Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької систе­ми, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосниць­ка боротьба. Поширеними формами селянського про­тесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797 — 1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Протягом майже 15 років — з 1811 по 1826 — відмов­лялися виконувати феодально-кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі жителі с. Підви-соке Уманського повіту. У 1819 р. сталося заворушен­ня серед військових поселенців Чугуєва, що на Хар-

ківщині. Повсталі відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На поч. квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уман­щині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати всіх поміщиків Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголоси­ли себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко роз­правився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський ан-типоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гноби­телів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Карме­люк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роз­давав бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кар­мелюка тривав майже чверть століття. Мужній народ­ний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Право­бережній Україні у зв'язку з проведенням інвен­тарної реформи 1847 — 1848 рр., що в цілому було за­ходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпо­сницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи.

1КЧ

Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848—1849 рр. селян­ські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Во­линській губерніях, 189 придушили поліція й військові. Кримська війна 1853—1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила знач­не погіршення становища народних мас усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так і українських. Приводом до руху стало те, що цар­ський уряд опублікував маніфест від 25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв'язку з цим документом серед поміщицьких селян України поширилися чутки, що нібито запис в ополчення (в «козаки») звільнить їх від кріпосної залежності і зробить власниками по­міщицької землі та майна. Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і розпоря­дження урядовців, створювали свої органи самовря­дування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почав­шись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні —квітні охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і по­ранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформе-ний період був т. зв. похід у Таврію *за волею*. Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, ніби­то царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а голов-

не — вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній — Херсонської, Полтав­ської, Чернігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Хер­сонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду — ви­ступи робітників-кріпаків Писарівської суконної ма­нуфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казен­ного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою відзначалося т. зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817 — 1835 рр. рішуче боролися проти жорстокої експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни і робіт­ники Луганського ливарного заводу. Усі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організовани­ми, мали певне позитивне значення. Вони разом із се­лянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчут­них ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхи­тували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

2. Початий національного відродження

Колонізаторська політика російського царату не змог­ла вбити живу душу українського народу — його на­ціональну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, на­рікало на скасування російським самодержавством ко­лишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відро­дження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного питання ро­сійський уряд створив спеціальний орган — Героль­дію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної вер­стви українського суспільства на рубежі XVIII —XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етно­графією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спіль­ності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відігра­ло формування нової української літератури з чітки­ми рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського, написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо пере­оцінити в цьому контексті «Історію Русів» — твір, що з'явився на межі XVIII —XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі україн­ського дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступ­ницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування. Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини україн-

ського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В.Пассек, І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інте­лігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів «Декларація прав людини і громадя­нина», твори О.Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.Капніст в «Оді на рабство» і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гума­ністичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Дата добавления: 2015-05-22