, обгоппрпнин пробпам м,и цілі і.ік її «•

контролю над армією, розробка наукових програм та ознайомлення з навчаль­ним процесом у військових закладах, здійснення військової реформи та ін.

2 березня 2000 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду між дер­жавами — членами Північноатлантичного альянсу та іншими державами, які беруть участь у Програмі "Партнерство заради миру" щодо статусу їхніх збройних сил. (Див. також: закони України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України" від 22 лютого 2000 р., "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав" від 2 березня 2000 р. // Україна в XX столітті: 36. док. і мат. — К., 2000. — С. 321—325.) Це створило можливості здійснен­ня спільних заходів і навчань у рамках Програми, включаючи використан­ня Яворівського тренувального центру. Протягом 2000 р. на території Украї­ни відбулися спільні військово-морські навчання "Кооператив Партнер 2000" (19—30 червня), навчання сухопутних підрозділів України, Великої Британії та Польщі "Козацький степ — 2000" (11 — 25 вересня), міжнародні навчан­ня з питань реагування на надзвичайні ситуації "Закарпаття — 2000" (20— 22, 26—28 вересня). Продовженням цього курсу було затвердження Держав­ної програми співробітництва України з НАТО на 2001 — 2004 pp. від 27 січня 2001 p., а також Положення про Національний центр з питань євроатлан-тичноїінтеграції(12 лютого 2003 p.).

Обговоріть деякі із заходів, які потрібні для вступу до НАТО: стандарти­зація і співробітництво у військово-промисловому комплексі, скорочення строку служби в національній армії, створення в перспективі професійної армії. Як ви вважаєте, які перспективи їх впровадження в Україні? Висловіть свою думку з приводу роздумів колишнього генерального секретаря НАТО лорда Дж. Робертсона: "Немає певного іспиту, тесту, який потрібно пройти і потім вступити в НАТО. Це питання здатності інтегрувати свої збройні сили у військову структуру НАТО, а також забезпечення стандартів демократії на рівні, який існує в країнах НАТО: свобода преси, незалежність судової влади, вільні і справедливі вибори, спокійна внутрішньополітична ситуа-

Тема 11

ція. Остаточне рішення буде прийматися 26 країнами—членами НАТО." (Див.: Скробат И. Новый формат международных отношений: от блоков к коалициям // http://dialogs.org.ua)

Підбиваючи підсумки аналізу взаємовідносин Україна — НАТО, необхі­дно зазначити, що в сучасному світі відбувається перехід від системи відно­син, що базуються на міжнародних альянсах, до відносин, що базуються на ситуативних союзах і коаліціях. Прикладом може слугувати направлення українського військового контингенту в Кувейт та Ірак на підтримку акції США за обставин, коли це не було схвалено ні ООН, ні НАТО.

3. Україна в СНД: політичні та економічні взаємовпливи. Обговорення питання щодо історії заснування СНД та розвитку відносин України з учас­никами Співдружності необхідно розпочати з пояснення передумов створен­ня цієї організації. Розпад СРСР — це зрушення світового масштабу, виник­нення 15 самостійних держав на його терені несло в собі як могутній потен­ціал національно-демократичного піднесення, так і загрози дестабілізації і збройного протистояння. Саме розуміння відповідальності за цивілізоване розлучення колишніх республік було важливим аргументом для керівників держав. Стратегічна мета нового об'єднання полягала в створенні умов для розв'язання політичних та економічних проблем між республіками, що ви­никли ще за часів СРСР, а також у формуванні підґрунтя для цивілізованих міждержавних відносин у майбутньому. На занятті варто обговорити зміст Мінської угоди від 8 грудня 1991 р. та Алма-Атинської декларації від 21 груд­ня 1991 р.

Проте від самого початку статус СНД задекларований не був. Росія не­безпідставно розраховувала використати цю організацію для збереження контролю над усім простором колишнього СРСР. Про це свідчив характер документів, прийнятих у перші роки, зокрема Угоди про сили спільного при­значення на перехідний період (лютий 1992 p.), Договору про колективну безпеку (травень 1992 p.), Договору про укладення економічного союзу (ве­ресень 1993 р.). У них передбачалося створення наднаціональних органів, здатних самостійно узгоджувати принципово важливі проблеми. Тому став­лення до СНД з боку України завжди визначалося принципом непорушності суверенітету держави. Через це Україна не погоджується на надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права.

