Причини: Аріянство

Аріянство – найнебезпечніша єресь за дві тисячі років. Вона знижувала Ісуса Христа до створіння Бога Отця. Боротьба довкола аріянства певною мірою була обумовлена початком державного покровительства Церкви. Держава, активно втручаючись у суперечки довкола аріянства, позбавила Церкву свободи внутрішнього подолання різниці думок. Історія аріянства добре засвідчує зворотню сторону державної опіки Церкви.
Витоки аріянства коріняться в поглядах ґностиків, за якими Син Божий займає проміжне становище між Богом Отцем і творінням. Ґностики виводили своє бачення Христа з учення про еони як посередників між Абсолютом і космосом.
Антіохія, столиця Сирії, була освітнім центром еллінізму. На антіохійський богословський центр справляли вплив і вчення аґностиків, і раціоналізм Аристотеля. Павло Самосатський, антіохійський митрополит (III ст.), навчав, що Ісус Христос був звичайною людиною, наділеною, як Божий Син, особливою силою (Логос). Єресь Павла Самосатського була засуджена на антіохійських соборах 263-268 ст.
Можливо, на поглядах Павла Самосатського позначився юдейський вплив через вплив його покровительки й прихильниці – багатої юдейки Зіновії. Юдаїзм же лишався джерелом антитроїчних (антитринітарних) настроїв у релігійній думці.
Попередником Арія у дечому був пресвітер Лукіян – учитель Антіохійської школи, що виховав багатьох єпископів. Зі слів Лукіяна виходило, що Логос став людиною в Ісусі Христі. А отже, Лукіян заперечував людську душу Сина Божого, навчав, що Його людське тіло було наділене Логосом.
Єпископи Антіохії Домн, Тимофій і Кирило (помер 302 р.) відлучали Лукіяна від Церкви. Можливо, Лукіян покаявся, бо близько 300 р. єпископ Кирило Антіохійський прийняв його в спілкування й рукоположив у пресвітери.
Богослов’я Павла Самосатського й Лукіяна поширилося в Малій Азії на кінець III ст. З Антіохії воно приходить до Олександрії.
Лідер нової єресі Арій народився близько 250 р. в Лівії. Він навчався в Антіохії під проводом Лукіяна. Арій виявив себе прихильником Лукіянового вчення. Під час гонінь Галерія Арій з’явився в Олександрії. 312 р. він був висвячений на пресвітера й по смерти єпископа Ахили вважався кандидатом на Олександрійську кафедру. Арій мав доручення тлумачити Святе Письмо. Він шанувався єпископом Олександром, побожними жінками.
В описах постає такий портрет Арія: високий, худорлявий, як аскет, серйозний, але приємний у спілкуванні, красномовний і майстерний у діялектиці. Він був різнобічно обдарованою людиною, провадив суворе життя, і закидів щодо особистої моралі не могли йому робити навіть антиподи.

