Слово до читача

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Козацька доба в історії Поділля та Південно-Східної Волині: 365-річчю Пилявецької битви. – Хмельницький: Мельник А.А., 2013. – 248 с.

Вересень – грудень – оточення польської армії (50 000) під Жванцем (на Поділлі) силами Хмельницького (30 – 40 000 воїнів) і кримського хана.

18 – 20 листопада: героїчна оборона козаками замка в Буші на Поділлі.

27 серпня – Турецько-татарсько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV (100 000 воїнів), кримським ханом Селім Гераєм, та гетьманом П.Дорошенком (12 000 воїнів) здобули польську фортецю Кам’янець на Поділлі.

3 (13) січня - Бахчисарайський мир: Османська імперія визнавала владу московського царя на Лівобережжі, Києві і окрузі і на Запоріжжі, султана було визнано володарем Поділля і південної Київщини, але спустошені землі між Південним Бугом і Дніпром мали залишатися незаселеними. Турки позбавляють влади Ю.Хмельницького, а його землі на Поділлі передають під управління молдовського господаря Георгія Дуки (1681 – 1683), який прагнув відродити спустошені війною українські землі. Реальне керівництво на Поділлі здійснював наказний гетьман Іван Драгинич.

1648, 11-13 вересня - битва під Пилявцями; польський сейм оголосив мобілізацію і скликання шляхетського ополчення, це військо було направлено на придушення козацького виступу; обидві армії зустрілися поблизу містечка Пилявці на Поділлі; 13 вересня відбулася вирішальна битва, яка завершилася нищівним розгромом польського війська і панічною втечею..

1652, 22-23 травня - розгром польського війська М. Калиновського козацько-татарським військом на чолі з Б. Хмельницьким під Батогом на Поділлі; козацько-татарські війська оточили польський табір і розгромили його; у результаті цієї перемоги українські війська зайняли територію України до р. Случ

Здебiльшого козацтво ми пов'язуємо з пiвденною i середньою частиною України. Адже саме там, на Днiпрi, близько 300-х рокiв таборилася Запорiзька Сiч - оборонниця нашої волi, державностi. Але козацтво було поширеним по всiй територiї України - Русi, в тому числi й у подiльському краї. Чимало з наших предкiв - землякiв у козацьких сотнях i полках вiдстоювали рiдну землю, ходили походами на ворога. Підтвердженням цього є й найдавнiший реєстр козацького вiйська 1581 року.

"Перший паспорт козацтва" - так називається стаття Ярослава Дзири, присвячена цьому "джерелу першопочаткiв iсторiї козацтва" (газета "Лiтературна Україна" N 24 вiд 13 червня 1991 року). Тут же опублiковано i список 532 козакiв i старшин - шляхтичiв, яке 30 березня 1581 року видавали платню за участь у Лiвонськiй вiйнi. Це були козаки реєстровi, тобто тi, котрих польський уряд наймав на службу. Стаття Ярослава Дзири досить цiкава i повчальна, однак приковує увагу i сам iсторичний документ. "Писар розписав реєстри головним чином тільки iм'я i мiсце походження козака". Отже, нинi ми маємо унiкальну нагоду знайти у записах i землякiв. У списку позначеному "6-й атаман", першим стоiть iм'я "Iван Подолянин". Безсумнiвно, що це наш земляк. Але на скiлький близький? Адже Подiлля - край широкий, займає декiлька сучасних областей. Отож цей козак уособлює в собі людність усієї подільської землi. А чи не має у реєстрi тих, про кого ми можемо твердо сказати: "Цей - наш"? Є. I чимало. Ось, будь ласка, - Петро Камiньчанин. Зрозумiло, що це виходець iз Кам'янця-Подiльського. Очевидно, вiн мав i прiзвище, але, як ми вже знаємо, записи велися переважно за мiсцем проживання. Ось i ще один земляк наш i Петра-козака - Войцех з Каменця, а далi - Антон i Степан з Кам'янця. Чiтко визначено батькiвщину й iнших наших землякiв - це Хришко (Гришко) i Степан з Красилова. Зустрiчаємо й Семена Красиловця. Без сумнiву, це прiзвисько, що походить вiд назви мiста, звiдки прибув козак. Цiкаво, що в реєстрi поряд з красилiвчанами легко знаходимо представникiв ще одного подiльського мiста. Наприклад, Петро з Константинова. Саме так у той час, аж до початку XVII ст. називався Старокостянтинiв. З цього ж міста зустрічаємо козаків Iвана, Семена, Левка, Станка, Мартина та Iвана Березецького (справжнє прiзвище). I якщо ми сказали про прiзвища, то варто наголосити, що знаходимо ще одне - це "Душицький з повiту Кам'янецького". I, нарештi, ще декiлька наших землякiв у козацькому реєстрi: Мартин з Сатанова, Грицько з Купеля, Iван з Острополя, Гаврило з Васьковець. Отже, за назвами мiст i сiл у реєстрi ми знаходимо 19 наших землякiв-козакiв. А скiльки їх записано під справжніми прiзвищами, без посилання на мiсце походження. Якщо врахувати, що до реєстру внесено близько 400 українцiв, то можна сказати, що Подiлля в цiлому й територiя нашої областi зокрема - це давнiй козацький край.

