Рішення. Отже єресь Євтихія була засуджена

Отже єресь Євтихія була засуджена. На соборі було прийнято догму про триєдиного бога та визначено як догмат що у Ісусі Христі є з'єднано два єства — божествене і людське:

Отже, слідуючи святим Отцям, всі ми вчимо одноголосно: Господь наш Ісус Христос є один і той Самий Син, один і той же досконалий за Божеством і досконалий у людськості, істинний Бог і справжня Людина, один і той же, що складається з словесної (розумної) душі і тіла, єдиносущий Отцю за Божеством і той же єдиносущий нам по людству, подібний нам в усьому, крім гріха; народжений від Отця перед віками за Божеством, але Він же народжений в останні дні заради нас і нашого спасіння від Марії Діви і Богородиці по людству; один і той же Христос, Син, Господь, Єдинородний, у двох природах незмішаний, незмінний, нероздільний, нерозлучний; відмінність Його природ ніколи не зникає від їх з'єднання, але властивості кожної з двох природ з'єднуються в одній особі і одній іпостасі так, що не розтинаються і не поділяються на дві особи, але Він один і той Самий Син Єдинородний, Бог, Слово, Господь, Ісус Христос; такий само, як говорили спочатку про Нього пророки і як Він Сам Ісус Христос навчив нас, і як передав нам Символ Отців.

Але тим все не скінчилось. Важливим рішенням Собору був 28 канон, який визнав Константинопольський престол другим після Римського; далі «за честю» йшли Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. У монофізитському русі до релігійних мотивів приєдналися національні. Для єгиптян Халкідонський собор неприйнятним був тому, що він підніс Константинополь над Александрією, а тому від Візантії відпали копти, ефіопці, сирійці різного роду і вірмени, які стали називатись дохалкідонськими церквами. При чому, вірмен до монофізитів було зараховано і відокремлено від церкви цілком випадково: Халкідонський собор проводився в Персії, з якою Вірменія була у стані війни, відповідно вірмени не могли прийти, а всіх, хто не з’явився визнали монофізитами.

Таким чином, нині є шість дохалкідонських церков, що з якихось причин або не брали участі в Халкедонському соборі або свідомо не прийняли його рішень, які тепер називають Стародавніми Східними Православними Церквами: Вірменська Церква, Коптська Православна Церква, Сирійська Православна Церква, Маланкарська Православна Церква, Ефіопська Православна Церква, Ассирійська Церква Сходу.

7. Іслам

І сл а м у дослівному перекладі з арабської означає смиренність — тобто життя в злагоді зі світом, життя в мирі з Всевишнім, покірність його волі. Слово в арабській мові має корінь слм — однокореневі слова: с а л а м — світ, мир, с а л і м — мирний, умиротворений, с а л і м а — бути умиротвореним, му сл і м — му сл і м ан — той хто змирився зі світом, покорився Всевишньому (Богу, Аллаху). Тут також доречно згадати старовинне мусульманське привітання — С а л а м алейкум або ас с а л а м у алайкум, що дослівно перекладається Мир Вам!

Виникнення та поширення мусульманської релігії пов'язане з життям та діяльністю пророка Мухаммада. Мухаммад — посланець Всевишнього, через якого людям було передано текст Корану (з араб. «аль-кур'ан» — «читання»).

Маулід - день народження пророка Мухамеда - відмічається 12 числа місяця раби ал-аввай по місячному календарю. Це сталося в "рік слона", тобто в 570 р. Маулід співпадає з днем смерті Мухамеда. Символічний збіг дат народження і смерті, тобто народження для вічного життя, був даний Мухамеду Творцем в знак його особливої місії носія Прозріння, останнього, як прочитає іслам, Пророка в історії людства.

Згідно з переказами, народження Мухамеда було передбачене пророками Ібрахимом (Авраамом), Ісмаїлом, Мусой (Моїсеєм) і Ісой (Іїсусом Христом).

Мухамед був уродженцем Мекки, міста в західній частині Аравійського півострова, де давно осіло сильне плем'я курейш. У час джахимеї, так іменується доісламська епоха, в Мекке влаштовувалися великі торгові ярмарки. У святилищі Кааба ("куб") і на заборонній території ("харам") не можна було сваритися, проливати кров, тому що все це могло образити релігійні почуття різних арабських племен, кожне з яких поклонялося своїм божествам, але однаково шанувало Каабу. Жили в Мекке і іудаісти, і християни, а так само ханіфи аскети, благочестиві люди, що сповідали суворі принципи віри в єдиного Бога. Пантеон язичницької Мекки складався з безлічі богів, один з яких носив ім'я Алах.

Благополучний брак дав Мухамеду забезпечене життя, що дозволяло мати досить вільного часу, який протягом багатьох років він присвячував релігійним пошукам. Духовне напруження, що спонукало Мухамеда до роздумів про мету і значення життя оформилося в переконання, що саме він має дізнатися істинного Бога і виконати місію сповіщення одноплемінникам істинної віри.

Мухамед зі схилу горба Сафа, криком, що звичайно попереджував городян про небезпеку, сповістив жителів Мекки про Слово Боже, що було низпослане йому. Він закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Алаха, одного-єдиного Бога. Ім'я Алах є лише одним з позначень Бога, істинного ж Його імені не знає ніхто з мешкаючих. Мухамед оголосив, що інших богів просто не існує, а віруючі в них будуть покарані Алахом. У світі все здійснюється по волі Алаха. Він нагороджує за упокорювання і віру, карає за гординю і негідність. З кожного на суді у Алаха спитається по його справах, і всім віддасться сповна.