318 р., коли єпископ Олександр мав бесіду про єдність Пресвятої Тройці, Арій звинуватив його в єресі савеліянства. Засновник цієї єреси Савелій жив у III ст. і вчив, що Бог є одна особа: Отець на небі, Син на землі, Святий Дух у творіннях. Спершу єпископ Олександр вдався до дружнього напучення, потім, коли інші почали дорікати йому за потурання, відлучив Арія від Церкви. До Арія приєдналися деякі єпископи, близько 12 пресвітерів, стільки ж дияконів, багато дівствениць. 320 р. єпископ Олександр зібрав в Олександрії Помісний Собор, котрий відлучив Арія від Церкви. Єпископ Олександр у двох окружних посланнях пояснює єретичність науки Арія, закликає Церкви не приймати аріян до свого лона.
Арій був засуджений на вигнання. Він їде до Єгипту, потім – до Кесарії Палестинської, до тодішньої столиці Сходу Нікомідії. Там він знаходить притулок і підтримку в єпископа Євсевія Нікомідійського, свого товариша з антіохійської школи, наближеного до імператора.
Помісний Віфінійський собор, керований Євсевієм, визнав Арія за православного. Євсевій прийняв його до спілкування. В Нікомідії Арій склав книгу “Бенкет”, призначену для простолюду. В загальнодоступній формі він викладав у книзі своє вчення. Арій складав також пісні для мірошників, матросів, мандрівників.
Прихильник аріянства єпископ Євсевій Нікомідійський був родичем Лікінія, співправителя Константина, суперництво з яким почало розгорятися. Це змушувало імператора підозрювати в аріянстві підступи політичних супротивників.
Імператор Константин звернувся до єпископа Олександра й Арія з листом, закликаючи до примирення. З цим листом до Олександрії направлено єпископа Осію Кордовського. Він переконався в необхідності рішучих заходів: незгоди християн висміювалися в поганських театрах, подекуди завдавалося образ статуям імператора.
Після осуду на Нікейському соборі 325 р. Арій був засланий до Ілірії, а вже після 330 р. запропонував імператорові своє визнання віри, оцінене Константином як православне. Арій був відкликаний з заслання. Однак він несподівано й раптово помер 336 р. в навечір’я його урочистого поєднання з Церковою в Царгороді у віці понад 80 років.
Основні моменти вчення Арія:
1. Існує тільки один Бог, несотворений, вічний, без початку й без зміни. Логос мав початок свого буття.
2. Логос походить не з істоти Отця, але Він створений з нічого з волі Отця. Бог створив Свого Сина, а з Ним усе видиме й невидиме.
3. Логос має до-світове й до-часне буття, але зовсім не вічне; Він є творіння, не справді Бог, але відмінний з істоти від Бога Отця.
4. Хоча Син з істоти є творіння, однак перед іншими творіннями має перевагу: після Бога Він має найвищу гідність; через Нього Бог створив усе, як і сам час. Бог передусім створив Сина. Між Богом і Логосом є безмежна різниця, між Логосом і творіннями – лише відносна. Син тільки подібний до Отця Своєю природою, але не тієї самої природи.
5. Якщо Син називається рівним Отцеві, то це слід розуміти, що з благодати й доброї волі Отця Він став таким – Він усиновлений Син. Син не становить тієї самої природи, що й Отець, бо колись був такий час, коли Божого Сина не було. Він не був перед тим, як був створений. На противагу Отцеві Син створений і не вічний. Отже, Син мав початок, Отець же не має початку.
6. Його воля як створена первісно також була відозмінювана – однаково здатна (спрямована) і до добра, і до зла. Син може змінити Свою природу й піддатися гріхові. Він не є незмінний; тільки через спрямування Своєї волі Він зробився безгрішним і добрим. Його прослава є здобуток Його святого, наперед побаченого Богом життя.
Твори Арія було наказувано спалювати, зберігати їх було заборонено. Тому дійшли до нас лише деякі тексти.

Собор у Нікеї
Нікея – приморське й багате місто у Віфінії неподалік від Нікомідії (тепер Ізмід), де знаходилася літня резиденція імператора. Воно розташоване за 85 км на південний схід від Константинополя. Стародавня назва Нікеї – Анкора або Гелікора. 316 р. до н.е. її перебудував Антигоній і вона назвалася Антигонією. Після чергової перебудови один з генералів Олександра Македонського назвав так місто на честь своєї дружини. Дослівно назва Нікея означає “місто перемоги”. Місцевість біля Нікеї дуже мальовнича. Двічі Нікея була столицею. 1080 р. тут розмістилася столиця Оттоманської імперії перед перенесенням осідку султанів до м.Бурси. Під час захоплення Константинополя латинянами Нікея була столицею Візантії (1204-1261 рр.). Зараз це село з населенням не більше 2000 чол.
Імператор, перемігши восени 324 р. Лікінія й зайнявши Нікею, запросив туди єпископів.

