Білоцерківський договір

Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в сер. лютого 1651р. 12— 14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою загинули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з най­кращих козацьких полководців Данилом Нечаєм. Хоч і ворог втратив бл. тисячі жовнірів. Під Вінницею по­ляків зупинили загони Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком між 200-тисячним військом поляків та 100-тисячною українською армією і 30 — 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успіш­ними для українців, які знищили 6л. 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати. Зали­шившись без гетьмана, українська армія була оточена

ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, відхід яких прикрива­ли кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з островів, але не залишили по­зицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними да­ними, від 4 до ЗО тис. козацько-селянського війська.

Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. Станови­ще ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити повстання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, центральні й західні райони Української держави. Однак завдяки організаторській діяльності Б.Хмель­ницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдало­ся відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Біло­церківську угоду, за якою значно обмежувалася авто­номія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а маг­натам і шляхті віддавалися їхні маєтки; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів; 3) гетьман підпорядковувася польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземни­ми державами; 4) підтверджувалися права православ­ної церкви та української шляхти.

Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстан­ня проти польської шляхти.

Воєнні дії 1652—1653 років

Б.Хмельницький розглядав Білоцерківський договір як можливість для відновлення сил. У квітні 1652 р. було вирішено заручитися підтримкою Криму й відно­вити воєнні дії проти поляків. Гетьман звернувся до мешканців Лівобережної України із закликом знищува­ти шляхту й урядників та вступати до його війська. Це означало фактичне скасування Білоцерківського догово­ру. Через кілька тижнів ЗО — 35-тисячне українсько-та­тарське військо під проводом Б.Хмельницького напало на 30-тисячну польську армію, яка намагалася пере­шкодити просуванню загонів Тимоша Хмельницького до Молдавії, і в бою неподалік гори Батіг на Брацлав-щині 1 — 2 червня цілковито розгромило її. Загинув і гетьман Калиновський. Цю блискучу перемогу гетьма­на Хмельницького сучасники порівнювали з перемо­гою Ганнібала під Каннами.

Перемога під Батогом викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Повстання спалахнули по всій Україні. Почалося повсюдне винищення шляхти. У результаті у травні —червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Поділь­ського воєводств була звільнена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну неза­лежність.

Однак надалі Б.Хмельницького чекали нові невдачі. Одруживши сина Тимоша з дочкою В.Лупу Розандою, він планував посилити вплив на Молдавію та зміцни­ти міжнародні позиції Української держави, забезпе­чивши їй надійний кордон на цьому відтинку. Та вклю­чення Молдавії у сферу українських політичних інте­ресів насторожило Туреччину. Проти цього також ви­ступила коаліція волоського й трансільванського князів. Вони скинули з престолу В.Лупу та обложили стару столицю молдавських господарів — Сучаву. Двічі — у квітні та липні —серпні 1653 р. — Тиміш на чолі коза­цького війська ходив рятувати свого тестя й допомагав тому повернути престол. Але нерозважлива політика молодого Хмельниченка, якого провокував на необду­мані дії В.Лупу, призвела не тільки до його загибелі на

початку вересня, а й підштовхнула Валахію та Трансіль­ванію до створення разом із Річчю Посполитою анти­української коаліції. Після зміщення з престолу В.Лу­пу до них приєдналася й Молдавія.

У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під містечком Жванець (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) ЗО — 40-тисячна українська армія спільно з татарами оточила шляхетське військо, що нараховувало близько 50 тис. чол. Значних боїв не було, але поляки через сувору пору року дуже потерпали від холоду, хвороб та нестачі продовольства. Втративши померлими понад 10 тис. чол., вони були готові капіту­лювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня крим­ський хан, як колись під Зборовом, уклав із Польщею сепаратну угоду, здобувши право брати ясир серед населення Галичини й Волині. Таке порозуміння між Польщею та Кримом при пасивності Туреччини стави­ло Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на ряд гучних пе­ремог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Украї­ну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляка­ми потрібна була надійна підтримка ззовні. Такою си­лою могла стати Московська держава.

4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654—1657 рр.

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духо­венства ще з 1648 р. зверталися до Московської дер­жави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідчен­ням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він, — я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві си­дить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив

прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переясла­ва. Таким чином Москва намагалася уникнути небез­печного для себе союзу України з Туреччиною.

Дата добавления: 2015-05-22