ХІХ століття 1 страница

ПОЛОВИНІ ХVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ

v Зміни в господарському розвитку українських земель на­передодні Визвольної війни 1648—1676 рр.

v Економічні причини Визвольної війни, її соціально-еко­номічні наслідки та суть економічної політики Б. Хмель­ницького.

v Еволюція соціально-економічних відносин у другій половині ХVII — на початку XVIII ст.

v Економічна політика Петра І і його наступників та її вплив на господарський розвиток українських земель.

v Основні напрями господарського розвитку українських земель у XVIII — першій половині ХІХ ст.

v Господарський розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі та Австро-Угорщини у XVII—XVIII ст.

v Криза кріпосної системи господарства в українських землях.

У 1569 р. між Великим князівством Литовським та Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої, у результаті чого більша частина українських земель відійшла під владу Польщі. Почало стрімко зростати велике феодальне землеволодіння, особливо піс-
ля 1590 р., коли було видано сеймову постанову, котра дозволяла займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські маг­нати захоплювали землі самочинно, одержували їх від королів, відвойовували один у другого. 3’явилися величезні магнатські ла­тифундії з сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств селян і міщан. Це були держави в державі, з якими повинні були рахуватися королі, віддавати їм частину державних доходів. Середня ж і дрібна шляхта знаходилася на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» (умов­не неспадкове феодальне землеволодіння) землі магнатів.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збіль­шити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільськогосподарському виробництві. Панівною системою в землеробстві було трипілля, ширше стали застосовувати угноєння, вдосконалювалися знаряддя праці. Головною сільськогосподарською і експортною культурою було збіжжя (пшениця, жито).

Із зростанням фільваркової системи, поширенням панщини, селяни почали втрачати право переходу. Протягом ХVІ ст. (1505 та 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала полишати свій наділ, і, нарешті, третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачив селян. Селянам заборонялося самостійно виступати в суді і свідчити як проти, так і за своїх панів. Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич отримав право не лише продати або купити селянина, а й засудити його на смерть.

Зростання кріпосного гніту призводить до масових утеч селян. У другій половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що стає осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення: у багатьох випадках козаки були заспівувачами в селянських повстаннях в Україні.

Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринок втягувалися і селянські господарства, у результаті чого розпочинається процес соціального розшарування селян-
ства, з’являється значна кількість малоземельних та безземельних
селян. Зростав і прошарок заможного селянства, яке займалося тор­говельним землеробством, промислами, використовувало найману працю, проте панування феодальних відносин стримувало роз­виток капіталістичних. У козацькому середовищі процес розшару­вання відбувався значно швидше.

У розглядуваний період розвиток продуктивних сил приводить до поглиблення процесу суспільного поділу праці, набуває подальшого розвитку ремесло та торгівля, що супроводжується розвитком старих та виникненням нових міст і містечок. В Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок, які часто відрізнялися від сіл лише тим, що їх населення за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину й мали торги та ярмарки. Серед міст найбільше значення на той час мали Київ та Львів. Ремісники майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професійною ознакою. Так, у середині ХVІІ ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів; їх вироби були широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Проте цехове ремесло, як і в Західній Європі, було обмежене жорсткою регламентацією, що посилювалась національними обмеженнями. У зв’язку з цим в українських містах існувала велика
кількість позацехових майстрів — так званих партачів (у першій половині ХVІІ ст. у Львові вони складали до 40 %). Але позбавлені прав реалізовувати свою продукцію в містах, вони були змушені звертатися до посередників — купців-скупників. Поступово партачі опинялися в залежності від скупників, які почали не лише скуповувати їх продукцію, але й забезпечувати останніх сировиною, необхідними матеріалами та знаряддями праці, перетворюючи їх у найманих робітників. Із зростанням поділу праці вони перетворювалися в робітників так званих розсіяних мануфактур. Централізовані ж мануфактури часто виникали на базі цехових майстерень, де, всупереч регламентації, з’являвся поділ праці, будувалися спеціально.

Так, у містах та передмістях, а подекуди і в сільській місцевості, існували підприємства з переробки зерна на борошно, крупу, горілку, пиво. З’являються великі водяні млини, здатні не лише молоти зерно на борошно, але й виробляти сукно та різати колоди на дошки. На таких млинах уже існує певний поділ праці, а отже, їх можна віднести до мануфактурного виробництва. З’яв­ляються й великі ґуральні (на 4—6 і більше казанів), де працювало до 8 робітників, які теж можна розглядати як перехідну форму від ремісничої майстерні до мануфактури.

Виникає мануфактурне виробництво й у залізоробному вироб­ництві — так звані рудні. Характерною рисою рудні є застосування водяного колеса, а в розглядуваний період набули поширення рудні, де застосовувалися у виробництві три водяних колеса. Тут також існував поділ праці, а частина робітників була віль­нонайманою. Як сировину, на таких підприємствах використовували болотяні руди, яких було досить багато по всій Україні. Залізо на них видобували сиродутним способом; проіснували вони у незмінному вигляді аж до середини ХІХ ст.

