Особливості економічного 2 страница

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині її, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін, — «градів», які поступово перетворювалися на оборонні, адмі­ністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зростання товарного виробництва у VІІ—Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов’янської родопле­мінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Крім того, торгівля обумовлювала також об’єд­нання слов’янських земель у перші протодержавні утворення — племінні союзи — полян, деревлян, сіверян, волинян та ін. З розпадом родоплемінного ладу та появою класів у VІІІ—ІХ ст. цей процес набирає сили. За свідченнями арабських авторів, уже у VІІІ—ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська та Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею з центром у Києві. Саме воно й стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого утворилася Давньоруська держава.

Отже, становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутріш­ньої еволюції їхнього суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з’явилися задовго до утворення Давньоруської держави.

Стародавні літописи зазначали, що поляни, деревляни, волиняни та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князівськими династіями вже у VI—VIII ст. Такі утворення — результат розвитку феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племінного управління поступово переростають у державні, а союзи племен — у «княжіння» та «землі» державного типу. Поступово влада князів окремих племен поступається владі князя союзу племен, унаслідок чого і виникали слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад, «рід Кия», який, як вважають деякі українські вчені (приміром Р. Іваниченко), правив у Києві до появи тут Рюри-
ковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.

Власне, походження держави у східних слов’ян тривалий час залишається надзвичайно дискутованою проблемою. Більше 200 ро-
ків учені сперечаються, кому належить честь заснування Київ-
ської Русі: варягам (норманська теорія) чи хозарам, або іншим тюркським народам (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження правлячої князівської верхівки, наприклад), але повністю ігнорують те, що державність — це результат тривалого соціально-економічного й політичного розвитку, і її не можна привнести ззовні.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, закладалися основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.

Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване «полюддя». Князі самі або через своїх «посадників» об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали в листопаді й не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — відправляли її до Києва. Крім полюддя, існував також «повоз»: населення тих земель, куди не дійшли князь або його посадники, повинні були самі довозити данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і розправу за тими скаргами, з якими населення зверта-
лося до князя.

Така форма збирання данини була відома ще з VI—VIII ст. і тривалий час нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря, княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору. Такими місцями стали «погости», де також почали збиратися торгові люди. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був «дим», а з окремого господарства — плуг або рало (нор­ма землі, якою користувалася родина). Поступово данина перет­ворюється на податок на користь держави або на феодальну ренту на користь феодала.

Не раз, відправляючи своїх дружинників на збір данини, князі закріплювали ті чи інші землі за ними «на прокорм». Так зробив, наприклад, князь Ігор, який передав своєму воєводі Свінельду час-
тину Деревлянської землі. Крім того, князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто віддати їм частину влас­них володінь. Усе це сприяло зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починали виконувати на користь князів і бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

Відомо, що основою феодального землеволодіння є повна влас­ність феодала на землю та неповна на залежного (покріпаченого) селянина. Проте слід зазначити, що феодальні відносини у Київській Русі не були визначальними і ще довгий час зберігалася міц­на патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, у тому числі й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни.

Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка останніх збільшувалася, адже їхнє дрібне господарство було дуже нестійким. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — «ряду» — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів, які повинні були працювати у господарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо «купу» брав селянин, то він перетворювався на «ролєйного закупа» і повинен був своїми знаряддями праці відпрацьовувати борг разом з відсотками («резами»). Якщо борг погашався, то закуп отримував свободу.

Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди потрапляли не лише в економічну, але й у юридичну залежність до кредиторів, які могли поводитися з ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, тікав, то, спіймавши, його перетворювали на раба. Можливостей погасити кредит у боржника було дуже мало, а тому тимчасова залежність перетворювалася на постійну.

На найнижчому щабелі знаходилися раби — «холопи» або «челядь». Проте вони не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, працювала із застосуванням панського реманенту і одержувала певне утримання («місячину»), а інші отри­мували від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного се­лянства. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх від­пускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.

Невдоволення залежного населення проявлялося в різних фор­мах — від втеч на вільні землі до масових виступів. Так, 1068 р. вибухнуло повстання у Києві проти князя Ізяслава, а в 1113 р. —
повстання у Києві, спрямоване проти надзвичайно високих відсот­ків на позички. Воно забезпечило законодавче обмеження лихварського відсотку до 20 % законом Володимира Мономаха «Про рези», а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом — «Про закупів». Ці закони ставали складовою частиною вже існую­чої на той час «Руської правди» — найважливішого зведення норм давньоруського законодавства. У цих документах обмежувалася, а потім і відмінялася кривава помста як пережиток первісного суспільства. Визначалася відповідальність за крадіжку та псування майна, худоби, за напад на представників вотчинної адміністрації. Наприклад, за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя) необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), у той час як за вбивство смерда (як і холопа) — усьо­го тільки 5 гривень (1 кг срібла).

Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:

· «мужі» — знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;

· «люди» — міська знать (купці, пов’язані з міжнародною тор­гівлею);

· «молодші люди» — мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);

· «чернь» — найбідніші прошарки міста.

З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів. Церква та мо­настирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний для феодалів, власників вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав «на спомин душі»).

У Київській Русі 13—15 % населення мешкало в містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на тор­говельних перехрестях і водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, котрих завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів і центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, «гардарікою». Ці міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так, наприклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі та ін. У результаті, племінний поділ відходить на другий план, поступаючись загальнодержавному устрою країни.

Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел для забезпечення себе та своїх родичів найпростішими побутовими речами: лляними тканинами, шкірою, посудом, взуттям тощо. Ці вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж. У процесі подальшого поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь — ремісниче виробництво. Ремісники поступово починають працювати не лише для внутрішнього споживання патріархальної родини, але й на продаж. З часом вони перестають займатися землеробством та зосереджуються на виробництві виключно реміс­ничої продукції, переселяються з сільської місцевості у міста.

Майстри родинами селилися в містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися впритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Киє­ві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло в ХІ—ХІІ ст., коли ремесло налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гон­чарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньорусь­ких ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, перш за все у Києві, а також у Чернігові, Новгороді, Володимирі, на Волині, Галичі та ін.

У містах виробляли речі різного призначення. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброю) перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувалося відокремлення коваль­ства від металургії у містах.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, але й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювалися у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли — плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам’яні палати».

Великого розвитку набуло також і теслярство, адже значну кіль­кість церковних будівель, княжих і боярських теремів, а також бу­дівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як на Заході у цехи, почали об’єднуватися у «дружи­ни» (як наприклад вишгородські ремісники-«дереводіли»), але во­ни не перетворилися на справжні ремісничі цехи через ряд причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сіль­ських ремісників та відсутність феодалів — власників міст, а отже, й необхідності захисту від їх сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внут­рішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Київська Русь уже мала певні внутрішні торговельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по декілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося 8 «торгів». Торгівля іменувалася «гостьба», а купців називали «гості», місця торгівлі — «погости». Купці дуже шанувалися у Київській Русі, «Руська правда» визначала штраф за вбивство купця удвічі вище, ніж за простого смерда.

Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чор­ним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шля­хом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю і далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород.

Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіри, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкоші — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі та ін.

Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення дер­жави. Архаїчна назва грошей «скот», яка трапляється у Руській правді, напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова оди­ниця найчастіше називалася «куна», а також гривня як вища одини­ця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці найчастіше були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун — гривня грошей), а засобами обігу в той час служили візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім — його син Ярослав, але ці гроші («златники» та «срібники») практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П. П.Толочки, «карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив
візантійський імператор, так мав чинити і його руський родич»[13].

Слід зазначити, що кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей «Руської правди», в яких згадується про «позичку у борг», «процент (реза)», «торгівлю у кредит», «довготерміновий та короткотерміновий кредити» тощо, а також закони Володимира Мономаха, зокрема, вже згадуваний «Устав про рези».

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством і різними промислами. У землеробстві використовували плуг із залізним ралом і дво-, трипільну систему сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н. Полонська-Василенко згадує «Рафельштетенський митний устав», який фіксує продаж ще у ІХ ст. руських коней у Баварії[14].

Серед промислів найвагомішим було мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів княгині Ольги встановлювалися «ловища» та «перевесища», тобто місця полювання; «Руська правда» охороняла бобровники — місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінилися у Європі. Не мешу роль відігравало бджіль­ництво (бортництво), яке також згадується у «Руській правді», і яке давало такі важливі експортні товари, як мед і віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. До дрібного господарства смерда належали наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер­жава досить швидко розпадається і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави Давньоруської держави, хоча боротьба за київський «стіл» між князями не припиняється.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об’єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр і князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Як уже зазначалося, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Проте з часом, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева влада дедалі біль­ше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