Число єпископів, що зібралися на Нікейський собор, визначають у 318. Цю цифру знаходимо в одному з послань свт. Афанасія Олександрійського, в Єпіфанія, Феодорита. “І почув Авраам, що небіж його взятий у неволю, та й узброїв своїх вправних слуг, що в домі його народились, три сотні й вісімнадцять, і погнався до Дану” (Бут. 14: 14). Цифрове позначення числа 318 у старій грецькій нумерації нагадує хрест і початкові літери Ісусового імени. З цим пов’язується символіка числа делеґатів Першого Вселенського собору.
За Євсевієм, єпископів було 250, за Созоменом – 320, за Сократом – понад 300. У цей час на Сході всього було близько 1000 єпископів, на Заході – близько 800. На соборі були репрезентовані Сирія, Киликія, Фінікія, Аравія, Палестина, Єгипет, Фіваїда, Лівія, Месопотамія, Персія, Скифія, Понт, Галатія, Каппадокія, Азія, Фриґія, Памфілія, Фракія, Македонія, Іспанія. Римський єпископ Сильвестр не міг приїхати через похилий вік і хворобу. Його репрезентували пресвітери Віктор і Вінсентій. З Заходу приїхало 7 єпископів, серед них представник Кордови Осій, єпископи Карфагену, Калабрії, Діжону. З владиками прибуло понад 2000 пресвітерів і дияконів. Серед останніх були Афанасій Олександрійський, Єфрем Сирін. Французька леґенда VII ст. стверджує, нібито свт. Миколай Мир-Лікійський був серед делеґатів і спересердя, обурившись, що Арій не хоче сприйняти доказів подібности єства Отця і Сина, вдарив його в обличчя.
Собор відкрився 20 травня 325 р. Арієві було надано свободу висловлювати свої думки. 14 червня на Собор урочисто з’явився імператор Константин. Почалися дискусії, в яких активну участь брав імператор, намагаючись узгодити думки різних сторін. Дуже сміливо говорили Арій і його однодумці. І Арій, і його опоненти звинувачували один одного в єресі. Письмових скарг обох сторін було так багато, що Константин не мав змоги їх перечитати й демонстративно спалив у вогні в присутності Собору. Єпископ Євсевій Кесарійський з групою однодумців запропонував компроміс: скористатися звичним символом віри, виголошуваним при хрещенні. Імператор виявив тонкий дипломатизм, запропонувавши доповнити символ одним словом: Єдиносущний, тобто власне тим терміном, який містив суть православного погляду в дискусії. Очевидно, використанням цього богословського терміна імператор завдячує Осії Кордовському. Після прийняття терміна Єдиносущний обговорення решти не таких істотних замін пройшло порівняно легко.
Було схвалене знамените віровизнання (орос) I Вселенського Собору:
“Ми віруємо в Єдиного Бога, всенайвищого Отця, Творця всього видимого і невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, що від Отця народився, Єдинородного, тобто того самого єства, що й Отець, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного Отцю, через Котрого все сталося як на небі, так і на землі, що для нас людей і для нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився, і став людиною, і страждав, і воскрес із мертвих на третій день, і вознісся на небо, і прийде судити живих і мертвих. І в Духа Святого.
Тих, хто твердить, що був час, коли Він не був, і що Він не був перед тим, як Він був роджений, і що він був створений з нічого, або тих, хто говорить, що він іншого єства, ніж Отець, або що Син Божий створений і може бути змінений, таких Вселенська й Апостольська Церква засуджує [анафемує]”.
Диякон (пізніше – єпископ) Гермоген урочисто виголосив цей орос перед Собором. 19 червня делеґати підписали цей орос. Відмовилися підписатися під ним спершу п’ятеро, а в кінці троє: Арій і його друзі лівійці єпископ Феона з Мармаріки та Секунд з Птолемаїди. Їх було відлучено від Церкви та заслано до Іллірії.
Грецького ориґіналу тексту не лишилося, існують тільки копії або переклади. Догматична постанова була оголошена від імені Собору й від імені імператора. Збереглися такі документи про Собор: 1) послання імператора Константина; 2) послання I Вселенського Собору; 3) послання Євсевія Кесарійського; 4) уривки з твору Євстахія Антіохійського проти аріян, передані Феодоритом; 5) відомості про Собор у творах свт. Афанасія Олександрійського.

