Історія України 18 страница

ЛЕКЦІЯ 16
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИИ І СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК
(друга половина 40-х — початок 60-х років)
• Відбудова народного господарства Ф Економічним розвиток у 50-ті—на початку 60-х років • Становище сіль- ського господарства 9 Суперечливий характер суспільного життя О Україна на міжнародній арені
Відбудова народного господарства. Роки післявоєнного відродження й розвитку народного господарства займають особливе місце в історії нашої країни, У цей період яскраво проявилися патріотизм та інтернаціоналізм радянського народу, значення лііцного союзу радянських республік. Адже потрібно було виробити спільну програму економічного будівництва, мобілізувати на її виконання всі резерви країни, а це було можливо лише на основі взаємодопомоги всіх народів СРСР.
Україна зазнала дуже великих втрат за роки окупації німецько- фашистськими загарбниками. Були зруйновані заводи і фабрики, міста І села. Люди жили в землянках, бараках. Не вистачало предметів першої необхідності, машин і механізмів, електроенергії та палива. Про важке становище в економіці свідчать такі дані: у 1945 р. на те-.риторії республіки було вироблено лише 23 % електроенергії, видобуто 36 % вугілля, виплавлено 17 % чавуну і 15,4 % сталі, виготовлено 14,6 % прокату від рівня 1940 р.
.Труднощі посилювалися також голодом, що був викликаний великою посухою 1946 р. Внаслідок цього голоду в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло близько 282 тис'., а в 1947 р.— більш як 528 тис. чоловік. Причому це лише ті випадки смертей, які були зареєстровані загсами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали документи, і тому смерть багатьох з них не була зареєстрована. Немало українців загинуло й за межами республіки, прямуючи до Закавказзя, в Середню Азію, на Кубань.
Відродження народного господарства України почалося одночасно із звільненням її території від окупантів і здійснювалося за допомогою всієї країні. Програму відродженняекономіки визволеним районів визначала постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 р.). Основні напрями роботи щодо України були накреслені в «Законі про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр.», прийнятому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Четвертий п'ятирічний план передбачав першочергове відродження й розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Велика увага приділялася, зокрема, відбудові металургійних заводів Донбасу і Придніпров'я, Дніпровської гідроелектростанції, а також вугільної промисловості республіки, будівництву газопроводу Дзшава— Київ. Поряд з цим у плані значне місце посідали нове промислове будівництво, відбудова річкового і морського транспорту, підприємств харчової промисловості.
Обсяг капітальних вкладень на п'ятирічку становив понад 65 млн крб., що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство всієї країни в першій п'ятирічці. План передбачав значне перевищення довоєнного обсягу виробництва в ряді важливих галузей народного господарства, піднесення в колгоспах і радгоспах культури, землеробства й тваринництва, збільшення в'рожайності та валових зборів сільськогосподарських культур, відновлення поголів'я худоби й зростання її продуктивності. Були намічені конкретні заходи щодо відновлення й дальшого розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства, збільшення випуску тракторів, комбайнів, інших сільськогосподарських машин, добрив. Важлива роль у налагодженні технічної допомоги колгоспам і радгоспам відводилася МТС.
Для виконання цих планів необхідно було в короткі строки перевести економіку, головним чином промисловість, з воєнних на мирні рейки. За роки війни набагато зменшилося виробництво мирної продукції, люди постійно відчували брак товарів повсякденного вжитку. Наприклад, у 1945 р. потужності виробництва предметів споживання скоротилися на 41 % у порівнянні з 1940 р.
Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисель- ності людських ресурсів. Навіть у 1950 р. чисельність населення України становила лише 36,6 млн чоловік, у той час як у 1940 р.— 41,3 млн. Довоєнного рівня вона досягла тільки в 1958 р. Гостра нестача трудових ресурсів зумовила залучення жінок до робіт, пов'язаних з важкою фізичною працею.' Наприклад, у 1947 р. у вугільній промисловості республіки працювали 35,5 % жінок, питома вага юнаків ідівчат віком до 19 років серед робітників промисловості України становила 17,7 %.
Роки війни негативно відбилися і на якісному складі робітничого класу УРСР, адже значна частина кадрових висококваліфікованих робітників загинула. Як наслідок, у 1947 р. у промисловості понад 71 % робітників мали стаж безперервної роботи лише три роки, тобто прийшли на виробництво в роки війни або після її закінчення. Від самого. початку відбудови в республіці розгорнувся рух за забезпечення кадрами найважливіших індустріальних районів. Активну участь у русі брав комсомол. Так, тільки з жовтня 1947 по травень 1948 р. за комсомольськими путівками ЦІ< ЛКСМУ на шахти Донбасу прибули 12 тис. юнаків і дівчат. Зростання чисельності робітничого класу відбувалося і в наступні роки. На кінець п'ятирічки кількість робітників у промисловості УРСР досягла 1862 тис. чоловік. Питома ж вага всього промислово-виробничого персоналу становила 81 %.
Через брак кваліфікованих робітників-чоловіків у промисловості залишалася значною чисельність жінок. У. 1947 р. вони становили 35,5 % усіх промислових робітників республіки. В повоєнні роки загальною тенденцією було зменшення серед працюючих кількості підлітків та осіб пен- сійного віку при збільшенні чисельності робітників віком 18—19 років.
Багатонаціональний склад населення Української РСР та міграційні процеси в Союзі зумовили інтернаціональний склад робітничого класу України. Водночас у цьому складі продовжувала зростати питома вага представників корінної національності. На кінець п'ятирічки робітники й службовці української національності становили в промисловості 65%, будівельній галузі—64, а на залізничному транспорті — 78 %.
Велика увага приділялася підготовці кваліфікованих робітників для металургійної, вугільної, гірничорудної та ряду інших галузей промисловості. Саме тут нестача кадрів була особливо відчутною. Так, на кінець 1946 р. металургійна промисловість УРСР мала лише 86,3 % довоєнної кількості працюючих. Заводи машинобудування в 1946 р. були забезпечені робітниками, інженерно-технічними працівниками та службовцями лише наполовину від довоєнної кількості.
Здійснення заходів щодо підготовки кадрів у роки четвертої п'ятирічки дало позитивні результати. За 1946—• 1950 рр. школи й училища трудових резервів підготувалидля народного господарства України 859 тис. робітників. Крім того, безпосередньо на виробництві було підготовлено понад мільйон робітників масових професій, а близько 1348 тис.— підвищили кваліфікацію. ГГри цьому зауважимо,-що ФЗУ майже не готували робітників 'провідних професій, бо не мали для цього потрібної матеріальної бази.
«Голод Г947 р., велика плинність кадрів у деяких галузях промисловості, особливо в Донбасі, викликали, серйозні недоліки в роботі вугільної промисловості, залізничного транспорту республіки. Мали місце труднощі у виконанні, планових завдань, видобуванні й вивозі палива на комбінатах «Артемвугілля», «Сталінвугілля». На шахти комбінату «Артемвугілля» за неповне півріччя 1947. р. прибуло 38 тис. робітників; але й вибуло стільки ж. На нараді працівників вугільної промисловості, металургії, залізничного транспорту 12 лютого 1947 р., за участю представників керівництва республіки, обговорювалися причини недоліків, намічалися заходи щодо їх подолання.
