ХІХ століття 2 страница

Великої шкоди петровська політика завдала українській торгів­лі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів — прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.

З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактур­ної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським уря­дом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово[20].

Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обо­в’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. У той же час протекціоністська політика Петра І стосовно російського купецтва давала останнім значні переваги.

Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжу­вали обкладатися митом ще й на користь гетьманського скарбу.

Усі ці обмеження вкрай негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії»[21]. Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумов­ського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і тим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.

У період правління Катерини ІІ (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни, перш за все відбувається перетворення на кріпаків більшості населення українських земель. Правда, варто зазначити, що протягом усіх попередніх років іде процес поступового покріпачення селянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право переходу селян). У січні 1764 р. скасовується гетьманст­во в Україні, створюється Малоросійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв. У серпні 1775 р. спеціаль­ним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ. Указом 1783 р. остаточно скасовується право переходу й законодавчо затверджується поділ українського суспільства на стани. Процес ліквідації автономії та покріпачення селянства Лівобережжя йде паралельно і завершується указом від 24 квітня 1785 р., за яким українська старшина отримала права російського дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України в 1783 р. воно, як стан, було знищено. Козаки, правда, зберегли особисту свободу та право володіння землею, але мусили платити податки і відбувати повинності.

Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало протест з боку селянства. Ще в часи існування Запорізької Січі селяни тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком цього було пожвавлення колонізації запорізьких степів, населення яких уже до 70-х років ХVІІІ ст. становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.

Запорізькі козаки жили в зимівниках-хуторах або в слободах. Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорізькі козаки не були однорідною масою. Тут також існувала заможна верхів­ка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Близько поло­вини козаків жили переважно із заробітків, були незаможними. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталістичних відносин відбу-
вався швидше.

Господарства запорізької старшини, багатих рядових козаків були засновані на найманій праці і зорієнтовані на виготовлення продукції для ринку. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і «хазяйські» харчі та одяг.

Існування Запорізької Січі, участь запорізьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали нев­доволення пануючих класів та царського уряду, що й призвело до її ліквідації. Крім того, переможне завершення війни з Туреччиною та Кучук-Кайнарджійський мир (1774 р.) обумовили втрату Запоріжжям ролі захисного кордону між Російською імперією та Кримом. Усе це й призвело до ліквідації Запорізької Січі і пере-
творення більшості козаків у залежних селян.

Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами та ін., а також значну частину земель роздали ро­сійським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо.

Така політика дала свої наслідки: у Південній Україні посилив-
ся розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла, в основному, капіталістичним шляхом розвитку.

Як уже зазначалося, мануфактурне виробництво, котре виникло в українських землях у XVI—XVII ст., у XVIII ст. досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю — вотчинні (у маєтках великих землевласників, у тому числі й української старшини), а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура (приписано 5000 селян), шовкова на Слобожанщині (приписано більше 4000 селян) та ін. З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця, і які належать купцям (купецька) або селянам (селянська). Капіталістичний характер носять мануфактури, що виникають на Півдні. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, які використовували вільнонайману працю.

У цей період значно розширюються деякі старі підприємства (наприклад, Путивльська суконна мануфактура, Топальська парусно-полотняна, де працювали виключно наймані робітники, крі­посна Глухівська суконна та ін.), будуються нові. Так, у 1774 р. створено шовковий завод на Слобожанщині. На Лівобережній Україні у 80-х роках ХVІІІ ст. було 2836 «заводів», 87 % яких становили винниці. 3’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів із шовку, фаянсу тощо.

Добре відомими були державні мануфактури — уже згадувана Нововодолазька (Слобожанщина) шовкова, а також Катерино-
славська казенна мануфактура з виробництва шовкових панчіх, на
яких здебільшого використовувалася примусова праця приписних селян. Поряд з казенними виникають і перші купецькі шовкові мануфактури у Києві та Ніжині, які належали російським або іноземним купцям. Ці підприємства використовували вільнонайману працю.

