Особливості здійснення економічних реформ у 1990-ті рр

Необхідність у реформуванні радянської економіки тіс­ним чином була пов'язана Із нагальними потребами у суттєвих структурних змінах господарства Російської Федерації. Першим системним проектом була програма «500 днів» (1990 р.), авторами якої стали відомі російські економісти С. Шаталін та Г. Явлінський, вони ж сформулювали її головну мету — економічну сво­боду громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи. Вперше було проголошено ряд фундаментальних прин­ципів докорінного реформування: відкритість економіки, відмова від прямої участі держави у господарській діяльності, конкуренція виробників, вільне ціноутворення, формування ринків робочої си­ли і фінансів, забезпечення соціального захисту населення тощо.

Програма Шаталіна Явлінського все ж таки являла собою до­сить ефемерну надію за 1,5 роки перейти до ринкової економіки, адже соціальний захист населення мало корелювався з високими темпами інфляції в країні, що слідували за фінансуванням ряду гуманітарних заходів, а необхідність у контролі за цінами форму­вала дефіцит товарів та послуг, зниження їх якості та виникнення наймасштабнішого за всю історію країни «тіньового ринку», пи­тома вага в якому нерідко перевищувала позначку в 50 %.

Уже у квітні 1992 р. названа вище програма викликала значну критику з боку опонентів, адже планового і швидкого переходу до ринку не відбулося, а соціальна захищеність виявилася химе­рою. Наступними заходами став відхід від реформування і поява нової моделі підвищення ролі держави в економіці у перехідний період. Ця програма була запропонована Р. Хасбулатовим та об'єднанням «Громадянський союз». Основними напрямами її реалізації стали:

• введення державного регулювання заробітної плати та цін;
• датування аграрного сектору економіки;
• збільшення централізованого фінансування діяльності соціального комплексу;
• індексація «збережень» населення;
• відмова під прискореної приватизації.

Такі заходи хоча п мали на меті стабілізувати російську еконо­міку, проте фактично означали поновлення планової економіки, що знову ж таки вело до скочування на позиції кінця 1980-х рр.

У червні 1992 р. відомим російським економістом Є. Гайдаром був запропонований новий варіант трансформаційної програми відомий під нашою «Меморандум про економічну політику Ро­сійської Федерації», що був розроблений разом із західними еко­номістами, які були експертами МВФ і сповідували монетаристські погляди. Головними пунктами гайдарівської програми¹ стали:

¹ Кудров В М. Мировая зкономика. — М.: БЕК, 2000. — С. 297.

Ø дерегулювання економіки, зняття адміністративного конт­ролю за цінами та господарськими зв'язками (включаючи експорт­но-імпортні операції); розвиток торгівлі замість командного роз­поділу товарів та послуг;

Ø фінансова стабілізація країни, зміцнення рубля;

Ø приватизація, розвиток підприємництва, створення ринко­вого господарства та передумов для економічного зростання;

Ø активна соціальна політика;

Ø структурна перебудова економіки, її демілітаризація, під­вищення конкурентоспроможності, інтеграція Росії до світового господарства;

Ø зниження витрат, стабілізація цін.

Саме ці пункти та розроблені на їх основі конкретні заходи слу­гували відправною точкою для ведення переговорів з МВФ та Вели­кою сімкою про надання кредитів російському уряду. Натомість складність трансформаційного періоду в Росії виявилася непростою для переходу на неоліберальну модель розвитку. Найбільш проблем­ними у цей період стали: криза неплатежів, яка фактично загальму­вала розрахунки між підприємствами; не була забезпечена політична стабільність у суспільстві; розпочався «парад регіонів», які на під­ставі принципу субсидіарності домагалися більших прав у розподілі доходів, що врешті-решт дистанціювало регіони РФ за «кон'юнк­турними галузями»; суттєво зросла інфляція, а дії уряду щодо її приборкання були вкрай непослідовними — від проведення проінфляційних заходів до антиінфляційних; посилилася корупція і мафіозність економіки тощо. Разом з тим, елементи «шокової терапії», які були застосовані у період 1992—1994 рр., не виявилися марними, певною мірою вони визначили перехід до наступного ірадуалістського періоду, під час дії якого (1994—1996 рр.) посилився процес кредитування економіки за позитивною відсотковою ставкою, зни­зилася інфляція, уповільнилося падіння ВВП до — 4 % у 1995 р. та 3,4% у 1996 р., обсяги експорту перевищили імпорт. Ця тенденція випереджаючого нарощування експорту зберігається в РФ і зараз.

