Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була вису­нута головна вимога — незалежність Української дер­жави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському на­родові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гер-брм Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був за­вернути в Україну для відпочинку та поповнення при­пасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетво­рення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьма­на. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднан­ня зі шведами гетьман привів лише 4 —6-тисячне вій­сько. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони не­одноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання стар­шині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Менши-кову захопити гетьманську столицю Батурин, де збері­галися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70 — 80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб від-лякати українське населення від спілки зі шведами.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрад­ника Батурином, московити вчинили нещадну розпра­ву над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Украї­ні почалося винищення прихильників гетьмана. Протя­гом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запі­дозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли про­щення всім, хто знову повернеться під владу москов­ського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазна­ли поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськи­ми політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Свято-юрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослід­ника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною полі­тикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селя­ни й міщани більше дбали про захист власних еконо­мічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали голов­ного винуватця у погіршенні свого становища у ко­зацькій старшині, насамперед у гетьмані та його ото­ченні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й

захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по мож­ливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосков-ського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головними скла­довими поразки. Однак, незважаючи на невдачу геть­мана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчи­нок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність Украї­ни для майбутніх поколінь.

Дата добавления: 2015-05-22