Будується й перша в Україні Межигірська фаянсова фабрика під Києвом. Тут наприкінці XVIII ст. було знайдено високоякісні глини, які й забезпечили сировинну базу. Мануфактура носила кріпосний характер, адже працювали тут приписані до неї селяни с. Нові Петрівці.

Мануфактурне виробництво пороху розпочинається в Україні ще у 30-ті роки XVIII ст. будівництвом Шосткінського порохового заводу, який досить успішно діяв декілька років, потім був закритий. Відкривався він ще раз за гетьмана К. Розумовського, був знову закритий, нарешті відкрито його 1771 р. Наприкінці XVIII ст. Шосткінський завод був одним з найбільших в імперії. Як і на більшості казенних підприємств тут використовувалася примусова праця.

Виплавка заліза з болотяних руд на руднях у цей період починає поступово згасати, адже останні не витримували конкуренції з російською уральською металургією. Проте надзвичайно важливою подією була поява першого доменного заводу із застосуванням мінерального палива (кам’яного вугілля). Наприкінці XVIII ст. «залізним майстром» І. Морозовим засновується чавуноливарний завод на р. Лугані, де виплавка чавуну провадиться з місцевих (городищенських) руд на місцевому ж (лисичанському) кам’яному вугіллі. І хоча помітних успіхів досягнуто не було, але значення цього заводу в подальшому розвитку цього напряму, розвідці та розробці кам’яновугільних і залізорудних родовищ, нарешті, підготовці відповідних спеціалістів гірничого та ливарного виробництва в регіоні було надзвичайно великим.

Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумов­лював розвиток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; усе більшого значення набували ярмарки, що у ХVІІІ ст. вже діяли протягом року у визначений час. Ярмарки відігравали велику роль в економіці України, вони сприяли розширенню торговельних зв’язків між окремими регіонами. Ярмарки набирали надзвичайно великого значення, на них збиралися купці не лише з України, але й з цілої імперії та з-за кордону. Одним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; мали місце й спеціалізовані ярмарки — кінні, вовняні тощо.

З розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець», пов’язана з косими нарізами (карбами) на ребрі монети замість написів.

Щодо державних фінансів України, то з середини ХVІІ ст. вони підпорядковувалися гетьману. З кінця ХVІІ ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами, а з 1764 року, після скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система її була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії.

Як уже зазначалося, за умовами Андрусівського перемир’я та Вічного миру Правобережжя, як і Галичина, залишилося у складі Речі Посполитої. Визвольна війна та період руїни нанесли великої шкоди господарському розвиткові Правобережжя. Адже біль­шість населення цього регіону була змушена покинути його, величезні простори родючих земель залишилися без господаря. Досить тривалий час у цьому регіоні не відновлювалися попередні порядки, але з початку XVIII ст. Правобережжя ділиться знов на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське, а землі повертаються магнатським родам. Уже до середини століття майже 80 % території Правобережжя стає власністю магнатських родин, у маєтках яких починають відроджуватися фільварки.

У ХVІІІ ст. поглиблюються зв’язки з ринком шляхетських гос-
подарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей та кріпосного гніту. У Київському воєводстві в 1789 р. кріпаки становили 98 % усього населення. Як і у Східній Україні, землевласники-феодали обезземелювали селян, збільшували панщину, чинш. Але поряд з примусовою працею починають використовувати й вільнонайману, перш за все у мало залюднених південно-східних регіонах. У таких фільварках власники їх уже забезпечують свої господарства тягловою худобою та реманентом, роблять спроби раціоналізації господарства, нарешті, використовують різні заохочення до праці не лише найманих робітників, але й селян-кріпаків.

Зростання товарності поміщицьких господарств сприяє зростанню посівів технічних культур, покращуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Поряд з ним у багатьох фільварках існували поташні буди, селітряні варниці, суконні мануфактури, гути тощо. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою — кріпаки.

