Іван Виговський

Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр.

Завершальний етап Національно-визвольної рево­люції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався дво­ма основними тенденціями: з одного боку, різким заго­стренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи Украї­ни, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами відновити тери­торіальну цілісність та державну незалежність україн­ських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним спра­ву державотворення, але своїми безрозсудними вчин­ками, особливо протягом 1657—1665 рр., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни — гострої кризи україн­ської державності другої пол. XVII ст.

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь між­усобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добив­ся обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних

справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовт­ня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657 — 1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впро­вадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руї­ни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту Київщини. Навчався в Києво-Моги-лянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, зго­дом — намісником старости. Був членом луцького брат­ства й великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дип­ломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Ви-говського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вба­чав у здобутті Україною повної незалежності. Було, укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмель­ницького, який передбачав утворення військово-полі­тичного союзу й визнання її урядом незалежності Украї­ни; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принци­пах рівноправності та невтручання у внутрішні спра­ви України. Крім того, він надіявся, що Москва допомо­же йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Литовського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло страте­гічного мислення, щоб усвідомити незворотність соці­ально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного віднов­лення дореволюційної моделі розвитку, він потурав праг­ненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну органі­зацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викли­кав незадоволення запорожців, які вважали, що відбу­вається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, по­літичної дестабілізації, звуження соціальної бази геть­манства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остататочної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький ко­шовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мар­тин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирі­шили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволен­ня політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. вій­ська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опози­цією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликав­ши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти вну­трішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба кош­тувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військо­во, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважли­вими діями поклали початок Руїні. При цьому і геть-

ман, і опозиція припустилися ще однієї великої помил­ки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим са­мим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.

Дата добавления: 2015-05-22