Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впли­вом московських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за гетьманську владу. Каталі­затором цієї боротьби, як вже зазначалося, став Чуднів-ський договір, який ще більше загострив громадянську війну, що неминуче вела Українську державу до розко-

лу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний (тимчасовий) гетьман на Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невдалу спробу домогтися на скли­каній неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через рік — у квітні 1662 р. — на старшин­ській раді в Козельці він домігся проголошення його «повним гетьманом», але цього разу Москва визнала вибори недійсними, оскільки шукала собі надійнішого васала. Крім Я.Сомка, за гетьманську булаву на Ліво­бережжі змагалися ніжинський полковник Василь Золо-таренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюхове-цький — демагог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий при­хильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада — виборчі збори, в яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д.Вєліко-Гагіним гетьманом було обрано І.Брю­ховецького. Його суперники були ув'язнені, а згодом — страчені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби Руїни, одним із тих аван­тюристів, про яких козацький літописець С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України?» З 1648 р. він знаходився при дворі Б.Хмель­ницького в якості «старшого слуги», виховуючи геть­манського сина Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І.Брюховецький був відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький про­водив відверто промосковську політику. Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно обмежува­ли політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду: 1) безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово-господарським

життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося царським воєводам; 2) військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати у всіх великих містах, зокрема у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверськрму, Каневі й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх утримання покладалося на українських платників податків; 3) об­межувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого могли відбуватися лише з дозволу царя у присут­ності московських представників; 4) українському геть­манові заборонялося вступати у дипломатичні відноси­ни з іноземними державами; 5) податки з українського населення, крім козацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської скарбниці; 6) Київська ми­трополія підпорядковувалася московському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по україн­ській державності. Всі права, за які так завзято бороли­ся попередні гетьмани, І. Брюховецький легковажно втра­тив. За зраду національних інтересів він отримав бояр­ство, численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладе­ним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників, яке перед­бачало: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві части­ни: Лівобережжя залишалося у складі Московії, Пра­вобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями на 2 роки передавався Московії; 3) Запорізька Січ мала перебу­вати у спільному володінні обох держав; 4) Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками, які прагнули поживитися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промос-ковську політику гетьмана Брюховецького Лівобереж-

жям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Ліво­бережжі та перехід України під турецький протекто­рат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана, а також активізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. На поч. лютого вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18 червня 1668 р. в с. Буди-щах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зректися гетьманства на користь П.Дорошенка.

3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави

У середині 1660-х років Українська держава внаслідок міжстаршинських усобиць опинилася перед повною катастрофою. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. Характеризуючи тодішню ситуа­цію, історик М.Костомаров з болем відзначав: «Україн­ська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникла воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріо­тичні вчинки й жертви показувалися даремними. Осо­бисті приватні інтереси переважали всі чесні й патрі­отичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху

до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших...» І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх україн­ських земель у складі незалежної держави. Ним виявив­ся Петро Дорошенко, син козацького полковника на ім'я Дорофій, онук славного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у війні з кримськими татарами у 1628 р.

Дата добавления: 2015-05-22