Добре були відомі великі мануфактури, які належали магнатам, зокрема суконна мануфактура графа С. Потоцького (м. Туль-
чин), на якій працювали вільнонаймані майстри та робітники-
кріпаки. У маєтку іншого, П. Потоцького (м. Чуднів), працювала
велика гута, продукція якої повністю йшла на ринок. Досить часто мануфактури здавали в оренду представникам непривілейованих станів — купцям, міщанам, селянам. На таких підприємствах використовувалася вільнонаймана праця. Найчастіше в оренду зда­вали гути або ґуральні.

Безперервні війни другої половини XVII ст. призвели до помітного занепаду українських міст Правобережжя. Більша їх частина залишалася у приватному володінні магнатів або монастирів; у них не існувало самоврядування, вони знаходилися у повній залежності від власників, і міщани повинні були відбувати панщину на їх користь. Надзвичайно потужним був і національний гніт: українці не мали права виїзду за кордон, їх не допускали в цехи, а в деяких містах (Кам’янець-Подільський) навіть забороняли жити. Слабкий розвиток міст обмежував внутрішній ринок, а продук-
ція магнатських господарств та мануфактур здебільшого йшла
на експорт.

У Галичині та на Волині значно швидше відновилися порядки, які існували перед Визвольною війною. Магнатське та шляхетське господарства, які не були зруйновані в роки війни, і далі спрямовувалися на розвиток фільварків, характер яких усе більше набирав товарних рис. Зростає спеціалізація господарств: у Галиць­кому Поділлі вони спеціалізуються на вирощуванні хліба, в Галицькому Прикарпатті — вирощуванні худоби. Товарна продукція фільварків ішла на внутрішній ринок Польщі, а також за кордон. Розвиток фільварків обумовив зростання панської оранки за рахунок селянських земель, а також зростання панщини, яка досягала 3—4, а іноді до 6 днів на тиждень. Зростає й диференціація селянських господарств.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії, а більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилася під владою Австрії.

В останній третині ХVІІІ ст. в Австрії було проведено ряд реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпос­ницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті й цим сприяти розвиткові сільського господарства. Згадані реформи були пов’язані з іменами імператриці Марії-Терезії та її сина, імператора Йосипа ІІ.

Перші реформи були здійснені у Закарпатті, яке входило до складу Угорщини. Тут провадиться так звана урбаріальна регуляція (1766 р.), за якою поміщики повинні були забезпечити селян землею у достатній кількості для ведення господарства (від 18 до 30 гольдів; гольд — 0,57 га). Проте земля залишалася власністю феодала, і за користування нею за селянами закріплювалися повинності, зокрема панщина, яка обмежувалася. Дещо обмежив владу панів над селянами указ від 1783 р., за яким помі­щикам заборонялося втручатися у родинні відносини селян, відбирати у них садиби, примушувати виконувати повинності, не передбачувані законом. Ще один указ (1785 р.) звільняв селян Закарпаття від особистої залежності, надавав право на вільне пересування по країні, на передачу майна у спадщину та ін. Однак ці реформи мало в чому покращили життя закарпатського селянства, адже збережено було повинності, та й право вільного пересування мало що давало, адже промисловість у регіоні була практично відсутня і не забезпечувала можливостей працевлаштування.

У Галичині реформи розпочинаються у 1775 р., коли відповід­ний указ цісаря заборонив притягати селян до виконання повин­ностей, не передбачених інвентарями, до панщини в неділю та святкові дні; заборонявся примусовий продаж панові зерна та інших продуктів. Обмежувалося також право панів карати селян.