До однієї з поширених галузей тодішньої промисловості можна також віднести виробництво поташу, попит на який у той час невпинно зростав як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Його застосовували у виробництві скла, мила, фарбуванні та вибілюванні тканин, промивки вовни тощо.

Підприємства з виробництва поташу («поташні буди») були поширені по всій Україні і належали як приватним власникам, так і державі. На них працювали до кількох десятків робітників різних спеціальностей. Так, у 1622 р. на Бушенівській буді (поблизу Овруча) працювали копитники, поташники, бондарі, пакувальники, пильщики, фурмани, які отримували грошову оплату[16]. Отже, і ці підприємства характеризує відповідний поділ праці, що дозволяє віднести їх до мануфактур.

Значне поширення вогнепальної зброї у розглядуваний період визначило селітроваріння як сировинна база у виробництві пороху. Воно набуло широкого розповсюдження, особливо на Лівобережжі. Велике значення цієї галузі спонукало уряд монополізувати виробництво селітри, але деякі магнати, наприклад Ярема Вишневецький, мали також власні варниці. Селітряна варниця також належала до мануфактурного виробництва, адже в ній зас­тосовувався поділ праці, а також використовувалася праця вільнонайманих робітників.

Поширювалося мануфактурне виробництво й у солеварінні. Такі підприємства називалися жупами, на них уже цілком яскраво простежується поділ праці. Кваліфіковані працівники отримували заробітну плату.

Але в усіх перелічених виробництвах нові, капіталістичні, відносини перепліталися зі старими, феодальними. Поряд з вільнонайманою працею тут працювали також селяни феодальних маєтків на панщинних умовах, здебільшого на допоміжних роботах. Усі ці виробництва, як правило, розташовувалися в сільській місцевості, найчастіше у панських фільварках.

У містах розпочинається розпад цехового ремесла, все більше з’являється позацехових майстрів, поглиблюється й боротьба всередині цехів, з’являються так звані «чорні» майстри, які виконували просту роботу, та привілейовані. Усе частіше трапляються випадки порушення цехових регламентів. Усе це було наслідком зростання ринкових відносин і неминуче приводило до кар­динальних змін у міському середовищі. В містах з’являються також мануфактури, як розсіяні, так і централізовані.

До останнього типу мануфактур слід віднести виробництво гармат і дзвонів. Виробництво їх було досить складним і не могло здійснюватись у ремісничій майстерні, а потребувало досить великого підприємства з обов’язковим поділом праці, адже технологія виробництва включала в себе ряд окремих складних операцій, які виконувалися відповідними спеціалістами.

До міських мануфактур слід віднести також підприємства з карбування монет (таке в середині XVII ст. було у Львові), а також виробництва скла («скляні гути»), де цілком виразним є поділ праці. У другій половині XVI ст. виникає паперове виробницт­во, також у мануфактурній формі («папірні»), тісно пов’язане з початком книгодрукування. Самі друкарні також слід віднести до мануфактур. Варто зазначити, що книгодрукування в Україні було започатковане в останній третині XVI ст. Іваном Федоровим, хоч існує певна версія щодо більш раннього його виникнення тут (В. Голобуцький стверджує, що на надгробній плиті І. Федорова, похованого у Львові, було написано: «Іван Федорович, друкар московитин, который своим тщаніем друкованіє занедбалоє обновил...», але сама плита не збереглася[17]).

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що, у свою чергу, стимулювало розширення внутрішнього ринку. З’являються регіони, що спеціалізуються на виробництві певної сільськогосподарської продукції. Так, районами виробництва зерна стають Галичина та Волинь, а також частина Київщини, звідки хліб надходив у інші регіони України та за кордон. Зерно використовували також для виробництва горілки й пива.

Скотарство знайшло свій найбільший розвиток на Поділлі й Київщині, а також у Галичині, на Волині, Південному Лівобережжі. Звідси худоба та продукти скотарства йшли як на внутріш-
ній, так і зовнішній ринки. Визначилися й регіони розвитку
окремих галузей промисловості залежно від наявних джерел сировини. Отже, суспільний поділ праці доповнюється географічним, що й визначає істотне розширення внутрішнього ринку. Збіль­шилася кількість торгів і ярмарків, зростала міська повсякденна торгівля.

Міцніли й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба зауважити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Їй перешкоджали найрізноманітніші привілеї та торговельні статути, які обмежували можливості як ремісників-виробників, так і купців (і не лише місцевих, але й іноземних). Великий вплив на торгівлю мала шляхта, яка домагалася і не раз отримувала певні митні пільги на вивіз власної продукції та низькі мита на промислову продукцію, що ввозилася. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисловості, затримувала загальний еко­номічний розвиток.

Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування польської шляхти, проти посилення соціального й національ­ного гніту, яка врешті-решт вилилась у національно-визвольну війну, що розпочалася в 1648 р. на чолі з Б. Хмельницьким.

Цю війну в сучасній історичній літературі досить часто називають українською революцією, і крім політичних, вона мала й економічні причини. Розвиток соціально-економічного життя, над­звичайне поширення магнатського господарства, яке супроводжу­валося постійним зростанням кріпосного гніту селянства, викликали неминуче протистояння основної маси населення, намагання позбуття цього гніту. Особливо виразно проявлялися соціальні про­тиріччя у Наддніпрянській Україні, поряд з вільним Запоріжжям.

Визвольна війна 1648—1676 рр. стала переломним моментом у житті українського народу, круто змінивши його долю. Наслідком війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської вла­ди, відродження української державності у вигляді козацько-геть­манської держави. Істотними були і її соціально-економічні наслідки, обумовлені відповідною економічною політикою Б. Хмель­ницького.

Власне, перші кроки у зміні суспільно-економічного устрою були обумовлені самим ходом Визвольної війни. Як зауважує цілий ряд сучасних авторів, Б. Хмельницький та старшина спочатку переслідували лише певні інтереси козацтва (розширення реєстру, збереження привілеїв), але «козацька революція розвалила магнатсько-шляхетську систему, що вперлася в натуральне господарство, та, знищивши дотеперішні старо-феодальні відносини, дала широку дорогу торговому капіталові для започаткування процесу первісного накопичення і утворення перехідної доби в історії України»[18].

Власне, головним завданням Визвольної війни стало визволення українського народу від гноблення з боку Польщі, що на ділі означало ліквідацію великої земельної власності магнатів та особистої залежності безпосередніх виробників. Саме на це й була спрямована аграрна політика Б. Хмельницького, у результаті якої відбуваються глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Було фактично ліквідовано вищий клас старого суспільства, частина польських магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі; частина ж шляхти розчинилася у козацькому середовищі.

У результаті цих змін головним привілейованим станом ук­раїнського суспільства стає козацтво, за яким через численні геть-
манські універсали було закріплено право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь
у політичному житті і т. ін. Практично, усі суспільно-полі-
тичні та економічні акції гетьмана підпорядковувалися інтере-
сам козацтва.

Серед інших суспільних верств населення слід згадати шляхту, яка зберігала значні привілеї (дещо обмежене право власності на землю, право на окремий становий суд, на самоуправління), а також духовенство, міщанство, селянство. Різкі станові межі між окремими верствами в процесі Визвольної війни були порушені, міщани, селяни, шляхта ставали козаками, тобто відбувалося масове «покозачення». Щоправда, із затуханням бойових дій спостерігалися й зворотні процеси. Власне, все українське суспільство поділялося на дві основні групи: «товариство» (козаки) та «поспільство» (селяни, міщани). «Поспільство» також у ході війни отримало всі громадянські права, у тому числі й право власності на свою земельну ділянку.

Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельниць­кого викликали значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння не було завершено, аграрні перет-
ворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського господарства, й основною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або козацьке господарство, яке базувалося на власній і частково на вільнонайманій праці. Але, на жаль, права власника на землю не були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю.

Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це, перш за все монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них підкреслювалися права монас­тирів на землі та працю селян, заборонялося записувати монастирських селян у козаки, що певною мірою консервувало феодаль-
ні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.

У той же час аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і носила прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи супротивником шля­хетського землеволодіння (адже і сам він був шляхтич), він, проте, не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов на зустріч домаганням козацької старшини щодо розподілу конфіскованих маєтків польських феодалів, залишаючи їх у влас-
ності Війська Запорізького, тобто в державній власності.

Від влади феодалів у процесі Визвольної війни звільнилося й міщанство. За українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей. Зростає їх роль як цент­рів ремесла та торгівлі. Зрозуміло, що дії уряду були спрямовані перш за все на підтримку тих підприємств, які забезпечували воєнні потреби. Так, за сприяння Б. Хмельницького виникають майстерні, де виготовляються гармати, ядра, а також різко зростає кількість мануфактурних підприємств з виробництва селітри та пороху. Вживалися також заходи для охорони міських ремесел і цехової їх організації.

Міста були й головними центрами торгівлі, у них проживала значна кількість покупців, серед яких існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом, худобою, інші — сіллю, горілкою чи тютюном. Торгівля зосереджувалася на торгах і ярмарках, які відбувалися у визначені дні. Наприклад, торговими днями у Переяславі були понеділок і п’ятниця. А ярмарки відбувалися два—три рази на рік. Міста отримували від купців збори за продаж: мито, возове, мостівщину, помірне, повідерщину тощо.

Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це сприятливо впливало на розвиток товарно-грошових відносин та формування внутрішнього ринку. Дуже важливим фактором цих процесів було надання права торгівлі усьому населенню без обмежень.

Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономічних зв’язків. З метою залучення в Україну іноземних купців Б. Хмельницький звільняв їх від ввізного та вивізного мита. Щоправда, у більш мирні часи ці пільги було відмінено, імпорт­ні та експортні мита становили 2 % вартості товару. І хоча цей тариф не був високим, він давав значні надходження до державного скарбу. Високим митом обкладалося й вивезення дорогоцінних металів, а от ввіз їх був звільнений від мита. Платили іноземні купці мито й за транзит товарів через Україну.

Власне, питанням фінансової політики надавалося великої уваги. У надзвичайно тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося забезпечити відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона протягом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень, організовувала фінансовий апарат, намагалася виконати бюджет з перевищенням доходів над видатками і забезпечити обіг повноцінними грошима.

Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «подат­них станів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, хто виробляв алкогольні напої.

Крім цих податків, основними джерелами фінансових надходжень були:

1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а гроші йшли на поповнення скарбу.

2. Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.

3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.

4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом, який було створено. Сам гетьман був організатором військового скарбу та управляв ним. На рівні полків і сотень їх уряди також здійснювали керівництво фінансами. Загаль­на сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.

В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія, що ще у листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбувати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя»[19]. В іншому документі (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив со­бі права польського короля, бо розпочав карбувати власну монету.

Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивезення коштовностей, установлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свід­чили про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало тенден­ції до формування нової економічної структури з вільними товаровиробниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим внут­рішнім ринком і міжнародними торговельними зв’язками, а в кін­цевому підсумку до зростання ролі України у міжнародному поділі праці.

У той же час еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства України в другій половині ХVІІ — початку ХVІІІ ст. відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Об’єднання в 1654 р. української держави з російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. До того ж не можна заперечувати негативну роль царизму в історичній долі українського народу, адже суспільно-політичний лад, що сформувався за часів Б. Хмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою системою Росії, і це врешті-решт призвело до повної втрати як політичної автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.

Завершення воєнних дій проти Польщі та розподіл України (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.), у результаті якого Правобережжя залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької старшини підірва­ли народне господарство краю.

Проте незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з’являються паростки капіталістичного укладу у вигляді торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. У Лівобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІ ст. становили до 8 % міського населення. Купецтво формувалося перш за все за рахунок торговельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав як за рахунок торговельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварством та орендарством. Використовуючи різні фор­ми збагачення, купецтво активно впливало на поглиблення товар-
ності виробництва промислової та сільськогосподарської продук­ції, активізацію зв’язків між регіональними ринками та формуван-
ня єдиного всеукраїнського ринку.

Знаходив своє застосування купецький капітал і в промисловості, проте формування підприємців відбувалося, в основному, за рахунок інших джерел. Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорізького відкривали широкі можливості для розвитку підприємницької ініціативи. Підприємцями ставали не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук також і інші галузі промисловості. Але враховуючи той факт, що на цей період старшинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-вироб­ників посилюється, то старшинська підприємницька діяльність набирає феодальних рис, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.

Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII ст. йде різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки, які надавалися старшинам при обійманні ними певної посади — рангу з земельного фонду Війська Запорізького. Таке землеволодіння носило тимчасовий та умовний характер, як і помістя, дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель іменувалися державцями, можливо тому, що раніше умовне нес-
падкове землеволодіння в Україні носило назву держави.

Крім рангового землеволодіння, гетьмани надавали землю у «вічне» («спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи за наказом вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але форма надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг» залишався у довіч­ній власності. Зрозуміло, що, одержавши землі, представники стар­шини прагнули закріпити їх за собою, отримавши відповідні документи від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документи, які кожний новий гетьман підписував з царем, вносились відповідні пункти, а в 1687 р. при обранні гетьманом І. Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше наданих та затверджених царем маєтків.

Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих, які, крім повинностей на користь Війська Запорізького, зобов’язані були також нести повинності на користь панів. До державних повинностей входили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки, право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).

Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська Запорізького. Але в більшості випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг («слобод»). Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок упровадження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті, дехто запроваджував виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.

Отже, основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі геть-
мани: І. Мазепа володів 19 654 дворами, І. Скоропадський —
19 822, Д. Апостол — 9997 дворами підданих. Значна частина старшини, зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.

Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг за-
писатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити нелегко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.

Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І. Його політика, спрямована на посилення економіч-
ної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торговельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику «насадження мануфактур», Петро І одночасно накладав пев­ні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням ук­раїнської робочої сили. 3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю «приписних» робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.

Дата добавления: 2015-05-23