Кріпосницький гніт

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних дер­жав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в дер­жавній політиці почали визрівати ще за часів Катери­ни II — німкені за походженнням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи ро­сійський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної на­родності С.Уварова, заснована на тріаді «православ'я, самодержавство, народність», що стала символом реак­ційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.

Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювали російською мовою. Русифікаторська по-

літика, особливо в галузі освіти, посилилася після приду­шення польського визвольного повстання 1830 — 1831 рр. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.

Безумовно, репресивним актом у цьому плані стала резолюція зборів Державної ради, у якій йшлося «про посилення російської мови в училищах західних гу­берній». Це рішення витіснило українську мову як одну з основоположних національних ознак із навчальних закладів і адміністративних установ.

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських по­міщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї україн­ських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь Украї­ни. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, оста­точно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, роз­міром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були по­міщицькі та державні селяни. Численну категорію ста­новили козаки і селяни, перетворені у військових посе­ленців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків — бл. 40 % насе­лення українських земель, які входили до складу Росій­ської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, станови­ла три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на По­діллі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним по­пит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської і Хар-

ківської губерній туди щороку вирушали на заробіт­ки десятки тисяч селян. Частина їх одержувала за зго­дою поміщиків паспорти, а багато йшло самовільно. Інко­ли поміщики самі здавали зубожілих селян вербу­вальникам на промислові підприємства і плантації цук­рових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особ­ливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосову­вала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосу­валося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобе­режжі — 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі гос­подарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губер­ніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській, Катерино­славській, Таврійській. За ними йшли правобережні гу­бернії — Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розви­вали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорун­них. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчар­ство набуло в Новоросії та Криму. Українці забезпечу­вали вовною місцеві та російські фабрики, вона велики­ми транспортами надходила на Захід.

Дата добавления: 2015-05-22