В процесі відбудови поряд з відновленням старих підприємств велося і нове промислове будівництво. В Донбасі, в західних областях республіки зводилися нові шахти, заводи й фабрики. Законом про четвертий п'ятирічний план" ставилися окремі завдання по відбудові народного господарства саме західних областей України, зокрема- по перетворенню Львова на великий Індустріальний центр республіки. У створенні нових підприємств трудящим західних областей регіону було надано велику допомогу з боку інших радянських республік. У краї швидко розвивалося машинобудування. В 1945—1946 рр. у Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний, телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин та інші заводи. В 1949 р. першу продукцію дав Львівський завод автонавантажувачів. Багато нових заводів почали працювати у Дрогобицькій, Рівненській, Станіславській та інших областях. У 1949 р. на території західних областей діяли' 2500 великих і середніх підприємств.
. "Одночасно із зростанням у західних областях чисельності робітників за рахунок місцевого на-селения цю чисельність збільшували й робітники і фахівці, які приїжджали з інших республік. За 1946—1948 рр. у Львів прибули 14 тис. робітників і" майже 2 тис. інженерів і техніків. Вони надали велику допомогу місцевим кадрам в опануванні нової техніки, професій. У результаті чисельність робітників у місті в порівнянні з довоєнними роками збільшилася в сім, а випуск валової продукції — в десять разів. Четверта п'ятирі' і..' зийви.л багато нових імен новаторів, які показали себе на відбуде і народне: 'з господарства справжніми майстрами, вели за собою труд-.'— колек" \\лн. Серед них—сталевари Дніпропетровського металургії''^о заводу ім. Г. І. Петровського І. М. Невчас і Маріупольського ЗЕЇ-:у ім. Ілліча М. Є. Кучері-н—ініціатори зчяаган-ня за скорочення сг,";; ВИПЛЗБ';И сталі.га підвищення продуктивності праці. Багато ново.го іхнолоіім обробки деталей внесли токар Київського заводу «Черв;•/.:'! екска.'.лтор» В. К. Семинський, токарі харківських машинобудівнім, ^.ізодін [5. 'і. і^рокін, І. В. Курманов, І. Ф. Під-везько, М. І. Лутіаг;.^, та пі. М:.'.•і|т швидкісних методів обробки металу В. К. Сє;;'";..;.;!:!, В. Д. Л.іія-.ін, І. Ф. ПІДБСЗЬЕО, Г. С; Неже-венко стали лау;-••и.','.; її Держлитії премії СРСР. Загалом у 1949— 1951 рр. 46 пра:.:';і;і:!:і підгірні мпи чорної металургії УРСР були удостоєні звання.'і:іу; "ла цієї премії.
Серед трудіг.!: •'/.<уі-ілі>иої промисловості України поширювалося змагання майст;'.:: •:,;;•::,,хісних методів видобутку палива. Самовідданістю, новаторська ї.;и кегодами праці відзначилися Г. І. Запорожець— машиніст врубової машини тресту «Сніжнянантрацит», шахтарі П. Ю. Синяговський, І. Т. Валігура, П. К. Поджаров. Ініціатором впровадження графіка циклічності у вуглевидобутку став начальник дільниці шахти № 5—6 ім. Г. Димитрова І. І. Бридько. Самовіддано трудилися на відбудові Дніпрогесу 1.230 демобілізованих воїнів і 114 іяв-а-лідів Великої Вітчизняної війни. Наприклад, постійно перевиконував денні завдання бригадпр монтажників фронтовик П. І. Синявський. За ударну працю 'він бу.і у 1948 р. нагороджений орденом Леніна, а за докорінне вдосконалі'ііин методів роботи—удостоєний звання лауреата Держаш.ої премії СІ-''!'. Зразки високопродуктивної праці показували тако/к комсомольські;. іиодіжні бригади бетонниць П. Шило й П. Ко-робової.
Відбудова економіки й успішний її розвиток значною 11 мірою залежали від ефективного використання досить таки. обмежених матеріальних і людських ресурсів. Вирішальну роль у розв'язанні цієї проблеми мали відіграти спеціалізація і концентрація виробництва, зосередження коштів і ма- теріальних ресурсів, на вирішальних ділянках господарського будівництва. Складовою частиною ефективного вико- ристання трудових ресурсів було й сприяння оздоровленню умов праці, охорона здоров'я людини бзве.алі./
Окупаційний режим, руйнування матеріальної бази медичного обслуговування, відсутність елементарного догляду за хворими, а також'профілактики були причиною того, що й після визволення загроза поширення епідемій не зникла, а навіть зросла. Вже на початку відбудови захворюваність робітників і службовців виявилася значно вищою порівняно з довоєнними роками. Основними причинами тимчасової непрацездатності трудящих були травматизм, малярія, серцево-судинні й кишкові захворювання. Значна частина робітників була зайнята на шкідливому виробництві, важкою фізичною працею, що також негативно відбивалося на стані їхнього здоров'я. На багатьох підприємствахважкої індустрії техніка безпеки перебувала на низькому рівні. Хоча державні асигнування на охорону праці зростали, вони 'далеко не забезпечували потреби промислової санітарії та техніки безпеки.
У боротьбі за охорону здоров'я населення значну допомогу медичним працівникам України надали їхні колеги з інших республік. Так, з Узбекистану в УРСР приїхали близько 2 тис. лікарів, які допомогли підвищити рівень медичного обслуговування трудящих. Для організації профілактики епідемій на Україну прибула бригада Центрального інституту малярії з Москви. За допомогою Наркомату охорони здоров'я СРСР в Полтаві, Чернігові, Сумах і Сталіне (Донецьку) були організовані станції переливання крові. Група педіатрів союзних республік надала допомогу в роботі дитячих лікувальних закладів' Харкова.
В післявоєнні роки в країні була розроблена й почала здійснюватися загальносоюзна комплексна програма з боротьби з силікозом у гірничорудній промисловості. Конструктори й машинобудівники створювали вугільні комбайни, врубові машини, іншу техніку, що сприяла механізації трудомістких процесів. У металургійному виробництві застосовувались засоби механізації для завантаження домен і мартенів сировиною, засоби автоматичного контролю за ходом плавильних _ процесів тощо. Щоправда, водночас інтенсифікація видобувних робіт супроводжувалася зростанням запиленості в шахтах і рудниках, збільшенням шкідливих для здоров'я людини викидів. Тобто, заходи щодо вдосконалення умов праці не завжди давали бажані наслідки.
Однією з важливих причин недосконалості функціонування системи охорони праці було те, що в післявоєнні роки в інспекцію по охороні праці прийшло багато нових людей, які не мали потрібних знань, досвіду практичної роботи. Підготовка спеціалістів на кафедрах технічних вузів, а також уведення спецкурсів з охорони праці не могли забезпечити необхідну кількість кадрів. До виконання цієї роботи профспілками залучалися громадські інспектори. Проводилися громадські огляди стану техніки безпеки і стану санітарно-гігієнічних умов праці. Однак ні в 40-ві, ні в 50-ті роки в республіці не відбулися вирішальні позитивні зрушення у справі поліпшення умов життєдіяльності на виробництві.