Час довів, що незважаючи на всю складність розвитку контактів у рам­ках СНД, ця організація є важливим інструментом для коригування і гар­монізації відносин.

У рамках СНД діє близько 90 міждержавних, статутних і міжгалузевих органів, з них у 58 Україна бере активну участь. Переважна більшість із цих організацій розміщені в Росії (понад 50), 10 — на території Білорусі, 3 — в Україні (робоча група Міждержавної науково-технічної ради, Міждержав-

Розбудова незалежної України

на координаційна рада з науково-технічної інформації, Рада з питань туриз­му). По одній організації діє в Таджикистані та Туркменістані.

У СНД відбувається складний процес відходу від відносин за зразком міжреспубліканських до реально міждержавних. Необхідно звернути увагу на те, що держави задекларували різні пріоритети у зовнішній політиці: в Україні за стратегічну мету була визнана європейська інтеграція; Білорусь, Казахстан, Узбекистан більш прагматично наголошували на пріоритеті відносини з Росією, Туркменістан оголосив стратегічними партнерами Іран і Туреччину. На поглибленні контактів з ісламським світом розраховує Азер­байджан. З кожним роком все більш суттєві відмінності простежуються у внутрішньополітичному розвитку. Країн, що декларують пріоритет демо­кратичних цінностей (Росія, Україна, Грузія), менше, ніж авторитарних. До останніх можна віднести Білорусь, в якій демократичні інститути контро­люються президентом О. Лукашенком, а також Туркменістан, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан. Придушення опозиції, намагання перетворити ви­борну владу на спадкову, подовження понад конституційні норми перебу­вання на вищих посадах — все це стало реальністю внутрішньополітичного життя цих країн.

Незважаючи на всі відмінності, об'єднавчим фактором для всіх постра­дянських країн залишаються економічні зв'язки, сформовані ще за роки СРСР. Ці держави все ще економічно взаємозалежні й доповнюють одна одну. Важливим чинником для конструктивних дій є те, що в країнах СНД моделі економічного реформування мають багато спільного, а набутий кожною ок­ремою країною досвід є повчальним і корисним. Враховуючи, що економіч­на трансформація є більш тривалою за політичну, то саме ця складова стала реальним підґрунтям для розвитку СНД. Певну роль відіграв і фактор істо­ричної та національно-культурної спорідненості, який поки що є невід'ємною реалією на просторі СНД. Окрім того, держави СНД успадкували від часів СРСР спільність організацію інститутів державного управління, і ця по­дібність ще залишається, важливе значення для пострадянського простору має його "російськомовність".

Реальними кроками України є розгортання двосторонніх відносин з краї­нами СНД. Відносини з Росією є стратегічними і водночас досить складни­ми, адже утворення незалежної України досьогодні викликає негативну ре­акцію як у політичної еліти, так і у широких кіл громадськості Росії. Обго­воріть зі слухачами, що єднає ці держави, а що призводить до дистанцію-вання України від Росії. До факторів спільності можна віднести реформу­вання системи політичної влади, курс на демократичне державотворення і трансформацію в економічній сфері, слов'янську єдність і православне віро­сповідання, спільне історичне життя.

Проте 90-ті pp. XX ст. виявилися досить напруженими у двосторонніх відносинах. У чому причина такого загострення? Довгий час епіцентром на­пруженості в українсько-російських відносинах залишалися проблеми, по-

Тема 11

в'язані зі статусом Севастополя і Чорноморського флоту, до складу якого на той час входили 833 кораблі та відповідна інфраструктура на узбережжі. На розв'язання цієї важкої проблеми вплинули важливі геостратегічні факто­ри: контроль над Чорним морем давав можливість впливати на такі зони не­стабільності, як Балкани та Закавказзя, протистояти підвищеній активності турецького, болгарського та грецького флотів, брати участь у проектах, що передбачають транспортування нафти та нафтопродуктів, вихід до ринків країн "третього світу" та ін.

