Особливості економічного 1 страница

Критерії оцінювання

1. „Зараховано” від 50 до 100 бал.

2. „Незараховано” від 0 до 49 бал.

РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ
ХVI СТОЛІТТЯ

v Походження української народності та зародження її господарської культури.

v Господарство східних слов’ян.

v Господарський розвиток Давньоруської держави.

v Економічні причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.

v Господарство українських земель під владою Польщі та Литви.

Значна частина сучасних істориків твердить, що український народ є автохтонним на тих територіях, які займає й донині. Фор-
мування його відбувалося досить складними шляхами. Предки українців належали до різних етнічних утворень, які існували на території Східної Європи, останнім з яких були східні слов’яни. Проте обмежитися оглядом господарського життя східних слов’ян було б недостатнім, адже корені його лежать у попередніх поколіннях, тому слід хоч коротко зупинитися взагалі на зародженні господарської діяльності на наших землях.

Перші сліди людської, а отже, і господарської діяльності на українських землях були залишені ще в добу палеоліту. Як ствер­джує В. Голобуцький, «Україна... належить до тих районів земної кулі, де вперше з’явилися люди»[1]. Археологічні дослідження дають право стверджувати, що перші люди з’являються тут близько 1 млн років тому, а їх господарська діяльність, якщо її так можна назвати, є надзвичайно примітивною — збиральництво та випадкове полювання. Вони не мають ще навіть жител, живуть великими громадами — стадами, це швидше не люди, а напівтварини — архантропи. Проте саме в період палеоліту відбувається й формування певних господарських та суспільних традицій, створення та вдосконалення знарядь праці, мисливської зброї, житла тощо. Адже ця доба тривала дуже довго, приблизно до 8 тисячо­ліття до Р. Х. Наприкінці її на території України вчені виокремлю­ють уже три господарські системи, тісно пов’язані з природними зонами, — північною лісовою та південними степовою й гірського Криму.

Названі природні зони різнилися фауною, а тому й особливостями організації привласнювального господарства, власне, прийомами полювання та питомою вагою таких його складових, як збиральництво та рибальство. У лісовій смузі переважало мисливство, але в різних зонах полювали на різну звірину: на Прикар­патті полювали на оленів, у степу — на турів і диких коней, у Криму — на кабанів, сайгаків, косуль та ін. У степовій зоні мисливство активно доповнювалося збиральництвом та рибальством. У багатому природними ресурсами Середньому Подніпров’ї виникають стаціонарні поселення, що пояснюється широким використанням водних ресурсів.

У соціальному плані основою суспільства була громада (община); громади об’єднувалися у племена, які можна назвати протоетносом, адже їх характеризували спільна територія, спільна або схожа мова, нарешті, усвідомлення своєї відмінності від інших. У громадах того часу провідним осередком поступово стає родина.

Власне, про історію господарства як такого слід говорити вже у період неоліту, коли людство переходить до принципово нової організації господарської діяльності — відтворювального господарства, яке характеризується перш за все землеробством, а також скотарством. Цей перехід означав кардинальний поворот в історії людства, відкрив безмежні перспективи для розвитку су-
спільства. Зрозуміло, що розвиток привласнювального господарст-
ва завжди стримується можливостями природи, адже від неї не можна взяти більше, ніж вона дає сама. І лише з переходом до гос-
подарства відтворювального люди отримали можливість створювати відносно постійні поселення, виникла можливість поліпшення побуту. Збільшена продуктивність праці дозволила їм робити значні матеріальні запаси та приділяти більше часу діяль-
ності, котра не була пов’язана з отриманням засобів до існування (мистецтво, релігія).

«Неолітична революція» відбувалася не раптово. Зміни, що відбувалися у господарському житті, були поступовими. Полювання та землеробство дуже довго доповнювали одне одного, а пасовищне тваринництво було лише перехідним етапом. Завдяки вдосконаленню технологій у сільському господарстві воно стало більш ефективним і продуктивним. Лише внаслідок цього зменшується роль мисливства, але воно не втрачає свого значення і в подальші часи. Усі вдосконалення згаданого періоду (а їх дуже багато) носили цілком природний характер пристосування до ворожого оточуючого середовища.