Четверта п'ятирічка ознаменована певними досягненнями в технічному переозброєнні вугільної промисловості. Успішно витримали випробування й були впроваджені у ви--робництво вугленавантажувальні машини, вугільні струги, вугільні комбайни та інша видобувна техніка. Вже восени 1948 р. на шахтах Донбасу працювали або перебували на стадії випробувань 20 типів нових вітчизняних _машин. /
Велику допомогу у відродженні Донбасу надали, зокрема, співробітники Інституту металургії АИ СРСР, які працювали над відбудовою в Донбасі доменного та трубопрокатного виробництв. Вчені Інституту гірничої механіки АН УРСР і деяких інститутів республіки за участю вчених АН СРСР склали генеральний план відбудови Донбасу. Відродження шахт і заводів вугільного машинобудування здійснювалося одночасно. До осені 1948 р. стали до ладу Горлівський завод вугільного машинобудування ін. С. Кірова, Харківський завод «Світло шахтаря», Ворошиловградський завод важкого машинобудування ім. О. Пархо-менка та ін. Випуск гірничошахтного устаткування й механізмів пере- вищив довоєнний рівень.
13 жовтня 1948 р. газета «Правда» повідомила про закінчення будівництва газопроводу Дашава — Київ. У стислі строки були завершені лінійні роботи, й незабаром прикарпатський газ почав надходити трудящим і підприємствам Києва. Газифікація міст і сіл республіки, що почалася в роки четвертої п'ятирічки, супроводжувалася суттєвими змінами у праці й побуті трудящих. Запроваджувалися нові технологічні процеси в ряді галузей промисловості.
/За роки четвертої п'ятирічки за допомогою трудящих усієї країни народне господарство України в основному було відбудовано. 'В сільському господарстві республіки це завдання було виконано на початку 50-х роківІ/Швид-кими темпами відновлювалися металургійні заводи, вугільна промисловість, набули розвитку нафтова і газова промисловість. У 1946—1950 рр. на Україні було відбудовано й здано.в експлуатацію 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів. Значною мірою були реконструйовані основні потужності чорної металургії Донбасу й Придніпров'я. До ладу стали металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївський ім. С. М. Кірова, Краматорський і Єнакієвський. Вже на початок 1948 р. всі 60 шахт Криворізького басейну, що діяли до війни, були повністю відбудовані. Як зазначає, відомий політолог О. Субтельний, в результаті відбудови «у 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобутком вугілля була майже на рівні Західної Німеччини».
Велика заслуга будівельників у відродженні міст і сіл, шахт і заводів, електростанцій і залізниць, мостів. Обмеженість матеріальних можливостей спонукала будівництво невеликих електростанцій на селі. В 1950 р. в УРСР вже працювали понад 890 сільських гідростанцій загаль- ною потужністю 28,2 тис. кВт. Це в 3,6 раза перевищувало довоєнний показник. Потужність усіх електростанцій на кі- нець п'ятирічки не лише була відновлена, а й перевищила довоєнну на 600 тис. кВт. Річне виробництво електроенергії становило в 1950 р. 14,7 млрд кВт годин. Промисловий струм -давали Дніпрогес, Зуївська, Криворізька, Штерів-ська, Курахівська, Сєвєродонецька електростанції та ін. Було розпочато будівництво нової електростанції в Донбасі— Миронівської ДРЕС, стали до ладу теплові електростанції місцевого значення.
На кінець четвертої п'ятирічки певні досягнення мало й машинобудування. Загальний обсяг продукції галузі порівняно з 1940 р. зріс у 1,5 раза, випуск тракторів—більш як у 2 рази, плугів тракторних'—у 3, культиваторів тракторних — у 5,7, молотарок — у 5,1, вагонів товарних — у 2,1, екскаваторів — у 9,3, металургійного устаткування — у 2,7 раза.
За роки війни величезних утрат зазнало сільське господарство України. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилися врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. В 1945 р. посівні площі в колгоспах республіки становили 63 % довоєнної, а в радгоспах—32,5 %. Не вистачало посівних матеріалів, техніки. Тисячі селян загинули в боях з фашистськими загарбниками. Основною робочою силою на землі стали жінки.
В ті роки оплата праці на селі була майже символічною. Колгоспи, як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощувалося, державі за вкрай низькими заготівельними цінами. По суті не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно зі свого присадибного господарства, що давало йому 70 % усього грошового доходу, більш як 80 % м'яса, близько 90 % картоплі. Робота ж у колгоспі давала 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м'яса і сала, 0,5'% молочної продукції.
Після прийняття 19 вер'есня 1946 р. ЦК ВКП(б) і Радою міністрів СРСР постанови «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», згідно з якою в селян вилучалися «надлишки» землі понад встановленої Статутом норми, посилилися утиски щодо власників підсобних господарств. Негативно на роз- витку сільського господарства позначилась і податкова політика. Податки нерідко перевищували оплату за роботу в колгоспах. Вкрай малоефективною була вже на той час система планування з її надмірною централізацією.
Протягом першої післявоєнної п'ятирічки гостро стоялопитання підготовки й раціонального використання спеціалістів сільського господарства. З 350 тис. таких спеціалістів з вищою та середньою освітою безпосередньо в колгоспах працювали лише 18,5 тис., в МТС — 50 тис.
Нормальному розвитку сільського господарства заважала й надзвичайно роздута структура органів керівництва сільськогосподарським виробництвом. У Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР, наприклад, було 275 управлінь та відділів, які фактично дублювали роботу одне одного.
Відірваною від потреб сільського господарства була й наука, де панував «народний академік» Лисенко, який винищував все, що не відпЬвідало його розумінню класовості в науці.
Все це разом і приз-вело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур становили в країні на кінець п'ятирічки 97 % довоєнного рівня, валовий збір зерна—лише 85 %. На Україні, незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на кінець п'ятирічки становила лише 84 °/о довоєнного рівня.
За роки четвертої п'ятирічки значною мірою оновилася й зміцніла матеріально-технічна база господарства країни. Спираючись на неї, трудівники колгоспів і радгоспів поступово долали труднощі відбудови. Завершувалася колективізація в західних районах України, Білорусії, Прибалтики. Завдяки будівництву сільських електростанцій зростала енергооснащеність сільськогосподарського виробництва. Наприкінці п'ятирічки на Україні діяло понад 4,4 тис. сільських електростанцій загальною потужністю 133 тис. кВт (проти 61,5 тис. кВт у 1940 р.), було електрифіковано 18 % колгоспів і понад 90 % радгосп.ів^Потужність тракторного парку до кінця п'ятирічки в. Українській РСР зросла в порівнянні з 1940 р. на 35%, кількість вантажних автомашин—на 20 °/о: Чисельність зернових комбайнів досягла майже 96 % довоєнного. рівня. На кінець 1950 р. парк тракторів республіки в перерахунку на п'ятнадцятисильні мав понад 152 тис. машин, зернозбиральних комбайнів — майже 32 тис., вантажних автомобілів — майже 66 тис.
У подоланні труднощів відбудови сільського господарства важливу роль відігравало соціалістичне змагання, особливо серед механізаторів. У завершальному році четвертої п'ятирічки трудівники сільського господарства УРСР широко розгорнули також змагання за збільшення виробництва зернових, технічних культур, за піднесення продуктивностітваринництва. Змагалися всі області, райони, колгоспи, бригади Гі ланки. Пожвавився обмін досвідом між колгоспниками України та хліборобами інших республік. В республіці виросли прославлені майстри- механізатори О. В. Гіталов, Д. І. Мазур, М. Н. Бредюк, А. П. Бойченко, досвідчені керівники колгоспного виробництва — Ґ. Є. Буркацька, М. О. Посмітний, Г. А. Легунов, П. К. Романенко та ін. Щоправда в умовах неподільного панування командно-бюрократичної системи змагання було бюрократизовано. Штучно створювалися умови для «маяків», заздалегідь робилися рознарядки на майбутніх переможців, визначалися «об'екТНвки» на тих, хто мав одержати нагороди, звання. Однак в цілому змагання відігравало позитивну роль, допомагало активізувати працю на селі.