Спочатку російська сторона намагалася повністю залишити за собою не тільки флот, а й і військово-повітряні бази на півострові. Протягом перших років після розпаду СРСР здійснювалися різні підходи до розв'язання цієї проблеми: від оголошення флоту частиною збройних сил СНД до Ялтинсь­кої угоди від 3 серпня 1992 р. про спільне україно-російське командування Чорноморським флотом до 1995 р. Україні не вдалося реалізувати жодну зі своїх пропозицій, наприклад: передати Росії лише ті кораблі, які мали на борту ядерну зброю або навіть віддати всі кораблі Росії за умови, що всі вони будуть перебазовані у російські порти на Балтиці, Півночі, у Новоросійськ. Адже Чорноморський флот вирізнявся надмірною політизацією, була загроза розколу за етнічної ознакою: більшість офіцерів були росіянами, а 80 % мат­росів — українцями. У 1996 р. з 1500 звільнених офіцерів Чорноморського флоту Росії лише 70 осіб (5 %) погодилися служити у Військово-морських силах України. За оцінками західних фахівців, у 1992 —1994 pp. Україна і Росія балансували на межі війни, оскільки для України контроль над Чор­номорським флотом був підтвердженням її суверенітету, а для Росії — га­рантією провідної ролі в цьому регіоні. Лише напружені відносини Росії із Заходом стримували її лідерів від більш агресивних дій, а Україна, незва­жаючи на провокації, намагалася уникнути використання сили у цьому конфлікті.

Від 1996 p., маючи третину кораблів, побудованих ще ЗО років тому, Чор­номорський флот поступово втрачає своє стратегічне значення. Згодом про­блема розподілу флоту набувала швидше економічного, ніж політичного зна­чення: розпочався продаж кораблів і базових об'єктів, до того ж найбільшу цінність становили не кораблі, а військова інфраструктура на півострові. Після підписання україно-російського договору від 31 травня 1997 р. проблема Чор­номорського флоту формально розв'язана до 2017 р. Західні аналітики оціни­ли стан цього питання так: воно не розв'язано, а лише відкладене на 20 років.

Саме проблема Криму та Чорноморського флоту була причиною зволікан­ня з підписанням Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Украї­ною і Росією, а його поява стала однією з найважливіших подій 1990-х pp. Адже в цьому документі визначалося: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань до Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної й підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". Радимо ознайо-

Розбудова незалежної України

мити студентів зі змістом цього Договору. (Див.: Україна у XX столітті: 36. документів і матеріалів. — К., 2000. С 238—244.) Обговоріть, про які тен­денції у двосторонніх відносин свідчать події у Керченській протоці восени 2003 р.?

Економічні контакти з пострадянськими країнами хоч і були значною мірою підірвані, але сьогодні саме вони диктують необхідність подальшої співпраці між країнами, в тому числі в рамках СНД. У 1990 р. на частку Росії припадало 62 % основних фондів і 66 % промислового виробництва СРСР. У РОСІЇ Ь^Ш сконцентрована переважна частина науково-технічного потенціалу.

На початку 1990-х pp. розрив технологічних зв'язків між державами, на­самперед з Росією, набув прискореного характеру. Це пояснювалося бажан­ням російської сторони перевести потік замовлень на власні підприємства, а також згортанням виробництва у військових галузях. Не в останню чергу у зв'язку з цим частка машинобудування у промисловому секторі України скоротилася з 30,7 % у 1990 р. до 13,8 %. Звуження російського ринку для українських товарів відбувалося через запровадження антидемпінгових роз­слідувань, введення широкого спектра квот на продукцію, збільшення ввізного мита на товари. В результаті у 1996—2002 pp. обсяг експорту укра­їнських товарів на російський ринок в абсолютних цифрах зменшився в 1,49 раза. Експорт товарів з України до Росії у 1996—2002 pp. зменшився у 2,11 раза, а до Європи збільшився в 1,56 раза. Обговорюючи перспективи економічного співробітництва з державами Сходу і Заходу, потрібно ще раз наголосити, що ринок західних сусідів України набагато потужніший, ніж східний. Наприклад, ВВП Нідерландів більший, ніж ВВП Росії, а відповід­но нідерландський показник становить 5 % від європейського ВВП.

При обговоренні цього питання необхідно зазначити, що від квітня 1994 р. Україна стала асоційованим членом Економічного союзу СНД. 27 лю­того 1998 р. між Україною і Росією було підписано Договір про економічне співробітництво і міждержавну Програма розвитку економічних зв'язків на 1998—2007 рр.

З кожною з країн — членів Співдружності економічне співробітництво для України є важливим, оскільки на них припадає до 65,5 % імпорту нашої держави. (Див. про це докл.: Литвин В. Двосторонні відносини України // Віче. — 2001. — № 1). Як свідчення цього у вересні 2003 р. була підписана Угода про створення Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Білоруссю і Казахстаном.

