Поразка революції

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає до­вір'я українського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи сердюків, соратники і навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман'І.Самойлович. Від­правлені ними в 1674 р. на Правобережжя війська були підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вірність Москві, М.Ха-ненко добровільно здав гетьманську булаву І.Самойло-вичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом «обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулю­вати й П.Дорошенко. 19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя — об'єднати розтерзані українські землі в єдину незалежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. За­вершилася політична кар'єра великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після зречен­ня гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на

Чернігівщині, та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В 1679 — 1682 рр. служив воєводою у В'ятці, а останні роки жит­тя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. (До речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Сте-панкова, — так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політич­ним планам і намірам, завдали їй таких важких ран».

На жаль, після зречення П.Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І.Са-мойловича. Цього не допустила Туреччина, яка прого­лосила гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницько­го (1677 — 1681). Після звільнення з польської в'язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запо­різького».

У 1677 — 1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Про­те успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він вста­новив деспотичне управління, обклав населення важки­ми податками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його самого, стративши у Кам'янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки полі­тичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчисарайським перемир'ям вона була поді­лена між Туреччиною, Кримським ханством і Москов­ською державою: 1) Лівобережна Україна, Київ і Запо­ріжжя залишалися за Московщиною; 2) Південна Київ­щина, Брацлавщина і Поділля переходили під владу Туреччини; 3) татари зберігали право кочувати в пів­денних степах України.

Остаточний поділ України був затверджений 16 трав­ня 1686 р. «Вічним миром», який підтверджував Андру-сівське перемир'я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою: 1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чер-нігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримува­ла 146 тис. крб компенсації); 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київ­щина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділ­ля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі); 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Крим­ським ханством, вступала до антитурецької «Священ­ної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна революція 1648 —
1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед
були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія.
Українцям, незважаючи на величезні втрати (під час
воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, пе­
реселень), які, згідно з даними дослідників, становили
бл. 65 — 70 % (у Правобер Україні цей показ-

ник досягав 85 — 90 %), або 3,2 — 3,5 млн осіб від при­близно 5 млн мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в етнічних ме­жах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

Дата добавления: 2015-05-22