В.Горбатюк,
газета "Корчагiнець" N 31 вiд 27 липня 1991 року.

Поділля - це історико-географічний край, що охоплює сучасні Вінницьку, Тернопільську і Хмельницьку області. Його площа становить 60,9 тис. кв. км, тобто 10% території України. У 1932 р. була створена Вінницька область, з якої у 1937 р. виділена Кам'янець-Подільська (з 1954 р. - Хмельницька) область.

Поділля ніколи не було окремою адміністративно-територіальною одиницею: Подільське воєводство охоплювало середню частину Поділля; Західне Поділля входило до Руського, а Східне - до Брацлавського воєводств. Подільська губернія включала територію колишніх Подільського і Брацлавського воєводств. Одна із найяскравіших сторінок історії Поділля – період козаччини, період національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти поневолювачів. Середина XVII ст. на Поділлі ознаменована важливими історичними подіями. В 1648 p., відбулась битва під Пилявцями (сучасна Хмельницька область), у 1649 р. - Зборівська битва (нині - Тернопільська обл.), в 1652 р. - битва під Батогом (Вінницька обл.), у 1653 р. - битва під Жванцем (Хмельницька обл.).

Здебiльшого козацтво ми пов'язуємо з пiвденною i середньою частиною України. Адже саме там, на Днiпрi, близько 300-х рокiв таборилася Запорiзька Сiч - оборонниця нашої волi, державностi. Але козацтво було поширеним по всiй територiї України - Русi, в тому числi й у подiльському краї. Чимало з наших предкiв - землякiв у козацьких сотнях i полках вiдстоювали рiдну землю, ходили походами на ворога.

Фортеця міста Камуянця на Смотричі, опорний пункт польської шляхти на Поділлі, штурмом здобутий козаками М. Кривоноса (1648) та 1. Богуна (1651). Гравюра з книги «Суапеае». 1687.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Богдан Хмельницький з основним військом у серпні 1648 р. рушив їм назустріч, з'єднавшись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова вийшло польське військо. 6 вересня поляки підступили до Старокостянтинова, де їх зустріла вогнем козацька застава. Та вночі козаки несподівано пішли з міста. Поляки сприйняли це як паніку, але це був обманний маневр. Їхні війська, втративши пильність, вклинилися в заздалегідь підготовлені Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили поляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, восьми тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. Їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, в якому бойовий досвід мала навряд чи третина, й татарський загін із 800 осіб.

Після зайняття Старокостянтинова польські командири почали суперечки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офіцери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греблю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулися на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримуючи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакувати. Стихійний відступ, що почався в ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу.

Після битви під Пилявцями від "кварцяного" шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита, а Поділля цілком звільнене. Повстання перекинулося на Волинь і Галичину.

Тим часом у вересні польська армія стала табором на Поділлі, поблизу Жванця. Тут вона і зустрілася з козацькими і татарськими військами, які скоро оточили її табір. Спочатку разом із поляками були також і союзні війська валахів, семиградців та молдаван, що звільнилися вже від облоги Сучави. Але було їх небагато і ентузіазму вони зовсім не проявляли. Для того у них було достатньо причин: по-перше, для них результат тієї війни не мав життєвого значення, по-друге вони, будучи більше чи менше, але все таки підданими турецького султана, опинилися перед необхідністю воювати на боці ворогів турків – поляків проти інших підданих того ж султана. Це в першу чергу татари. Але й Хмельницький у своїх попередніх переговорах із турками зайшов уже так далеко, що якби історія склалася інакше, то тепер уже турецькі політики й історики могли би розказувати нам про “возз’єднання” з турками. Султан уже навіть послав йому кафтан, який Хмельницькому, як васалу, належало одягнути. Отож союзники добре розуміли, що ця війна їм цілком недоречна. Тож не дивно, що після перших же боїв ці союзники покинули польський табір і пішли додому. Поляки лишилися самі.