Не менш важливою причиною була зміна кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». В цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чор­ного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару по тран­зитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-дру­ге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо з’єднавши За­хідну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою і втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська. При цьому не слід забувати, що зростаючі за допомогою торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях, — Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав унеможливили збереження цієї держави, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці ХІІ ст. в результаті об’єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині ХІІІ ст. це було велике феодальне об’єд­нання, до якого належали не лише Галицька та Волинська землі, але й Поділля та частина Київщини разом із Києвом, де князь Дани­ло Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався такими самими особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом ХІІІ—ХІV ст. землі Давньоруської держави переживають дуже важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші її наслідки були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жод­ного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Зникли ряд ремісничих спеціаль­ностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Руські землі надовго потрапили в еко­номічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Власне, Велика монгольська держава сформувалася на початку ХІІІ ст. у степах Центральної Азії. Державне об’єднання племен відбулося у 1206 р. і очолив його хан Темучин, відомий в історії як Чингіз-хан, який зосередив у своїх руках величезну вла­ду. Монголи були скотарями-кочівниками, а отже, потребували постійного розширення пасовищ, що досягалося за рахунок завоювання все нових і нових земель.

У 20-х роках ХІІІ ст. монгольські орди під головуванням хана Батия дійшли до причорноморських степів. Саме тут уперше відбувається зустріч між ними та руськими князями, які прийшли на допомогу половцям. Битва при Калці (1223 р.) закінчилася пов­ною поразкою союзного половецько-руського війська, але монголи не скористалися своїм успіхом, а повернули назад, у степи. Повернулися вони 1237 р., захопивши землю Рязанську, потім Володимиро-Суздальську. В 1239 р. прийшли монголи й в україн­ські землі, спочатку захопили та зруйнували Переяслав, потім — Чернігів; 1240 р. перейшли Дніпро і після тривалої облоги захопили та зруйнували Київ. Монгольське військо рушило далі на захід, до 1242 р. пройшовши Волинь, Галичину, Польщу, Угорщину, дійшли до чеських та німецьких земель, але звістка про смерть великого хана змусила Батия повернути назад. У пониззі Волги монголо-татари утворили власну державу — Золоту Орду зі столицею — містом Сараєм.

На руських землях запанувало монгольське «іго», яке проявлялося у двох формах: економічній та політичній. Економічна залежність полягала в тому, що все населення підкорених земель обкладалося даниною й мусило виконувати ряд повинностей: давати поплужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання ханських чиновників), сплачувати тамгу (мито), посилати людей для участі у ханських походах, забезпечувати перевезення ханських чиновників (ям). Спочатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські хани зобов’язали збирати податі руських князів.

Політична залежність полягала в тому, що князі повинні були з’являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами»-грамо­тами, які давали право на княжіння. Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду жорстких і підступних методів досягнення бажаного, що, у свою чергу, ще біль­ше послаблювало позиції Русі.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої — розташоване на південному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут переважно зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста (Галич, Володимир), створювалися й розбудовувалися нові (Холм, Львів та ін.). Торговельні центри і основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волин­ських міст. Набирають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, у містах виникають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).

Данило Галицький вів непримиренну боротьбу з монголами, намагався організувати хрестовий похід проти них, звертався
до західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але
його прагнення виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Найбільш відомими з так званих «татарських людей» були болоховці, які «сіяли для татар просо та пшеницю» і знаходилися у ворожій опозиції стосовно Данила та його політики. Неодноразово змушений був «ходити» проти них Данило, що, на думку деяких істориків, і стало причиною нового походу татар на Україну. Не маючи достатніх сил, щоб протистояти наступові, Данило змушений був зруйнувати май­же всі фортеці й укріплення міст та відмовитися від практичної
боротьби.

В інших регіонах України внаслідок татаро-монгольського на­шестя деякі райони обезлюдніли майже зовсім, скоротилися посів­ні площі, занепала торгівля. Але, незважаючи навіть на такі наслідки, навала не могла припинити розвиток розорених земель, пос­тупово в них відроджуються зруйновані міста і господарства, від­новлюються торговельні зв’язки. А після розгрому татаро-монголь­ських військ на Синіх Водах 1362 р. військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже у другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала складовою частиною Польського королівства.

Руські землі в економічному та культурному значенні стояли вище від Литви, що поставило завойовників під надзвичайно силь­ний вплив східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що обумовило відносно мирне приєднання українських земель. У цілому, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщи­на в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

Зберігаються і форми організації господарства. Так, основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, яки­ми володіли князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадщину, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, котрі були умовною власністю і називалися «держава» (цій формі земельної власності відповідав на Заході бенефіцій, а у Північно-Східній Русі — помістя). У ході усобиць, коли князь втрачав свої землі, втрачали їх і «державці», адже новий власник вотчини передавав «держави» своїм слугам.

Дата добавления: 2015-05-23