У 80-х роках приймається ряд законів, які досить істотно вплинули на становище галицьких селян. Так, указ від 5 квітня 1782 р. розширив цивільні права селян та дещо обмежив їх кріпос­ну залежність: селяни отримали право одружуватися без відома пана, віддавати дітей на навчання до міста, а також безземельним селянам дозволялося вільно залишати село. Якщо ж село залишав селянин, який мав наділ, то він повинен був залишити «заступника». Указ від 16 червня 1786 р. обмежував панщину до 3 днів на тиждень для селян з наділом, а для халупників та комірників вона не повинна була складати більше 12 днів на рік. Визначалася й тривалість робочого дня — 12 годин улітку, та 8 годин узимку. Нарешті, указом від 1787 р. рустикальні (селянські надільні) землі були відокремлені від домініальних (поміщицьких). Селянин отримував право на передачу наділу у спадщину, але не право продажу або розподілу його.

Останній указ Йосипа ІІ скасовував панщину, а єдиною повинністю встановлював чинш, розмір якого залежав від доходів селянського господарства. У селянина повинно було залишитися не менше 70 % доходу, 12,2 % призначалося на державні податки, а 17,8 % складав чинш. Однак цей закон викликав величезне обурення у панства, і наступник Йосипа ІІ імператор Леопольд у 1790 р. скасував його.

Деякі реформи були поширені й на Буковину. Так, 1787 р. селянські землі закріплюються за ними, унормовуються селянські повинності, селяни отримують низку прав, зокрема, право скаржитися на поміщиків тощо.

Однак усі ці реформи залишили велике землеволодіння. Лише 4 % усіх земель належали державі, церкві, міським громадам і віль­ним селянам. І все-таки, за словами І. Франка, «після австрійських законів хлоп не був уже панська власність і ґрунт його не був панська власність»[22].

Рівень сільськогосподарського виробництва, особливо селянського, залишався надзвичайно низьким. Головними його напрямами були хліборобство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля часто починає замінювати селянам хліб.

Втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до зростання панщини, яка досягла наприкінці XVIII ст. у багатьох фільварках 6—7 днів на тиждень.

У користуванні селян були також пасовища й луки, незначна частина лісів. За все вони мусили нести повинності, відпрацьовувати панщину, а також сплачувати частину свого прибутку державі та духовенству. Врешті-решт, селянинові з того прибутку залишалося всього 15,3 %. Важким тягарем для галицьких селян був обов’язок купувати певну кількість горілки у своїх феодалів (так зване право пропінації, яке в Галичині було скасоване лише 1875 р.).

У зв’язку з розширенням фільварків ішло скорочення селянських наділів. Найбільш характерною групою селян у галицькому селі були ті, що мали від 2 до 10 моргів землі (морг приблизно дорівнював 0,56 га); вони становили 41,1 % усіх селян. Наймана праця, хоч і мала місце в сільському господарстві, але широко не використовувалася.

Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізоруд­на, тютюнова, лісова, полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицькі ремесло та мануфактурне виробництво занепадають, за винятком хіба що ґуральництва та сірчаної промисловості.

У Північній Буковині 27,75 % земель належало релігійному фонду, під маєтками поміщиків знаходилось 27,08 % загальної кількості землі, а у селян — 41,9 %. У цьому регіоні було мало землі, придатної для землеробства, тому більшого поширення набирає скотарство: розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза й картопля. Як і в інших регіонах України, тут зростає товарність поміщицьких господарств, збільшується панщина, посилюється розшарування селянських господарств.

У містах продовжували існувати цехи, існувало й мануфактур­не виробництво, перш за все в таких галузях, як гуральництво, поташне виробництво, залізоробне, видобування солі. Подекуди розпочинається застосування машин. Основну масу робітників становили вільнонаймані.

Закарпаття під владою Австро-Угорщини було відсталим аграрним краєм. У першій половині XIX ст. і тут зростають товарно-грошові відносини. Більше уваги починають звертати на переробку сільськогосподарської продукції. В деяких маєтках зас­новуються лісопильні і підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини й застосовується наймана праця.

Відбувалося скорочення селянських наділів. Наприкінці XIX ст. на один селянський двір припадало в середньому всього 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої худоби.