Знаряддя праці первісних землеробів були дуже примітивними: першим був серп з крем’яними лезами, який використовувався спочатку для збору насіння диких рослин, а потім урожаю зернових. Першим знаряддям обробки землі була просто палиця, потім — мотика (кам’яне лезо, прикріплене до дерев’яної ручки), землеробство такого типу називалося мотижним. Більш досконалі знаряддя — плуги, що тягли коні або воли, з’являються значно пізніше (приблизно, як пише Р. Камерон, у ІІІ або IV тисячоліт-
ті до Р. Х.)[2].

Освоєння землеробства та скотарства дало також поштовх до освоєння цілого ряду виробництв. Зокрема, з’являються селища зі стаціонарними оселями, якість яких уже досить висока, з різними господарськими спорудами. Для їх будівництва починають широко застосовувати глину, якою спочатку обмазували стіни, потім робили цеглу-сирець, котру використовували для кладки стін, нарешті цю цеглу обпалювали і пускали у будівництво. Гли­ну починають також широко застосовувати і для виготовлення різних речей домашнього вжитку та ритуальних.

Дуже важливим напрямом застосування глини у неоліті стає виробництво посуду. Власне, деякі вчені вважають, що «кераміка була першим штучним матеріалом, винайденим людиною»[3] Адже використання глиняного посуду значно змінило харчування людей, створило можливості варити їжу, повніше використовувати якості продуктів, нарешті, більш ефективно зберігати припаси.
І хоча такий посуд значно крихкіший, ніж з каменю, але й вироб-
ництво його менш трудомістке. Удосконалення гончарного вироб­ництва привело до появи гончарного круга, який було винайдено до появи транспортного колеса.

Ще один важливий винахід того часу — прядіння і ткацтво, якому передує плетіння. Спочатку люди використовували волокна диких рослин — конопель, кропиви, льону, навіть лико дерев. Але вже у VII—V тисячоліттях до Р. Х. у різних регіонах з’яв­ляється окультурений льон та бавовна. Щодо вовни, то її поява раніше ІІІ тисячоліття до Р. Х досить сумнівна, але, враховуючи досить раннє одомашнення овець і кіз та досить просту технологію виготовлення вовняного прядива (набагато простішу, ніж з рослинного волокна), можна вважати, що й ці тканини з’явилися досить рано.

Доба неоліту позначається й появою металургії. Систематичне виробництво міді розпочинається, як вважає Р. Камерон, не раніше V тисячоліття до Р. Х. Власне, з появою металевих виробів (спочатку мідних, а потім бронзових) розпочинається вже енеоліт — мідно-кам’яний вік[4].

Існування осілих землеробських поселень дозволило перейти до більш розвиненого поділу праці, що, як відомо, веде до певної спеціалізації та підвищення її ефективності й технологічного прогресу. У суспільстві починають формуватися нові відносини власності щодо землі, худоби, продуктів, реманенту, на перший план висувається родина, з родин складається рід, який регулює внутрішнє й зовнішнє життя громади. Всередині громади визначальною стає не лише кровна спорідненість, але й територіальне сусідство (первісносусідська громада). Такі громади мали тенден­цію до поділу, що приводило до утворення споріднених громад, які стали основою майбутніх племен.

Поділ праці та відповідна спеціалізація, виникнення й розвиток нових галузей (гончарство, металургія) вимагали вдосконалення обміну, виникнення торгівлі. Характер обміну змінювався відповідно до відстані, куди перевозили товари. Імовірно, що всередині громади обмін визначався певними традиціями, але поза межами громади, ураховуючи іноді досить великі відстані перевезень товарів, виробництво яких було локалізованим (наприк­лад метали), це було неможливим. Виникла потреба у визначених формах організації обміну. Можливо, такими першими торговцями металом стали скотарі-кочівники.