Алах продовжував посилати Мухамеду нові знамення, роз'яснюючи, як мусульманам спілкуватися з іновірцями, як їм поводитися по відношенню до Пророка, як ділити військову здобич і успадковане майно. Були проголошені заборони на лихварство, азартні ігри, алкогольні напої, вживання в їжу свинини. Об'єднання людей, що Склалося навколо Мухамеда скріплялося тепер не кровною спорідненістю, а загальною вірою, братством духа. Доступ в умму (нову общину) був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухамеда як духовного і світського вождя. Таким чином, в свідомості мусульман з самого початку злилися релігія і політика, духовна і світська влада, віросповідання і морально-правові встановлення.

Не відкидаючи традиційного обряду поклоніння Каабе, Мухамед встановив нову для арабів форму служіння Богу із декількох поз, що виражають благоговіння, і багаторазове повторення фраз "Хвала Алаху" і "Алах великий". Завершуючи молитву, людина повинна була простертися ниць. Ця небачена раніше поза самоприниження - земний поклін - неподобілась багатьом жителям Мекки. Мухамед називав їх гордецями, не бажаючими підкоритися Алаху.

Арабські завоювання супроводили важке поширення ісламу по миру, і в 630 р. завойована Мекка після знищення зображення старих богів стала священним центром мусульман, куди щорічно в місяць зулхиджа (останній місяць року) здійснюються паломництва. Ятриб (Медіна) залишився столицею об'єднаної держави. У тому ж 630 р. Мухамеду підкорилися кочовики внутрішніх областей Аравії і місто Таїф. Арабське знання прагнуло до посилення своєї влади шляхом захоплення родючого Йемена і вторгнення бойових загонів в області Візантії і Ірану. Вже споряджалися війська, але в 632 р. Мухамед раптово помер.

Після розбратів через владу між старими прихильниками Мухамеда і мединским знанням був вибраний "заступник" пророка-халиф-купець Абу Бакр, тесть і друг Мухамеда. Надалі кожний правитель арабів оголошував себе халіфом. Був закріплений культ пророка Мухамеда, впорядкований Коран, записаний в основному вже за його житті, місяць прозріння пророка - рамазан став часом мусульманського поста. Для позначення мусульманської держави використовується термін "халіфат" ("наслідування"). Більш того сучасні автори приходять до висновку, що халіфат аж ніяк не зводиться до індивідуального права або привілеї окремої особи на заняття поста голови мусульманської держави, а являє собою певну функцію по здійсненню верховної світської (політичної) влади і підтримці віри на рівні релігійної общини.

Загальна характеристика мусульманського права.

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Згідно з енциклопедією "Шаріат - це звіт релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права".

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественого закону і порядку. Звідси наказам і заборонам, що складають норми шаріата, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ("людські") відносини, а з іншою - визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігійно-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:

- обов'язкові,

- що рекомендуються,

- дозволені,

- покарання без застосування;

- заборонені і що підлягають покаранню.

Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання поста і правил поховання і т.ін.). Не випадково особливістю норм, що складають шариат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шариату були властиві норми, висхідні ще до громадського ладу, утримуючі елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, про витікаючу звідси споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і упокорювання: "Терпіння, адже Алах з терплячими". Таким же чином в шаріаті закріплявся обов'язок мусульманина підкорятися халифу і державної влади: "Коріться Алаху і коріться посланцю і тим, що мають владу серед вас".

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з думками про єдиного бога - Алаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок, мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесіальний принцип. Мусульманин, знаходячись в будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватись шаріату, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права.

Як конфисіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав в якості всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в багатьох країнах Азії і Африки. Згодом норми шаріата вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, розповсюдилися на Середню Азію, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак таке бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату викликало і все більший вияв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріаті, де нарівні з ортодоксальним напрямом (суннізм) виник і інший - шиізм.

Коран.

Найважливішим джерелом шаріата вважається Коран (від араб. "яскраво-червоний-куран" - "читання вголос", "повчання") - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії.

Спочатку пророчі прозріння передавалися в общині усно, по пам'яті. Деякі з них віруючі записували з власній ініціативи поки, нарешті, в Медіне по вказівці Мухамеда не стали вестися систематичні записи. Канонізування зміс-ту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник".

Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфо-логічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім'ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов'язків.

Велика частина положень Корану носить казуальний харктер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв'язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різ-не значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в пра-вовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях.

Сунна.

Іншим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ("священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадісів) про думки і вчинки самого Мухамеда. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне реда-гування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках сунни, найбільшу популяр-ність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р.). З сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і т.ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш "достовірних" цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухамеда, причому, на відміну від суннітів, шиіти визнава-ли дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників.

Таким чином, "Сунна посланця Алаха" (повна назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухамеда, його слова і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. На-вчання Сунни - важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.

Іджма.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусу-льманської общини". Нарівні з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріата. Практи-чно Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, му-джатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'я-зковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідфів.

Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріата виводилася з вказівки Мухамеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає".

Велика роль Іджми в розвитку шаріата полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфата створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що врахо-вують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фєтва - рішен-ня і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Кияс

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрям-ками, був кияс - рішення правових справ. Згідно киясу правило, встановлене в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулюва-ти нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріата в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.

Але в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і зброєю відвертого свавілля. Найбільш широко ций метод був обгрунтований Абу Ханіфом і його послідовниками ханіфатами.

Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не війшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але що не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених внаслі-док арабського завоювання або ж що зазнали в більш пізній час впливу мусульманського права (арати), зокрема у народів, що населяють нашу країну.

Фірмани, кануни.

І нарешті, похідним від шаріата джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфов - фірма-ни. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріата і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з насе-ленням.

Дата добавления: 2015-05-23