Героїчна праця трудівників сільського господарства України в роки четвертої п'ятирічки одержала високу оцінку з боку Радянського уряду. Близько 6 тис. передовиків праці були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, майже 200 тис.— нагороджені орденами й медалями.
В роки відбудови і наступних повоєнних п'ятирічок, радянські люди глибоко усвідомлювали свою відповідальність за розв'язання завдань, що поставали перед країною. Це знаходило свій прояв насамперед у самовідданій праці. Водночас з кожним роком ставали більш помітними хибність старих методів керівництва, їхній руйнівний вплив на всі сфери суспільства, на духовне життя народу/ Загальна підозріливість, що панувала у державі в роки сталінщи-ни, особливо трагічні наслідки мала для населення звільнених від загарбників районів. Людей, які були на тимчасово окупованій території, звинувачували вже в тім, що вони вижили. Той, хто свого часу перебував в окупації, не міг розраховувати на більш-менш відповідальну посаду. Все
.наступне життя людині давалося взнаки тавро певної неповноцінності.
/Тяжке матеріальне становище рядових колгоспників, робітників і службовців у післявоєнні роки погіршувалося тим, що адміністративно-командна система буквально душила трудящих непосильними податками. Значні кошти витрачалися на утримання величезної армії, а також апарату управління. Обкладання податком кожного дерева й куща в садку колгоспника примушувало людей знищувати фруктові дерева, вирубувати ягідні кущі.
Відбудова народного господарства вимагала постійного поповнення кадрів робітників за рахунок молоді. Тому до мережі ремісничих училищ, фабрично-заводського учнівства молодь__негцдко направлялася в адміністративному порядку/ Масове сирітство, голод у країні спонукали дітей
~раГно"ставати до прокатних станів, доменних і мартенівських печей тощо. З іншого боку, завдяки цьому сотні си-ріт були врятовані від голодної смерті, стали кваліфікованими спеціалістами, майстрами своєї справи. У'Питання добору, підготовки та розстановки кадрів у 'післявоєнні роки набувало особливої гостроти/ Нестача кваліфікованих спеціалістів відчувалася в різних галузях народного господарства. Але незважаючи на це, продовжувалися репресії представників усіх класів і прошарків. Серйозні недоліки щодо кадрової політики мали місце, зокрема, коли секретарем ЦК КП(б)У по кадрах був О- І. Кириченко. Відвертий.прихильник «призначенства», він допускав особливо багато помилок у розстановці керівників у західних областях України. Після війни тут дуже бракувало фахівців, і тому сюди направлялися великі групи інженерно-технічних працівників, учителів, лікарів, зоотехніків зі східних областей. Ці люди часто не знали ні мови, ні звичаїв, ні настроїв місцевого населення, що негативно позначалося на їхніх стосунках з корінними жителями. Ситуацію ускладнювала й недовіра до тих, хто перебував під окупацією з боку партійних, радянських, профспілкових і комсомольських органів.
Постанова ЦК ВК.Щ6) від 26 липня 1946 р. про кадрову роботу на Україні поставила вимогу ретельно добирати керівні партійні та радянські кадри, уважно ставитися до їх розстановки та виховання. В цьому документі Центральний комітет КП(б)У піддавався досить серйозній критиці. Мабуть, це стало однією з причин переміщення секретаря ЦК КП(б)У О. І. Кириченка на посаду секретаря Одеського обласного комітету партії. Щоправда, ця опала була тимчасовою, адже такі «перевірені» кадри, як Кириченко, були життєво необхідні партійно-державній системі. Вже в грудні 1949 р. його обирають другим секретарем і членом президії ЦК КП(б)У, а в червні 1953 р.—першим секретарем ЦК Компартії України.
Серпневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б)У розглянув питання роботи з кадрами, але якихось позитивних зрушень в його вирішенні не відбулися. Пленум обрав Голову Ради міністрів УРСР М. С. Хрущова одночасно першим секретарем ЦК КП(б)У.
Повоєнні роки в історії України тісно пов'язані з діяльністю цього керівника. До березня 1947 р. Хрущов обіймав посаду першого секретаря ЦК, а потім очолив уряд України. З кінця 1947 р. він знов перший секретар ЦК КП(б)У, а з грудня 1949 р. працює в Москві секретарем ЦК ВКП(б) та одночасно секретарем московської міської та обласної парторганізації.
Людина гострого природного розуму, дуже діяльна, Хрущов за час перебування на посту першого секретаря ЦК КП(б)У та голови рес-публіканського уряду, в роки- безроздільного панування командно-адміністративної системи, проявив себе лослідовним виконавцем лінії центру, особливо у викорчовуванні «залишків буржуазного націоналізму». В 1946—1947 рр., коли трудящі України особливо важко переживали гюсуху і голод, він ставив перед центром питання про допомогу республіці, але великого успіху не мав. Згодом па республіканському активі передовиків сільського господарства України.він заявив: «Посуха — вона, як і хвороба: коли з'являється хвороба, вона найбільше приковує до ліжка людей з кволим організмом, вони швидше захво- рюють, я силь-на людина переносить хворобу легше».
/•
На початку 1947 р. на Україну було направлено Л. М. Кагановича, якого у березні цього ж року обрали ^першим секретарем ЦК КЩб)У. В той час, коли населен-•н'я республіки голодувало й потребувало допомоги, новий керівник зосередив свої основні зусилля на викоріненні «рецидивів українського націоналізму». За його ініціативою в лресі розгорнулася кампанія критики української інтелі- генції, було прийнято постанову «Про.-політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У цій постанові необгрунтованим нападкам були піддані багато співробітників і особливо—тодішній ди-ректор Інституту -професор М. Н. Петровський. В його працях «Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) та «Непохитний дух великого українського народу» (1943) були відшукані «серйозні- помилки т.а перекручення буржуазно-націоналістичного характеру». Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України тою чи іншою мірою» кваліфікувалися роботи Інституту «Короткий курс історії України» (вийшов у світ у 1941 р. під редакцією 'С. Білоусова, К. Гуслистото, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова), «Нарис історії України»-(вийшов у;світ у 194.2 р. в Уфі під редакцією К. Гуслисто-го, Л. Славіна, Ф. Ястребова) та перший том «Історії України».(вийшов у світ у 1943 р. лід редакцією М. Петровського,).
Водночас розпочалось цькування М. Рильського за його доповідь «Київ в історії України», що була виголоше- на в 1943 р. на урочистих зборах Академії.наук УРСР, а також за поетичні твори «Подорож у молодість», «Київські октави», -статтю «Річниця Шевченка», передмову до першого тому «Поезій» (1946). Впали у немилість, також Ю. Японський через роман «Жива вода», І. Сенч-енко через -повість «Його покоління» та ін.