Преважна маса селянства була закріпачена: поміщикам і монастирям належало більше 94 % усіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, крім того, селяни давали поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових, виноградників, від худоби та бджіл. Також відбували повинності та сплачували різні податки державі.

У першій половині XIX ст. мало місце й деяке пожвавлення в промисловості. Майже вся вона була зосереджена в руках поміщиків. На підприємствах почали застосовувати парові машини та найману працю, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.

У Російській імперії перша половина XIX ст. характеризується подальшим розпадом феодально-кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків усе більше втягує поміщиків у товарно-грошові відносини, що примушує їх збільшувати товарне виробництво сільськогосподарської продукції.

Українські землі у складі Російської імперії в той час поділялися на такі регіони: Лівобережжя (Чернігівська та Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська губер-
нії), Степова Україна (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) і Слобожанщина (Харківська губернія). Кожен зі згаданих регіонів характеризувався певними соціально-економічними
умовами.

Так, у колишній Гетьманщині та на Слобожанщині в основному переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, зас­новані на примусовій праці кріпаків, що гальмувало розвиток капіталістичної системи як у сільському господарстві, так і у промисловості. На Правобережжі, де переважали великі магнатські господарства, товарно-грошові (ринкові) відносини розвивалися більш успішно.

Але найбільш успішно в ринкові відносини втягувалася Степова Україна. Адже сам процес освоєння цих земель визначив і обличчя господарств регіону. Слабка заселеність, надзвичайно низький відсоток кріпаків у господарствах не давав змоги активно
використовувати примусову працю для забезпечення зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Нестача робочих рук в умовах зростання товарного виробництва змушувала власників маєтків широко застосовувати найману працю, використовувати досконаліший сільськогосподарський реманент.

На Правобережжі, де панували величезні магнатські латифун-
дії, умов для розширення товарного виробництва було також значно більше, ніж на Лівобережжі або Слобожанщині. У середині ХІХ ст. поміщицькі господарства України давали до 90 % товарного хліба, який ішов як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, переважно за рахунок Правобережжя та Степової України. Серед зернових, призначених на продаж, зростала роль пше-
ниці.

У зерновому експорті дедалі більшу роль відіграють азовські та чорноморські порти, особливо одеський. На початку ХІХ ст. через одеський порт було вивезено від 5 до 7 млн пудів пшениці, а вже у середині вивіз її досягав 30 млн пудів. Вивозили через одеський порт і жито, ячмінь, овес.

Зростає у першій половині ХІХ ст. й роль технічних культур. Так, у Полтавській та Чернігівській губерніях зростають посіви тютюну та конопель, на півдні починають вирощувати льон. З 20-х років з’являється й починає швидко поширюватися вирощування цукрових буряків, Україна стає основним цукробуряковим регіоном Російської імперії, площі під їх посівами тут перевищують три четвертини від загальних площ імперії.

Підвищується також у поміщицьких господарствах і роль товарного тваринництва. Серед напрямів його слід назвати конярст­во, особливо поширене у Степовій Україні, а також у деяких маєт-
ках Лівобережжя, де поряд з незначними (10—50 голів) існували й великі конезаводи (200—300 коней). Успішно розвивається й тваринництво; здебільшого розводили велику рогату худобу україн-
ської породи. Слід також згадати й тонкорунне вівчарство, розвиток якого активно заохочує уряд.

Зростає й роль поміщицького промислового підприємництва. Найбільшу частину доходів їм давало, як і раніше, ґуральництво. Вироблену горілку відправляли на ринок, а також реалізовували через власні шинки, яких деякі поміщики мали по 10, 20 і більше. Але вже з 20-х років ХІХ ст. починають створювати у маєтках цукроварні, котрі давали істотно вищі доходи, ніж інші виробництва. Досить поширеною є також суконна промисловість, яка працювала переважно на державні замовлення. Мали місце в поміщицьких маєтках і інші виробництва, пов’язані з переробкою власної сировини.