Друге важливе питання, що розглядалося на соборі, – день святкування Пасхи. Малоазійські церкви відзначали пасху 14 дня першого весняного місяця нісана, разом з юдеями, згідно з місячним календарем, на який би день тижня Пасха не припадала. Інші Церкви, насамперед Римська, перенесли християнську Пасху на першу неділю після першої весняної повні місяця. Історично малоазійські церкви 14 нісана дотримувалися суворого посту, а ввечері того ж дня відправляли свято Пасхи і Євхаристію. Пасха для них – таїнство страждання. Інші християни дотримувалися перед Пасхою суворого посту, потім відправляли чування і після півночі в день Пасхи здійснювали урочисте свято, котре починалося Євхаристією. Сенс свята становив догматично усвідомлений факт відкуплення через страждання.
Арльський собор Західної Церкви (314 р.) ухвалив, щоб римський єпископ видавав ухвали про день святкування Пасхи. Для Сходу цього було не досить.
Текст соборової ухвали про день святкування Пасхи не зберігся. Очевидно, йшлося про порядок обрахунків дня Пасхи й прийняття певного пасхального циклу. Собор заборонив святкувати Пасху разом з юдеями. Але лишилася група людей, яка вирішила й далі святкувати Пасху по-старому. Від імени сирійця Удо (грецьк. версія – Аудіо) ця секта називається аудінами. Аудіни зникли в середині VI cт.
Папа Лев Великий у посланні до імператора Маркіяна 453 р. згадує про доручення Нікейського собору Олександрійському єпископові сповіщати Церкви про день Пасхи. Різниці між Сходом і Заходом у способі обрахунків збереглися, бо вже наступного, 326 р., Пасху на Сході святкували 3 квітня, а на Заході – 10 квітня. Якщо в Олександрії вважали днем весняного рівнодення 21 березня, то в Римі – 18 березня. Існували й інші відмінності.

На соборі було засуджено єресь Мелетія, єпископа Лікополя в Єгипті. Мелетійці відзначалися фанатизмом. Вони стояли на засаді, що до Церкви не можна приймати тих, хто відступив від віри в часи переслідувань. За переслідувань мелетійці добровільно приходили до представників влади й вимагали стратити їх. Мелетійці назвали себе “Церквою мучеників”. Вони зникли в V ст.
Собор прийняв 20 канонів:
1. Забороняє приймати до клиру осіб, які себе оскопили.
2. Забороняє зводити в священні ступені новонавернених.
3. Забороняє священнослужителям мати в себе вдома жінку, котра не є близькою родичкою.
4. Встановлює, що єпископи мають обиратися єпископами їхньої провінції й затверджуватися митрополитом.
5. Забороняє єпископові приймати до спілкування осіб, відлучених іншим єпископом, і наказує двічі на рік збирати собори єпископів.
6. Підтверджує вищу владу деяких єпископів над іншими й забороняє поставляти єпископа без волі митрополита й загального обрання.
7. Підвищує єрусалимського єпископа в ступінь митрополита.
8. Визначає закони про приєднання до Церкви єретиків і забороняє бути двом єпископам в одному місті.
9. Забороняє допускати до священнослужіння порочних осіб.
10. Наказує видаляти зі священного чину тих, хто впав у гріх.
11. Говорить про спосіб покаяння тих, хто відступив у вірі.
12. Говорить про покаяння тих, хто впав у гріх.
13. Наказує напучувати Святими Тайнами всіх помираючих.
14. Встановлює образ покаяння для оголошених, що впали в гріх.
15. Забороняє єпископам і клирикам переходити з міста до міста.
16. Приписує не приймати до спілкування клириків, котрі самовільно віддаляються від власної церкви.
17. Забороняє клирикам займатися лихварством.
18. Забороняє дияконам подавати Святі Дари пресвітерам, причащатися перед єпископами й сидіти перед пресвітерами.
19. Приписує у випадку навернення павликіян знов їх хрестити, а їхніх клириків перерукопокладати.
20. Забороняє ставати на коліна в неділі й дні П’ятдесятниці.
Собор закінчився святкуванням 25 серпня. Імператор Константин відзначав тоді 20-річчя свого царювання. Єпископи були запрошені до палацу на бенкет. Для гостей приготовано смачний і пишний обід, імператорська ґвардія церемоніяльно вітала процесію духівництва. Всі єпископи одержали від імператора коштовні подарунки.
У посланні імператора говорилося: “Сатана не має більше влади над нами. Все те, що він затіяв для нашого знищення, загинуло в основі. Правда за наказом Бога затріумфувала над розбратом, схизмою, непорядком і отрутою непорозуміння”.
Постанови й канони Собору було оголошено законами Імперії, їхні порушники переслідувалися як державні злочинці.

Дата добавления: 2015-05-23