Територія України, як і Європи взагалі, не входила до первинних осередків виникнення відтворювального господарства. Вченими доведено, що землеробство виникає перш за все в тих регіо­нах, де є велика кількість диких злаків. Такі центри сучасна наука розміщує в Африці (2) та Азії (3), для Європи найбільшого значення набув передньоазійський центр, сірійсько-палестинський регіон. В Україні ж поширення землеробства та тваринництва пов’язано з блискучою хлі-
боробською культурою трипільців (назва археологічної культури по-
ходить від с. Трипілля на Київщині, де вперше знайдено її залишки).

Немає чіткого визначення періоду існування трипільців, хоча регіон їх розселення визначається досить конкретно: від Дністра до Дніпра і ще далі. А от період існування їх у різних авторів різний: від VI (V, IV) до IV (ІІІ, II, I) тисячоліття до Р. Х. Більшість авторів, які пишуть про цей період в історії України, вважають, що між трипільськими племенами та предками українців — східними слов’янами — існував нерозривний зв’язок, автори ж сучас­ного дослідження К. Бу-
нятян, В. Мурзін та О. Симоненко категорично відкидають це[5].

Рівень культури трипільців був надзвичайно високим і позначався на всіх сферах їхнього життя. Вже на ранньому етапі трипіль­ці жили невеликими общинами (50—70 осіб), їх оселі являли собою напівземлянки або наземні будівлі з дерева, обмазані глиною. Кожна родина мала не лише свою оселю, але й садибу, вела власне господарство: обробляла землю, доглядала за худобою, за­безпечувала себе реманентом і необхідними побутовими речами. Трипільці мали майже всі відомі види домашньої худоби (корів, кіз, овець, свиней, коней), яку тримали у загонах, а на зиму заготовляли для неї корми. Але цієї худоби було ще небагато, і нестачу м’яса надолужували полюванням.

Значно більшу роль, ніж скотарство, відігравало у трипільців землеробство. Родючі ґрунти між Дніпром та Дністром давали можливість вирощувати зернові (ячмінь, пшеницю, просо). Землю розпушували мотиками, а пізніше сохою, в яку впрягали пару волів. Урожай збирали за допомогою дерев’яних серпів з крем’я­ними вставками, молотили ціпами; зерно мололи на ручних зернотерках. Проте землеробство носило екстенсивний характер і ви­магало додаткових джерел поповнення продуктів. Такими джерелами залишалися полювання, збиральництво, а також рибальство.

Досить високого рівня у трипільців досягло домашнє виробництво. Як зауважує В. Голобуцький, виготовлені ними з кременя, кісток або дерева знаряддя праці відзначалися високою майстерністю, вони вміли висвердлювати отвори в молотках, сокирах за допомогою кам’яної трубки, яка, підкреслює він, була вже примітивним механічним пристроєм[6].

Майже всі автори підкреслюють надзвичайну майстерність трипільських гончарів, які використовували у своєму виробництві досить досконалу для тих часів гончарну піч з двома камерами — нижньою для вогню та верхньою для обпалювання посуду. Трипільський посуд вражає багатством форм та орнаментів, але виготовлений ще без застосування гончарного круга.

На середньому етапі свого розвитку трипільська культура поширилася майже по всій Правобережній Україні. Селища цього періоду найчастіше розташовували на високих місцях, оточували ровами. Вони були вже набагато більшими за ті, що існували на попередньому етапі. Як правило, група глинобитних осель розташовувалася по колу. Так, у Кіровоградській області було відкрито поселення, де житла, побудовані з плетеної лози та обмазані глиною, розташовувалися у п’ять кіл. Житла мали чотири стіни, двері, ґанок, двосхилу солом’яну стріху; всередині житла розташовувалася піч, сховище для збіжжя; підлога такої будівлі була з випаленої глини.

Посередині селища знаходився майдан з громадськими будівлями, який, очевидно, використовувався як місце громадських зборів, виконання релігійних обрядів тощо. Розташування жител по колу, очевидно, мало не лише оборонне, але й господарське значення (можливо, сюди заганяли худобу). Треба зазначити, що в цей період зростає значення скотарства, особливо у степовій смузі, що можна пояснити підвищенням продуктивності землеробства. Саме в цей час і з’являється вже названа соха. Подібного типу селищ на Україні знайдено декілька, зокрема Майданецьке (1575 осель, розташованих у 10 кіл), а також Тальянки на Черкащині, найбільше серед знайдених (близько 3 тис. осель).