Проте збереження кріпацтва та примусової праці в умовах зростання товарного виробництва примушує поміщиків розширювати власну ріллю, в основному за рахунок селянських земель, збільшувати кількість днів панщини. Все більшого поширення набирає місячина, коли селян зовсім позбавляли їхніх наділів, а їх
існування забезпечувалося наданням продовольства. Це робить селянина абсолютно незацікавленим у результатах своєї праці; що ж стосується селянських господарств, то збільшення днів пан­щини, зростання грошового оброку (чиншу) залишає у селянина все менше часу на них, а це, у свою чергу, так само негативно впливає на стан господарства. Усе це призводить до того, що поміщики починають віддавати маєтки в заставу, іноді й не один раз. Уряд намагався допомогти поміщикам, та ці заходи не поліпшили їхнє становище. До 1856 р. було заставлено в Україні 23,9 % маєтків і 53 % селян-кріпаків.

З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося в кризовому стані, про що свідчить зниження його натурального характеру. Господарство все більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики не лише примушували селян відпрацьовувати панщину, але й платити чинш, і тим самим виганяли і їх на ринок.

Про кризу свідчило й обезземелення селян. Якщо у другій половині ХVІІІ ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75 % усієї землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 41,5 %. На Правобережжі у селян у користуванні було тільки 37 % орних земель.

Рівень агрокультури був дуже низьким, низькою була продуктивність сільськогосподарського виробництва. Урожайність становила 30—35 пудів з десятини, удвічі менше, ніж в Англії.

Поміщики у своїх господарствах почали застосовувати машини: косарки, молотарки, віялки тощо. Намагалися вони й упроваджувати передові методи землеробства та раціоналізації сільського господарства. Проте більшість спроб закінчувалася невдачею, тому що поміщики не мали досвіду господарювання по-ка­піталістичному. Частина поміщиків розуміла, що вихід із цього ста­новища був тільки у скасуванні кріпацтва.

Відбуваються значні зміни й у промисловому виробництві. Мануфактури, які використовують примусову працю (вотчинні, посесійні), поступово витісняються тими, що використовують працю вільнонайману. Цей процес особливо прискорився з почат-
ком промислового перевороту, який в Україні розпочався в цукровій та горілчаній промисловості в 40-х роках XIX ст. До особливостей промислового перевороту в Україні слід віднести його повільний характер і те, що розпочався він не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщицької мануфактури. Повільно відбувалося нагромадження капіталу, вузьким був ринок робочої сили, тому що майже 60 % селян були кріпаками, вузькими були також внутріш-
ній і сировинний ринки країни. Основним гальмом у їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи. Назріло питан-
ня відміни кріпацтва.

АГРАРНІ РЕФОРМИ СЕРЕДИНИ

ХІХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

v Передумови відміни кріпацтва в українських землях.

v Відміна кріпацтва в західноукраїнських землях (реформи Фердінанда І).

v Реформи 1860-х років у Російській імперії та їхній вплив на господарський розвиток українських земель.

Перша половина ХІХ сторіччя в економічному житті України позначилася значними змінами як у розвитку сільського господарства, так і в розвитку промисловості. Перш за все це були прояви достатньо гострої кризи феодального господарства як у західних регіонах, що входили до Австро-Угорської імперії, так і в східних, які були складовою Російської імперії. Ця криза проявлялася у зростанні товарно-грошових відносин, розширенні як внутрішнього, так і зовнішнього ринків, посиленні товарного виробництва поміщицьких і навіть селянських господарств. Кріпос-
ницькі методи господарювання, засновані на використанні примусової праці, вже не могли задовольнити зростаючі потреби ринку. Намагання ж збільшити виробництво товарної продукції за допомогою старих методів (посилення феодальної експлуатації, збільшення панщини, оброку тощо) не давали позитивних результатів, а лише посилювали невдоволення селян, призводили до збройних виступів та масових селянських повстань.

Дата добавления: 2015-05-23