Протягом 1946—1951 рр. у руслі тогочасної політики в духовній- сфері ЦК КП(б)У прийняв ряд постанов з пи-тань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Віт-чи'зна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 р.), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКЩб) «Про оперу "Велика дружба" В. Мур'аделі»' (22 травня 1948 р.) та ін. Всі вони позначені автор- итарно-волюнтаристським підходом до тво,р,чого процесу, наукових досліджень з історії України, їхнє здійснення призвело до істотних суб'єктивістських перекручень у культурному будівництві.
В критиці творів значної частини відомих представників української радянської літератури і мистецтва — О. Довженка, М. Вериківського, Б, Лятошинського, С. Маслова, П. Панча, М. Рильського, В. Сосюри,, Ю. Японського, істориків. С. Білоусова, К. Гуелистого, М. Петровського,, М. Супруненка, Ф. Ястребоа» та інших, що містилась у цих постановах, переважали трафаретні звинувачення в націоиалізмі, космополітизмі,, антинародності й формалізмі- Засуджувалися й, вилучалися з культура-ного й наукового, обігу твори В. Винниченаа, Б. Грінченка, М. ГруШев-ського, П. Куліша, багатьох інших діячів національної культури і. на- уки, які оголошувалися «засновниками» і «провідниками» буржуазно-націоналістичних концепцій та шкіл.
Ці постанови фактично скасовані життям. Однак їх принципова політична оцінка є важливою передумовою повного відновлення історичної справедливості щодо значного числа митців. Улітку 1990 р. їх було відмінено- як по<-
ЛІТИЧНО ПОМИЛКОВІ.
Екояктічний розвиток у 50-ті—на початку 6-0-х. років. Початок 50-х років' характеризувався певними; успіхами трудящих УРСР у розвитку народного господарства. Серед трудових колективів розгортався рух за підвищення продуктивності праці, якості виробів. Значного розвн-тку, зо" крема, набуло змагання за колективну високопродуктивну працю на харківських заводах «Серп і молот», тракторао-му ім. С. Орджонікідзе, кіровоградському «Червона зірка», «Львівсільмаш» та ін. Розширювалися посівні площі колгоспів і радгоспів. Однак при. цьому ставка, як і раніше, робилася на централізацію знизу доверху. Роль, Рад, їхній вплив на господарське життя були недостатні. Профспілкові організації з- усіх питань підтримували адмініетрацікх,. не боролися за права трудящих. Серйозні недоліки мали місце в охороні праці, здоров'я трудящих, підготовці й перепідготовці кадрів. Все це не могло не позначатися негативно на трудовій і політичній активності народу.
Велике значення для республіки мав розвиток вугільної промисловості. В 1955 р. близько 2 тис. лав Донбасу брали участь у змаганні на основі циклічного графіку вуглевидобутку. Середньодобовий видобуток вугілля тільки на шахтах Ворошиловградської (нині—Луганської) області в тому ж році зріс до 124 тис. т. Колективи 12-ти шахт Ворошиловградської області в 1953 р. достроково освоїли проектні потужності. Колектив дільниці № 1 шахти № 5—6 ім. Г. Димитрова, очолюваний ініціатором впровадження графіку циклічності Героєм Соціалістичної Праці І. І. Бридьком, у роки п'ятої п'ятирічки дав країні понад план більше 100 ешелонів палива. Проте працівникам вугільної промисловості республіки не вдалось подолати відставання цієї важливої галузі.
Серед металургів України значного поширення набуло змагання за зниження собівартості продукції на кожній операції за почином московських робітників М. І. Левченка та Г. В. Муханова.
На транспорті розгорталося змагання за прискорення перевезення вантажів, швидкісне водіння великовагових поїздів. Відомим став почин машиністів-новаторів М. О. Луніна, Г. С. Шумилова, В. Г. Блаже-нова. На Південно-Західній залізниці дістав підтримку почин фастівського машиніста Ф. Котирла, який виступив ініціатором руху за зниження собівартості тонно-кілометра, за найвищі показники у використанні локомотивів. У 1951 р. трудових перемог у змаганні добилися колективи залізничників Південно-Західної й Південно-донецької залізниць. Протягом півріччя на Південно-Західній залізниці було проведено більше 10 тис. великовагових поїздів, перевезено понад план 1 млн т вантажів, заощаджено понад ЗО тис. т умовного палива.
Трудовий героїзм робітничого класу, селян, інтелігенції. їхня самовіддана праця забезпечили виконання завдань п'ятої п'ятирічки. На Україні, як і в усій країні, було досягнуто певних успіхів у розвитку всіх галузей промисловості. Виплавка сталі в республіці зросла більш ніж у два рази, алюмінію—в 3,7 раза, чавуну—на 81 %, виробни-цтво-прокату—на 96%. Стали до ладу понад 500 великих підприємств, 27 мартенівських печей, 21 прокатний, трубопрокатний і трубозварювальний стани.
У 50-ті роки ще більш поглибилося співробітництво між металургами, машинобудівниками, гірниками,УРСР та інших союзних республік, насамперед РРФСР.
Економічне співробітництво було особливо необхідним на великих будовах. Так, вся країна зводила найбільші електростанції на Україні. Зокрема, на спорудженні Каховської гідроелектростанції трудилися представники 25 національностей. Необхідні матеріали та устаткування для новобудови поставляли робітничі колективи понад400 підприємств Радянського Союзу. Серед них-—Московський автозавод, «Москабель», ленінградські підприємства «Злектросила», «Злектроаппарат», «Пролетарий», гігант вітчизняного машинобудування «Уралмаш», «Уралзлектро- аппарат», підприємства Білорусії та Грузії. Вагомий вклад зробили також колективи Всесоюзного науково-дослідного інституту гідротехніки ім. Б. Веденєєва, понад 40 ленінградських науково-дослідних інститутів і проектних організацій. У спорудженні Кременчуцької ГЕС брали участь представники 41 національності. Устаткування для неї надходило з 820 заводів країни.
Розвиток промисловості, будівництва, транспорту супроводжувався швидким зростанням чисельності робітничого класу України, як і всіх республік. При цьому, однак, основну частину поповнення становили селяни, які не могли відразу ж опанувати всім арсеналом необхідних навичок праці на новому виробництві.
Ускладненість праці, дедалі більша її інтенсифікація майже зовсім, однак, не позначалися на системі охорони праці та здоров'я трудящих. Адміністрація підприємств часто порушувала законодавство про регламентацію тривалості робочого дня.
До 1956 р. в країні діяв Указ президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1940 р., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював судову відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 р. Указ був дещо змінений. Кримінальне покарання за прогул, крім випадків необгрунтованого й довготривалого прогулу, замінювалося мірами дисциплінарного й громадського характеру. Але суть закону, що порушував права трудящих на вільну працю, так і не була переглянута.
Однією з причин недоліків в охороні праці було те, що навіть обмежені державні асигнування на цю справу не завжди повністю використовувалися. Так, у 1955 р. в УРСР через зрив поставок засобів промислової санітарії й техніки безпеки виділені на їх закупівлю фонди були використані менше ніж на третину.