Завершуючи обговорення теми міжнародної політики України від часу проголошення незалежності, необхідно зазначити, що пріоритети в цій сфері найближчим часом навряд чи зміняться — це розвиток контактів з ЄС, Ро­сією, СНД, США. Для України буде головним завданням досягти компромі­су між своїми національними інтересами та інтересами головних держав у світовій політиці, а також створити дійсно партнерські відносини з усіма зацікавленими сторонами.

Тема 11

Основні терміни і поняття

Вето (від лат. veto — забороняю) — правовий інструмент для висловлю­вання негативного ставлення одного державного органу до рішень іншого. Розрізняють абсолютне (заборона на виконання конкретного рішення) і відносне (введення в дію залежить від нового голосування і подання за нього кваліфікованої більшості голосів) вето.

Геополітика — напрям політичної думки, який вивчає взаємодію полі­тичних явищ і процесів з природно-географічними факторами. Під кутом зору впливу на сферу безпеки і перспективи розвитку держави вивчають гео­графічне розташування держави, природні ресурси, розташування торго­вельних шляхів та ін. Різноманітність природного середовища створює різно­манітні людські спільноти. Головні засади геополітики стали основою док­трин атлантизму, нового світового порядку під проводом США. Ідеї геополі­тики застосовуються при розробці міжнародної політики держав.

Глобальні проблеми — проблеми, які відображають взаємозв'язок і взає­мозалежність сучасної цивілізації і мають надрегіональний, наднаціональ­ний характер, від їх розв'язання залежить майбутня доля людства і виріши­ти їх можна також спільними зусиллями всіх народів.

Декларація міжнародна — публічне висловлювання, в якому формулю­ються позиція або принципи щодо важливої міжнародної справи; може мати характер правових зобов'язань; заяви державних діячів щодо важливих міжнародних проблем мають характер декларації міжнародної.

Інтеграція міжнародна — тенденція до об'єднання держав у більші угруповання. Можлива за наявності спільних інтересів держав у відповід­них сферах, а також спільності політичних цілей, засад політичного та еко­номічного устрою, єдності правових норм та ін. Передбачає тривалий про­цес інституціональної підготовки. ЄС — тип політичної, НАТО — військо­во-політичної інтеграції.

НАТО (North Atlantic Treaty Organization — NATO) — військовий союз держав Європи (Бельгія, Нідерланди, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люк­сембург, Норвегія, Португалія, Франція (вийшла з військової організації у 1966 р.) США, Канади. Утворена 4 квітня 1949 р. Задекларовані цілі: охоро­на свободи, спільної спадщини і цивілізації своїх народів, які спираються на засади демократії, свободи людини і права. Збройний напад на одну з дер-жав-членів розглядається як напад на всі держави альянсу. Головні орга­ни: Атлантична рада, Рада постійних представників — постійний консульта­тивний орган, Військовий комітет — вищий військовий орган, який склада­ється з начальників генеральних штабів усіх держав — членів. До 1989 р. — головний інструмент "стримування" СРСР і ОВД. У 1991 р. створена Північноатлантична Рада Співробітництва для встановлення відносин з краї­нами Центрально-Східної Європи.

Розбудова незалежної України

Організація Об'єднаних Націй (ООН) — міжнародна організація, що об'єднує майже всі країни світу (185). Утворена 24 жовтня 1945 р. Членами ООН можуть бути лише суверенні держави. Головні органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем, Міжнародний Суд. Виконавчим органом ООН є Рада Безпеки: 5 постійних членів (Велика Британія, Китай, США, Російсь­ка Федерація, Франція) і 10 держав, які обираються на основі принципу "гео­графічної справедливості". Рада Безпеки несе відповідальність за справи миру і безпеки.

Рада Європи — міжнародна організація, утворена 5 травня 1949 р. Де­сять західноєвропейськими державами (Бельгія, Велика Британія, Данія, Нідерланди, Ірландія, Люксембург, Норвегія, Франція, Швеція). Налічує більш як 40 країн-членів. Головні органи — Комітет Міністрів, який скла­дається з міністрів закордонних справ усіх держав-членів, Парламентська Асамблея. Має діючі органи: Європейський суд з прав людини, Конгрес місце­вих і регіональних органів влади Європи та ін. Рішення Комітету міністрів є обов'язковим для всіх членів Ради Європи. Правовою основою діяльності є Статут і Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, ще близько 200 конвенцій, прийнятих за роки діяльності Ради Європи.

Дата добавления: 2015-05-22