На пізньому етапі існування трипільської культури все більшого значення набуває скотарство. Відбувається відокремлення землеробських племен від скотарських, власне, перший великий поділ праці. Серед археологічних знахідок цього періоду вже з’яв­ляються металеві вироби — мідні, бронзові, а потім і залізні.

Н. Полонська-Василенко стверджує, що трипільська культура в Україні залишила виразні сліди, які виявляються у способах бу­дівництва житла, розписах коминів, печей, у народних вишивках, писанках та ін., що має підтверджувати автохтонність україн­ського народу на своїх землях[7].

Наступний період (І тисячоліття до Р. Х. — початок І тисячоліття після Р. Х.) став надзвичайно важливим етапом у розвитку населення українських земель. Як стверджують автори сучасного дослідження «На світанку історії», зовсім невипадково існує декілька визначень цієї епохи — за археологічною класифікацією це була залізна доба, а за визначенням істориків — скіфський період та становлення перших державних утворень[8].

І дійсно, вже на початку І тисячоліття до Р. Х. залізо починають використовувати мешканці Північного Причорномор’я, надалі воно поширюється й на північ. Надзвичайні переваги цього металу перед бронзою, його міцність, відносна легкість в обробці, нарешті, доступність сировини (болотяні руди були поширені по території майже всієї сучасної України) обумовили інтенсивність його впровадження.

Залізо істотно підвищило продуктивність праці у всіх галузях, де його застосовували. Залізні знаряддя праці ремісників перевищували за своєю ефективністю всі досі відомі, як крем’яні, так і мідні та бронзові. Залізні наконечники для рала, металева сокира та інший реманент значно полегшує та підвищує продуктивність праці землероба, дає можливість різко розширити ріллю та збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. З’яв­ляються й інші залізні речі (ножиці, щипці, напилки та інші речі домаш­нього вжитку, залізна зброя), що істотно розширює можливості ре­місничого виробництва та сприяє другому великому суспільному поділу праці — відокремленню ремесла від сільського господарства.

Цей період також характеризується остаточним поділом між землеробством та скотарством, виділяються їх регіони (лісостепова зона — орне землеробство, а Причорноморські степи — кочове скотарство). Унаслідок цього в межах згаданих двох регіонів остаточно формуються різні культурно-історичні області з відмінним способом життя, побутом і звичаями, тенденція до чого простежується ще за доби енеоліту.

Не менш важливим чинником формування відповідної господарської культури була грецька колонізація Північного Причорномор’я (VII—VI ст. до Р. Х.), у результаті чого «виникає унікаль­на контактна зона, де взаємодіяли три різні за своєю природою світи — степових кочівників, осілих землеробів лісостепу та меш­канців античних центрів... У межах Північного Причорномор’я поступово складається своєрідний симбіоз різних господарських систем і культур. Одним з найяскравіших прикладів такого сим­біозу є Велика Скіфія — одне з перших державних утворень Східної Європи, що об’єднало під владою іраномовних кочових скіфів різні за походженням племена та народи, серед яких були і предки східних слов’ян»[9].

Проблема зародження українського етносу, часові рамки, дже­рела та історичні корені українського народу є достатньо складною та дискусійною проблемою. Існує цілий ряд різних думок, про що вже йшлося вище, але всі історики вважають, що безпосе­редніми предками українців були східні слов’яни Середнього Под­ніпров’я, які належали до групи індоєвропейських народів. Акаде­мік Б. Рибаков виділяє чотири основні етапи життя слов’янських племен, послідовний розвиток яких привів до формування трьох братніх народів — українського, білоруського та російського:

1. Розвиток протослов’янських племен у надрах індоєвропейської єдності, поза межею центрів розвитку.