У 1997 р. вперше в країні відмічається зростання ВВП (+0,9%), яке не виявилося сталим. Уже наступного року розпо­чалася масштабна російська криза, яка була з одного боку поро­джена відомим «азіатсько-тихоокеанським» економічним обвалом, з другого — численними проблемами підприємств (мікро-рівень), які виявилися у багатьох випадках нездатними вільно конкурувати з Імпортованими товарами. Попри всі зусилля Центробанку російський рубль не вдалося утримати, відбувся йо­го обвал. Так, якщо у 1998 р. за 1 дол. давали 20,7 рублів, то вже у 1999-му — 27 руб. Суттєво знизилася середня заробітна плата у доларовому еквіваленті з 164 у 1997 р. до 62 у 1999-му. Інфляція у 1998 р. досягла 84,4% проти 11 % у 1997-му. Суттєво зріс рі­вень безробіття, сягнувши у 1998 р. 11,8 %, скоротились обсяги експорту (в 1,17 раза) та імпорту (в 1,24 раза), хоча імпорту — найбільш суттєво у період 1997-1998 рр.

Разом з тим, створилися сприятливі умови до диверсифікації російського експорту і виходу багатьох компаній країни на кон­курентні західні ринки. Це привело вже у 1999 р. до поступового зростання ВВП +5,4 %, а в 2000-му темпи його приросту досягли рівня у 10%, тобто були найбільшими за весь період існування «Нової Росії». Незважаючи на те, що в наступному 2001 р. країні не вдалося закріпити аналогічні до попереднього періоду темпи зростання, Росія впевнено почуває себе серед усіх країн СНД си­стемним лідером початку XXI ст. (табл. 7.4). Середньорічні тем­пи зростання ВВП РФ за останні п'ять років були досить високи­ми — 6,8 %. Скоротився рівень безробіття з 13,2 % у 1998 р. до 7,6 % (у 2004 р.). Обсяги експорту за цей період зросли в 2,5 раза, а імпорту лише в 1,6 раза. Знизився рівень інфляції з 84,4 % до 11,7%, а заробітна платня зросла з 62 дол. у 1999 р. до 237 у 2004-му. Доволі показовими для цієї країни є золотовалютні ре­зерви Центробанку, які зросли в десять разів з 12,2 млрд. дол. у 1998 р. до 124,5 млрд. у 2004-му, при цьому курс рубля продов­жував зміцнюватися і мало місце навіть деяке падіння долара відносно національної валюти Росії. Наведені вище факти крас­номовно говорять, що період 1999 — 2004 рр. можна охарактери­зувати як етап стійкого економічного зростання, зміцнення міжнародних позицій країни, перехід до прагматичних стосунків з країнами СІ ІД та інших угруповань пострадянських держав, які чітко сформував директор Інституту СНД Н. Зіядуллаєв: «Перед­бачається, що буде покінчено з однобічними поступками країнам ближнього зарубіжжя (пільгові ціни на енергоносії, списання та реструктуризація боргів та ін.), якщо вони не компенсуються геополітичними і економічними перевагами».

У сучасній структурі ВВП Росії сервісні галузі становлять 55 %, на аграрний сектор та будівництво припадає по 7 %, а на промисло­вість 31 % (2002 р.), що наближає країну до числа постіндустріальних держав. Натомість у структурі зайнятості країни питома вага сільського господарства є більш високою становить і 15 %, що яск­раво свідчить про екстенсивний характер аграрного сектора.

Зиядуллаев //. СНГ: выбор стратегам развития // Зкономист. — 2004. — №11, — С. 81.

Таблиця 7.4

Дата добавления: 2015-05-23