Вони, правда, ще раніше хотіли подбати і про інше підкріплення. Литовському війську було вказано вирушити з півночі на Київ, оволодіти ним, а потім частиною сил іти на з’єднання з королем, а іншій – стерегти кордон з боку Москви. В попередні роки так і бувало. Та не цього разу. Радзівілл іще на сеймі проявив своє небажання знову воювати з козаками. І тепер він просто відмовився виконувати вказівку. На Київ не пішов, залишився вдома. Причини він мав сер’йозні, адже в його володіннях і в армії самих литовців була явна меншість, а то все білоруси й ті самі українці. Тому всі попередні його походи закінчувались тільки проблемами вдома. І він вирішив більше не спокушати долю.

Ось так і вийшло, що досить старанно підготовлений похід поляківпочинався явно невдало. Польський табір під Жванцем виявився слабшим, ніж об’єднані сили козаків і татар. Скоро табір був оточений, втратив доставку припасів, а тому скоро в ньому почався голод, а голод у ті часи означав і пошесті. Тому армія швидко слабла. Все йшло ніби непогано для козаків, могла би дозріти хороша перемога, а з нею і хороший мир. Може й остаточний. Могла би, але…

Але тим часом у Москві спромоглися таки зрозуміти, що війна вже почалася і що їх послання про “грязь і заморозки” не дуже вдачні, а тому послали своїм послам нову інструкцію. Доручали офіційно оголосити Хмельницькому про взяття його “під високу руку”.

Крім того 1 жовтня в Москві Земський собор прийняв рішення про “високу руку” і про оголошення війни Польщі. Потім 23 жовтня ту війну офіційно оголосили.

Виглядає все дуже солідно, але… Але сама війна ще дуже і дуже не скоро побачить московське військо. Поки що це була страшенно солідна бюрократична возня. Поки що посилалися не війська, а “благі вісті”

Звістка про собор прийшла до Хмельницького у табір під Жванцем. А там така звістка була дуже й дуже недоречною гостею, вона різко погіршувала становище козаків. Причина цього була в татарах, які, як завжди, були з козаками. І не з “благими вістями”, а з військом. Було їх там багато, є дані, що навіть більше, ніж самих козаків. І були ті татари, як не раз уже говорилося, зовсім не зацікавлені в такому повороті. То чи була в таких умовах доречною одна лиш московська “блага вість” без московського війська? Ні, була вона там дуже навіть шкідливою.

Після довгих п’яти років вичікування наші “брати” накінець то зважилися сказати, що підуть проти наших тодішніх ворогів. Але не пішли ще, тільки пообіцяли. Та й те зробили так незграбно, невчасно й не до місця. Хоча, цілком можливо, що це була зовсім не незграбність. Дуже ймовірно, що вони там добре відали, що творять і саме й хотіли наостанок іще нашкодити.

А поки що Хмельницький, надто добре розуміючи ситуацію, аж ніяк не став оголошувати ту “благу вість”, а московським послам заборонив їхати у Жванець.

Татари ж, поки ще “блага вість” не дійшла до них, поводилися як нормальні союзники. Разом із козаками оточували польський табір, разом билися. Татари тоді високо цінувалися, як воїни.

Хан уже готувався до вирішального удару по польському табору, коли король дізнався про “благу вість”. Поляки миттю зрозуміли, що їм прийшло, як можна скористатися новиною. Для них це була справді блага вість. Без жодних лапок, у найпрямішому значенні цих слів. Бо це був їх рятунок. Король відразу послав до хана послів на чолі з самим канцлером Корицинським. Хана вмовляти не довелось. Іслам Гірей був розлючений. Кинувся до Хмельницького, кричав, що “…за нього, гетьмана, і за все Військо Запорізьке кров свою пролив, а гетьман мимо нього хоче піддатися під…”

І мусимо визнати, що він був правий у своєму гніві. Саме його зрадили. Хмельницький зі старшиною. На жаль. Хоч як неприємно – визнавати мусимо. Після цього переговори поляків із татарами пішли швидко і 5 грудня завершилися укладенням миру. Ось так і сталося, що операція під Жванцем, яка так добре починалася і подавала такі хороші надії, не закінчилася тим, чим мала би – якщо не розгромом, то перемогою типу Зборівської. Поляки зберегли свої сили. І сталось те із-за вкрай недоречної в той час московської “благої вісті”

Перемога під Батогом стала ще одним свідченням воєнного таланту Хмельницького, сучасники порівнювали її з відомою перемогою в 216р. до н.е. карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами.