В 50-ті роки на багатьох шахтах і рудниках республіки незадовільно велися роботи, пов'язані зі встановленням і реконструкцією се.і-тиляції. Вугільні комбайни, врубові та породонавантажувальні машини часто працювали без зрошення. Поганою була забезпеченість лісоматеріалами для кріплення у лавах. Недостатнє освітлення й поганий стан шахтних дворів і шляхів, простої через часті поломки гірничодобувної техніки негативно відбивались не лише на ефективності виробництва, але й на стані умов праці й здоров'я трудящих. Ще високою була питома вага ручної праці на підприємствах промисловості, не кажучи вже про сільське господарство. З кожним роком у республіці збільшувалися масштаби розвідки нафти й виробництва в нафтопереробній і нафтодобувній про'.'ис.яовос-ті- Однак через недосконалість технології в цих галузях, забруднення повітря шкідливими хімічними речовинами зростали захворювання органів дихання у працівників.
За 50-ті роки енергоозброєність робітника промисловості в країні зросла в два рази, працівника сільського господарства — в 3,2, механоозброєність праці на будівництві — & 2,5 раза. На залізнично.му транспорті, зокрема, здійснювався перехід від паровозів до тепловозів і електровозів. У ці роки значних результатів добилися геологи, які розвідали родовища нафти й газу в Західному Си-біру й на Крайній Півночі. Сталися значні зрушення в розміщенні продуктивних сил. Освоювалися цілинні та перелогові землі Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. В, країні велося спорудження металургійних гігантів, підприємств хімічної промисловості, великих гідро- й теплоелектростанцій, нарощувалися потужності з виробництва чавуну і' сталі тощо. Але при цьому не були забезпечені справжнє під'вищення матеріального добробуту трудящих, нормальні умови життя і праці.
На середину 50-х років у країні виявилася серйозні не'-доліки системи управління народним господарством. Вони були пов'язані з надмірною роздутістю штатів у міністерствах і відомствах, жорстко централізованим плануван-, ням, бюрократизмом «знизу догори». Життя вимагало докорінної управлінської реорганізації. Ініціатором реформи управління виступив перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов. Але ні він сам, ні його найближче оточення не ставили і не могли ставити питання про пов-н-ий злам застарілої командно-адміністративної системи, скасування централізації: адже вони були продуктом цієї системи й;
не бачили протилежності її суті ленінським принципам управління виробництвом, зовсім не бажали відмовитися від таких звичних і'зручних силових методів керівництва.
За своїм задумом економічні перетворення,, безумовно, мали за мету деяку демократизацію управління, розширення господарських прав союзних республік шляхом передачі в їхнє відання окремих питань, що раніше вирішувалися лише в центрі, наближення управління до виробництва, скорочення управлінського апарату. Були зроблені певні кроки назустріч інтересам селянства. Звільнене &ід непосильного тягару податку, воно одержало можливість для розвитку присадибного господарства й почало проявляти заінтересованість у піднесенні продуктиайості праці. Підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукц.ю, заходи щодо поліпшення умов.праці й життя на селі дали позитивні наслідки. Однак у цілому результати реформ виявилися далекими від очікуваних.
В.лютому 1.957 р. керівництвом країни за участю спеціалістів були розроблені заходи щодо вдосконалення організації управління.промисловістю й будівництвом. Зокрема визначалася нова структура управління, покликана повн-іше поєднати централізоване планове керівництво з підвищек-ням саі.і'зстії-гяесті республік, країв і областей. Народне господарство переходило на управління за територіальним принципом через ради народного господарства ('раднаргос-пи), що створювалася в ЕКОНОМІЧНИХ адміністративних районах. На території УРСР було утворено 11 таких районів, а в країні — 105.
Згодом, однак, стали помітні недоліки я такої організації. З ліквідацією міністерств порушилося централізоване керівництво галузям'н промисловості. Раднаргоспи виявилися •н«спроможяя^и забезпечити едність технічної політики, комплексно 'вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. Спробото усунути ці недоліки стали здійснені -в 1962 р. укрупнення раднаргоспів і створення республіканських раднартоспів і -Вищої Ради народного господарства СРСР. Однак протиріччя між тенденцією галузевого розвитку промисловості та системою територіального управління нею не зникли,
У кінцевому підсумку.реформа 1957 р. завдала тяжкого удару по єдиній технічній політиці, єд-иному народногосподарському комплексу країни. Для виправлення становища у вересні Ї965 р. було визнано необхідним створити союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.
У 50—60-ті роки в Українській РСР склалася невідповідність між зрослими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності, а також системою матеріального стимулювання праці. Наприклад, у республіці здійснювалося будівництво на Дніпрі каскаду гідростанцій, створювалися штучні моря. В результаті великі масиви родючих земель покривалися водою і втрачалися для рільництва. Теплові електростанції з кожним роком збільшували викиди в атмосферу продуктів згоряння, шкідливих для людини і навколишнього середовища. Вводилися в експлуатацію -гіганти хімічної індустрії, 'відходи від діяльності яких десятками тисяч тонн. викидалися в ріки й озера, знищуючи все живе. Все це неодмінно повинно було датися взнаки в найближчому майбутньому.
Водночас у цей період середньорічний темп приросту національного доходу всієї країни збільшився до 9 %. Ціни знижувалися. За твердженням деяких учених, головною економічною базою такого ривка стало матеріальне стимулювання трудових колективів і окремого трудівника. Однак сприятливий ефект повороту до елементарних принципів ціноутворення й матеріального стимулювання буп нетривалий.
На початок 60-х років залишився позаду «золотий вік.» адміністративної системи, коли розкрилися всі її можливості й вона дала максимум того, на що була здатна. Відновлена за післявоєнні роки рентабельність основних галузей виробництва й більшості підприємств, що створювала для останніх деяку матеріальну зацікавленість у наслідках праці, дозволила покращити використання ресурсів і забезпечити за рахунок цього підвищення ефективності виробництва й загальне прискорення його зростання. Але при цьому резерви господарського піднесення в рамках, існую- чої економічної системи виявилися вичерпаними. Темп приросту національного доходу знизився до 4,4 % у першій половині 60-х років і вже не збільшувався після економічної реформи 1965 р.
У першій половині 60-х років республіка' нарощувала виробничі потужності в промисловості. До ладу ставали нові металургійні агрегати, освоювалося виробництво нових якісних марок сталі, прокату. Розвивалися хімічна, нафтопереробна, газова, енергетична галузі промисловості. Обсяг виробництва в чорній металургії протягом 1961— 1965 рр. зріс у 1,4 раза, паливної промисловості — 1,3, енергетичної— 1,8, машинобудівної і металообробної—1,8, хімічної й нафтохімічної промисловості—в 2,2 раза. Однак, як і до цього тривала гонитва за валовими показниками, економіка тупцювала на шляхах екстенсивного розвитку.
Негативний вплив на стан економічного розвитку мав також недостатньо високий рівень підготовки кадрів для різних галузей народного господарства. На багатьох керівних посадах перебували практики без відповідної освіти й кваліфікації.
Становище сільського господарства. До початку 50-х років сільське господарство як республіки, так і країни в цілому було збитковим, що позбавляло значення саму ідеюматеріального стимулювання, яка передбачала розподіл частини прибутку серед працівників. Збитки покривалися державними кредитами й дотаціями; при цьому державні заготівельні ціни на зерно та інші види сільськогосподарської продукції були надто низькими. В 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін у сільському господарстві: заготівельні та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти на кінець 50-х років зросли в три рази. З середини 50-х років сільське госпо- дарство вперше за довгі роки стало рентабельним. У серпні 1953 р. були скасовані обов'язкові поставки сіль- ськогосподарських продуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Однак, із кінця 50-х років знов посилилося стримування розвитку особистого підсобного господарства жителів села. З одного боку, про це господарство ніхто не турбувався, не постачав його кормами, технікою, а з іншого — постійно вводилися обмеження, які перешкоджали його розвитку. Мало місце й так зване «забігання вперед», коли М. С. Хрущов наказав, щоб усі колгоспники звели корів до колгоспу і брали молоко з магазинів.