2. Відособлення слов’ян в енеоліті, розвиток внутрішніх контактів, перші зустрічі зі степовими кочівниками, освоєння заліза. Саме в цей період відбувається виокремлення слов’ян Середнього Подніпров’я (VI—IV ст. до Р. Х.) як основи української нації.

3. У результаті розгрому сарматами слов’яни просуваються на північ, асимілюючи литовсько-латиські та фінно-угорські племена, у результаті чого утворюються нові зони розселення. На півдні зберігаються традиції праслов’ян, а на півночі, де відбуваються прямі контакти з іншими племенами, створюються передумови формування білоруського та російського народів.

4. Утворення та розвиток першої східносло’янської держави — Київської Русі, коли слов’янство вийшло на європейську та світову арену[10].

Аналізуючи найдавніший період слов’янської історії, Б. Риба­ков наводить і для нього періодизацію:

1. Мовні попередники слов’ян (V—III тис. до Р. Х.). Формувалися з племен північної окраїни індоєвропейського масиву. Землеробські племена неоліту та енеоліту розселялися на північ від європейського гірського бар’єру (Рудні Гори — Судети — Татри — Бескиди — Карпати), поступово асимілюючи місцеві мисливські племена, що жили тут з часів палеоліту.

2. Протослов’яни (кінець ІІІ — початок ІІ тис. до Р. Х.). Цей етап проходив в умовах швидкого розвитку скотарства, озброєних зіткнень через пасовища та худобу, кочових переселень.

3. Праслов’яни (з XV ст. до Р. Х.). Кінець праслов’янського періоду, який характеризується відмежуванням східних, західних та південних слов’ян вже у І тис. після Р. Х.

Б. Рибаков відносить до праслов’ян і скіфів-орачів, які мали тісні зв’язки з грецькими містами-колоніями (експортували хліб), що досить істотно позначилося на їх соціальному розвитку. Саме цей етап Б. Рибаков розглядає як перший етап прискорення історичного процесу в праслов’ян, коли вперше відбувся поділ на дві культури — західну та східну (археологічні лужицька на заході та скіфська на сході культури).

Другий відступ від єдності слов’янського світу Б. Рибаков відносить до ІІ—ІV ст. після Р. Х. і характеризує його для східних слов’ян як ще один злет у соціально-економічному розвитку, котрий пов’язує із впливом Риму, який впритул наблизив свої кор­дони до слов’янського світу й вів взаємовигідну торгівлю із сусідами. Власне, це був період відродження зовнішнього хлібного ринку для східнослов’янських землеробів.

Надзвичайно цікаве вирішення питання щодо коренів східного (і взагалі) слов’янства пропонує Б. Рибаков. Відомо, що слов’ян в античній літературі називали венедами, і що лише після великого їх розселення виникає цілий ряд племен — поляни, деревляни, сі­веряни, а також кривичі, уличі, тиверці, з’являється також і назва слов’яни. Він стверджує, що у зоні розселення праслов’ян племена мали назви із закінченням «ни», а в зонах колонізації — «чі» або»ці». Стосовно ж племен, назви яких у зонах колонізації мають закінчення «ни» (наприклад словени), то їх треба розглядати дещо з іншого боку, як тих, що вийшли із землі «вене», тобто венедів. Усе це стосується не лише східних, але й інших слов’ян.

Отже, географічне розміщення етноніму «словени» у різних
його варіаціях (словаки, словенці, словінці, словини тощо) по пери-
ферії праслов’янського розселення можна визначити таким чином:

а) усередині давнього праслов’янського ареалу союзи племен носили імена типу «поляни», а спільне для всіх ім’я — венеди (венети);

б) поза праслов’янським ареалом, у зоні пізнішої колонізації союзи племен стали йменувати за новим принципом (на зразок «радимичі»,«в’ятичі»). Загальною назвою для всіх венедських колоністів у різних місцях було «сло-вене», тобто тих, що вийшли із землі венедів[11].

Отже, українські землі, за твердженням відомого російського вченого, потрапляють у зону праслов’янського ареалу, що ще раз підтверджує автохтонність нашого народу на цій землі.

Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне зем­леробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окре­мих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був доб­ривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.

У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для «відпочинку», а використовувалося інше.
У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хо-
роші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням клі­матичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство.

Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.

Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати
у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.

Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяль-
ності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає чет­верте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підт­верджує розвиток птахівництва.

Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство віді­гравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.

Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту.

У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збіль­шуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.

Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархаль­них зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансфор­муються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У ІV—VІІ ст. у східнослов’янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час на найвищому рівні були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що голов­ним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургійне виробництво одним з перших виділилося в окрему галузь. Значення його дедалі зростає, а сам процес виробництва вдосконалюється. З середини І тисячоліття металургія відокремлюється від ковальства, виникають невеликі виробничі осередки, які забезпечували металевими виробами вже певний ареал (одну або декілька громад і навіть ціле плем’я). Так, наприклад, значним спеціалізованим центром з виробництва заліза було поселення в Гайвороні на Південному Бузі, виробничі потужності якого могли задовольнити потреби в залізі цілого племінного союзу.

Помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), серед яких — землеробські знаряддя, ремісничі інструменти та предмети озброєння. Удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою. Для підвищення якості залізних виробів почали застосовувати цементацію заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці, техніку пластичної обробки металу. І хоча в цей час ремісники виготовляють свою продукцію на замовлення, а не на продаж, загальна тенденція розвитку металургії поступово наближувала її до ринку.

Кольорова металургія на території України була представлена лише виробництвом прикрас, кінського спорядження, а також дуже зрідка — посуду, виробництво якого потребувало значної кількості сировини, а власних запасів її в українських землях не було, мідь та бронза в основному використовувалася у повторній обробці. Зрозуміло, що прикраси мали досить обмежений попит, отож і виробництво їх було обмеженим. Але з часом ускладнюються та вдосконалюються технологічні прийоми створення юве­лірних виробів, з’являються прикраси з дорогоцінних металів, а також виготовлені з використанням складних технологічних при­йомів (наприклад, виїмчаста емаль). Продукування таких виробів вимагало досить високої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм такого ажурного, високохудожнього вигляду, що він вражає нас і нині.

Дуже поширеним було виробництво так званих пальчастих фібул, які мали попит не лише на слов’янських ринках. Східнослов’янські ювеліри виробляли також браслети, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню; скроневі кільця, бляшки для поясів, різ-
ні підвіски, нашийні гривні та ін. Асортимент ювелірних виробів перевищував сотню. Технологія виробництва була дуже складною, секрети деяких виробництв і на сьогодні є не з’ясованими.

Уже у другій половині І тисячоліття поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів, а також простих общинників. Це все створює певний стиль, притаманний представникам різних племен східного слов’янства.

Досить високого рівня досягло у східних слов’ян виробництво глиняного (керамічного) посуду. Відомо, що виробництво посуду розпочалося ручним способом, переважно жінками, для своєї родини. З появою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло статусу ремесла. І хоча І тисячоліття застає слов’ян на рів-
ні ручного виготовлення глиняного посуду, але навіть такий руч­ний спосіб, як це підтверджують археологічні знахідки, дозволяв виробляти його на продаж. З появою ж гончарного круга виробництво кераміки значно зростає.

Говорячи про ремесло у давніх слов’ян, не можна не зупинитися на деревообробці, яка досягла значного рівня. В. Д. Баран стверджує, що вже у першій половині I тисячоліття давні слов’я­ни знали токарний верстат для деревообробки, який використовували для виробництва посуду. «Очевидно, — пише він, — деревообробка досягла рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва»[12].

Зберігається й виробництво прикрас або речей повсякденного вжитку з кістки, рогу, а також каменю. При цьому слід зауважити, що досить велика кількість згаданих речей серед археологічних знахідок дозволяє зробити висновок, що й вони вироблялися вже не для власного споживання, а на продаж. Стосовно ж прядіння, ткацтва, пошиття одягу та взуття, то ці виробництва продовжують залишатися на рівні домашніх промислів.

Дата добавления: 2015-05-23