Політика-диктату над селянином, безперервне регламентування щодо того, коли збирати врожай, які культури висівати тощо, негативно вплинули на становище в сіль- ському господарстві, в тому числі в Українській РСР. В країні питома вага особистих господарств у загальній товарній продукції сільського господарства знизилась з 27 % у 1940 р. до 15 % У 1960 р.
На кінець 50-х років значно зросла технічна оснащеність сільськогосподарського виробництва України. Так, парк тракторів (у фізичних одиницях) зріс до 182,4 тис. у 1960 р. проти 98,4 тис. у 1950 р., зернозбиральних комбайнів за цей час у колгоспах і радгоспах республіки стало, відповідно 64,8 тис. проти 31,9 тис., парк вантажних автомашин за ці ж десять років збільшився із 65,9 тис.-до 147,6 тис. одиниць. На кінець 1965 р. у сільському господарстві УРСР налічувалося 257 тис. тракторів, 56,9 тис. зернозбиральних комбайнів, 209,4 тис. вантажних автомобілів. Підключення колгоспів, радгоспів, МТС до державних електромереж, а ' також будівництво міжколгоспних електростанцій дали змогу збільшити використання електроенергії в сільському господарстві республіки з 262 млн кВ-г у 1950 р. до 2128 млн кВ-г у 1960р., а потім і до 4506 млн кВ-г у 1965 р. Однак урожайність зернових у колгоспах і радгоспах України росла повільно й не задовольняла зростаючих потреб. • '
Працівники сільського господарства УРСР у 50—60- ті роки відновили й ще більш розвинули зв'язки з трудівниками інших союзних республік. Вони укладали з ними- до- говори про соціалістичне з-магання, направляли'й приймали делегації для обміну передовим досвідом тощо.
Значну допомогу колгоспникам і працівникам радгоспів України надавали спеціалісти сільського господарства. Відбулися позитивні зрушення у підготовці в республіці голів колгоспів, агрономів, зоотехніків.
Після ліквідації у 1953 р. сил реакції на чолі з Берія політична лінія, яку проводили керівники країни, набула відносної послідовності, зокрема щодо впровадження товарно-грошових відносин. Ліквідувалися заготівлі, основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Закупівельні ціни значно підвищилися, податки селян скоротилися. За 1952—1958 рр. державні заготівельно-закупі-вельні ціни зросли майже втричі, в тому числі на зернові культури — майже всемеро, продукти тваринництва — в 5,5 раза. Збільшувалося виробництво добрив. Все це дозволило різко- прискорити темпи зростання сільськогосподарського виробництва. В 1954—1959 рр. вони становили за рік у середньому понад 7 %. Багато в чому таких успіхів було досягнуто за рахунок інтенсивних факторів— підвищення продуктивності та врожайноїті. На Україні врожайність зернових зросла за період 1950—1961 рр. з 10,2 до 19,9 ц з га, а валовий збір зерна за період 1950—1955 рр.—з 20,5 млн т до 32,5 млн т.
Але з 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, то з 1958 по 1964 р.—лише на 3%. Головна причина цього полягала в тому, що незважаючи на всі новації М. С. Хрущова, адміністративно-командна система управління сільським господарством майже не змінилася. Дальше погіршення ситуації було пов'язане з діяльністю М. В. Підгор' ного (з- 19 лютого 1960 р. по березень 1966 р.—перший секретар ЦК. Компартії Україна), який фактично поч.ав зводити нанівець те, що було зроблено раніше. Верхівка адмі-ністрат.ивно-командноЇ системи, готуючись до усунення Хрущова, вдавалася й до створення штучних труднощів у забезпеченні населення продовольством.. Унаслідок цього на Україні занепад у тваринництві призвів, до зменшення в. 1964 р. виробництва'його продукції до 92 % У поріи-нянні з 1958 р. Зменшилися площі, зайняті такою цінною культурою, як озима пшениця: з 7,5 млн га в 1958 р. до 5,2 млн га в 1963 р. На 31 % скоротилися в цей час і посіви ярої пшениці. Все це негативно позначилося на виробництві зерно-вих, особливо в 1960 і 1963 рр. Однією з причин занепадубула також низька культура землеробства, що проявлялося в ігноруванні сівозмін, недостатньому внесенні, добрив. Не завжди враховувалися досягнення науки й передового досвіду. Бракувало й необхідної техніки, якість же.наявних сільськогосподарських машин, і механізмів.була ще надто низькою. В багатьох колгоспах і радгоспах перева- жала ручна праця.
Суперечливий характер суспільного життя. Розв'язання •важливих політичних і народногосподарських завдань вимагало подолання суттєвих недоліків у політичній і економічній діяльності, які були породжені •культом особи Сталіна й наклали відбиток на суспільне життя всієї країни. В галузі політичної роботи вони полягали в порушеннях принципів демократичного централізму, колективного керівництва; в управлінні народним господарством—у надмірній централізації, недооцінці економічних стимулів та іи. Порушувалися «норми соціалістичної законності», демократичні права.радянських громадян.
На характері суспільного життя негативно позначився ідеологічний наступ сталінізму. Сталін вважав, що Велика Вітчизняна війна завдала радянському суспільству серйозної ідеологічної шкоди. Найбільше занепокоєння викликало те, що мільйони радянських людей, тих, які жи-ли на окупованих територіях, працювали на примусових роботах тощо, зазнали впливу західного «способу життя». Оскільки ж саме Україна і «скомпрометувала» себе тим, що її територію захопив ворог, основний ідеологічний контрудар сталінізм завдав українському народові.
Морально-політична ситуація на Україні, як і по всій країні, ви-значалася одразу після війни дальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій. Становище в республіці особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК КП(б)У став Л. М. Каганович (це був його третій приїзд на Україну; вперше він очолював республіканську партійну організацію в 1925—1928 рр., тоді за його участю було започатковано боротьбу з «націонал-ухильництвом»;
а в грудні 1932 р. Каганович привіз на Україну директиви Сталіна про посилення хлібозаготівель, здійснення котрих, як відомо, врешті-решт спричинилося до жахливого голодомору). Каганович затримався на своїй новій посаді до грудня 1947 р., коли Сталін нарешті зрозумів, що його висуванець спровокував глибокий конфлікт із громадськістю республіки. За вказівкою Кагановича ряд українських уче-них, діячів літератури були безпідставно звинувачені в націоналізмі. Велику роль у стабілізації політичної ситуації на Україні в цей час відіграв М. С. Хрущов, який із 1938 по 1949 р. очолював республіканську партійну організацію [(з перервою з березня по грудень 1947 р.). Завдяки йому вдалося уникнути багатьох трагічних помилок, коли Кага-нович вишукував на Україні всілякі «небезпеки». Для виправлення становища, що склалося, потрібен був саме такий - надзвичайно енергійний керівник, котрий користувався у трудящих України великим авторитетом, що ним був Хрущов.
У 1953—1956 рр. у республіці були здійснені заходи щодо зміцнення і поліпшення роботи державного апарату, скорочення штатів адміністративно-управлінського апарату. Це дало змогу вивільнити понад 60 тис. працівників. У ці ж роки в підпорядкування УРСР перейшло близько 10 тис. підприємств та установ. Унаслідок цього питома вага промисловості в економіці республіки підвищилася з 36 %'у 1953 р. до 78 % у 1956 р. На Україні було ство- рено кілька союзно-республіканських міністерств. Рада міністрів УРСР дістала більше прав у плануванні виробництва й розподілі продукції підприємств республіканського підпорядкування та промислової кооперації, а також сіль- ськогосподарського виробництва. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки, вони укріплювалися новими кадрами. Багато робилося для поліпшення роботи місцевих Рад, посилення їхньої ролі в господарському та культурному будівництві. В той же час на території Західної України тривала «братовбивча війна 1945—1950 років», на якій загинуло не менше пів-мільйона чоловік. Щоб залякати місцеве населення і позбавити УПА підтримки народу, людей виселяли з районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний із рухом опору, а інколи навіть цілі села. За 1946—1-949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Для' дискредитації партизанів загони НК.ВС переодягалися у форму УПА й нападали на селян. Певної вірогідності цим провокаціям надавало безжальне^ винищення прорадянських елементів таємною поліцією ОУН. Це не могло не позначатися на суспільно-політичному житті республіки, міжнаціональних відносинах у цілому.
Велике значення для нормалізації суспільно-політичного становища в країні мав XX з'їзд КПРС. Він започаткував новий курс у багатьох напрямах, але насамперед у справі демократизації, повернення до «ленінських норм» політичного керівництва. Розпочався процес реабілітації невинно засуджених сталінізмом радянських громадян, що триває й нині. За цей час на Україні реабілітовано понад 300 тис. чоловік.
У вересні 1961 р. відбувся XXII з'їзд Комуністичної партії України, в роботі якого головну увагу було звернуто на обговорення нової програми і статуту К.ПРС. Цей з'їзд став помітною віхою в підготовці до XXII з'їзду КПРС, котрий відбувся в жовтні того ж року. XXII з'їзд КПРС прийняв семирічний план розвитку народного господарства (1959—1965). При всіх його позитивних сторонах цей план був не до кінця продуманий, а виконати його передбачалося за допомогою все тієї ж командно-адміністративної системи керівництва, що давно вже стала гальмом розвитку суспільства.
Рішення вищих органів влади у березні й вересні 1965 р. були спрямовані на здійснення економічної реформи, створили можливість для певних позитивних зрушень у суспільному житті. Проте ця можливість так і лишилася нереалізованою. Одна з головних причин цього — дефіцит демократії, зокрема в національних відносинах. Адже наприкінці 60-х—на початку 70-х років фактично припинився розпочатий у 50-х роках процес стимулювання ініціативи на місцях, розвитку самостійності союзних і автономних республік у розв'язанні питань, що стосувалися їхньої економіки, соціальної та культурної сфер та ін.
Україна на міжнародній арені. Післявоєнний розвиток Української РСР відбувався в умовах докорінних зовнішньополітичних змін. Посилився національно-визвольний рух колоніальних і залежних народів. На шлях національної незалежності стали Індія, Індонезія, Бірма, Цейлон та багато інших країн. Настав період загальної кризи й розпаду колоніальної системи імперіалізму. Водночас поглибилися суперечності між капіталістичними країнами.
Після Великої Вітчизняної війни з огляду на значний внесок українського народу в справу розгрому фашизму, а також на досягнення України в господарському та культурному будівництві значно зріс міжнародний авторитет Української республіки. На основі Конституції СРСР і Конституційного акту Верховної'Ради СРСР Верховна Рада УРСР у березні 1944 р. прийняла постанову про відновлення прав зовнішнього представництва України. Тоді. ж було утворено Народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Д. 3,,Мануїльськнм. Українська РСР в числі 51 країни світу була одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй. У квітні -1945 р. у зверненні уряду УРСР до конференції 00Н у Сан-Франціско підкреслювалося, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі фашизму, зможе зробити • великий внесок у справу зміцнення миру й загальної' безпеки. Делегація Радянської України на чолі з Д. 3. Ма-нуїльським працювала над розробкою Статуту 00Н. На першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. Україну було обрано членом Економічної й соціальної ради. В 1948—1949 рр. УРСР "була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки. Беручи активну участь-у роботі 00Н та інших міжнародних організацій, Україна завжди рішуче й послідовно підтримувала корінні інтереси народів Азії в їхній боротьбі проти імпері-алістичних колонізаторів.
Водночас слід зазначити, -що Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, за тактичних міркувань Сталіна—для пом'якшення негативного резонансу, що викликала в міжнародної громадськості війна на Західній Україні.
У 1946 р. УРСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції та підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією. Як придунайська держава УРСР надіслала делегацію на Дунайську конференцію 1948 р. і стала учасником Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.
На початку 50-х років міжнародна обстановка загострилася. У відповідь на створення військового-блоку НАТО Радянський Союз та його союзники у травні 1955 р. підписали у Варшаві Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу.
У цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. Трудящі республіки, підтримуючи рух прихильників миру, в 1950—1951 рр. підписали Стокгольмську відозву про заборону атомної зброї, а також Звернення Всесвітньої Ради Миру про укладання Пакту миру між великими державами. Глибоку подяку Україні висловили уряди Цейлону і Лаосу за те, що вона підтримала їхнє прохання про вступ до 00Н.
Україна брала участь у будівництві та обладнанні багатьох підприємств у країнах Східної Європи, у деяких слаборозвинутих країнах. З кожним роком розширювалися міжнародні зв'язки УРСР. Велику роботу по зміцненню культурних зв'язків республіки з іншими країнами шляхомобміну різними делегаціями, виставками, виданнями здійс- нювало Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
Однак все це відбувалось в умовах панування у Союзі РСР авторитарної влади, жорсткого централізму. Отже, значною мірою зовнішньополітична самостійність України залишалась неповноцінною, її. міжнародна діяльність мала обмежений характер. •
* *
Соціально-економічний розвиток Радянської України у 40-х — на початку 60-х років відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні недоліки у всіх сферах зіситтє.діяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи.
Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х — початку 60-х років так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Трудящі республіки продовжували напружено працювати, докладали багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-гюлітичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.
Рекомендована література
Бурлацкий Ф. Новое мьішление. М., 1989.
Воронов І. О., Пиявець Ю. Ґ. Голод 1946—194.7 рр. К., 1991.
Досягнення Радянської України за 40 років:. Стат. аб. К.,. 1957.
Історія народного господарства Української РСР: У 3 т. К., 1985. Т. З, кн. 1.
історія Української РСР: У 8т. К., 1967— 1979;
Народне господарство Української РСР у 1957 р. К., 1957.
Осмьіслить кульг Сталина. М., 1.989.
Про минуле—заради майбутнього. К., 1989.
Промьішленность й рабочий класе Украинской ССР (1946—1950):
Сб. документов й материалов. М., 1964.
Рабочий класе СССР в годьі упрочения й развития социалистичес-кого общества (1945—1960 гг.).: В 4 т. М., 1987, Т. 4.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Зкономика Советской Украиньї 1945—1975 гг. К., 1975. Юрчук В. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1945—1952 рр.) К., 1965.

Дата добавления: 2015-05-22