Через кілька днів після Батозької битви козацьке військо рушило далі – до Кам’янця. 6 червня воно оточило його. Тут ситуація була зовсім іншою. Кам’янець був потужною фортецею, щоб взяти її – треба було покласти дуже багато своїх воїнів. Козакам це було зовсім ні до чого, а тому вони штурму й не думали починати, обмежувались тільки обстрілом. Це було просто блокування тих польських сил, які були там. Перебування під Кам’янцем Хмельницький використовував для вирішення політичних проблем. В цей час основну роботу робили повстанці під проводом М.Кривоноса на Правобережжі. Діяв він на Брацлавщині та Поділлі. Це було важливе місце, воно було плацдармом для можливого наступу поляків. Там були великі фортеці у Брацлаві, Вінниці, Старокостянтинові, Меджибожі, Бару, Кам’янці. В Бару була резиденція коронного гетьмана. Кривоніс зумів захопити і Бар.

Після зіткнень із Вишневецьким знову настав відносний затишок. Кривоніс у цей час забрав Полонне, Чуднів, Чорторийськ, Бердичів, Острог, Заслав, Межиріч, меджибіж. 25 липня взяли Бар. Після цього почали облогу Кам’янця. Тут був численний і добре озброєний гарнізон, дуже потужна фортеця. Тому Кам’янець не було взято, бо скоро прийшов наказ Хмельницького припинити облогу і йти на з’єднання з основними силами армії. Готувався дальший наступ.

Було видно, що Жовті Води і Корсунь нічого не навчили поляків, вони все ще дивилися на козаків звисока.

Війська зійшлися біля села Пилявці неподалік Старокостянтинова. Між ними була річка Пилявка, що текла тут через численні озера серед лісів і боліт. Все це було краще відоме козакам, ніж полякам, місце сприяло.

Козацьке військо, як свідчать, мало біля 100 тисяч. Проблема була тільки в тому, що далеко не всі в ньому були досвідченими воїнами, багато було вчорашніх селян, що не знали військового ремесла. Було також 4 тисячі татар.

8 вересня почалися окремі сутички, а 11 вересня вперта битва за переправу – греблю на р.Пилявка, за якою був табір Хмельницького.

13 вересня сталася вирішальна битва, що закінчилася повним розгромом польського війська. Мабуть і не могло бути інакше, бо навіть самі поляки, описуючи тоді в листах події, пишуть таке, що ясно стає – та армія не могла перемогти.

Розгром означав багато. Третя велика перемога підряд. Знову піднесення духу війська і всього народу. Була вже звільнена майже вся територія України, що належала полякам. Звільнена самим народом, лише з помірною допомогою татар.

СТУП 3

РОЗДІЛ І. ХІД ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ НА ПОДІЛЛІ 8

1.1 Причини Національно-визвольної війни та початковий

розвиток подій 8

1.2. Розгортання народної боротьби на території Поділля 12

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ВІЙСЬКОВИХ ЗІТКНЕНЬ

НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ ПІД ЧАС РОЗГОРТАННЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 17

2.1. Битва під Пилявцями 17

2.2. Битва під Старокостянтиновом 20

2.3. Зборівська битва 27

2.4. Збаразька облога 29

РОЗДІЛ ІІІ. БИТВИ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЬСЬКОГО РЕГІОНУ

У ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

ВІЙНИ 31

3.1. Берестецька битва 31

3.2. Битва під Батогом 37

3.3. Битва під Жванцем 41

ВИСНОВКИ 44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 47

ДОДАТКИ 49

Чи відвідував місто Богдан Хмельницький?

Багатьох мешканців і гостей міста Хмельницького цікавить, чи бував славетний гетьман у місті, яке було назване на його честь. Та, на жаль, як би нам того не хотілось, але Богдан Хмельницький жодного разу не ходив по вулицях міста. Проте, під час війни 1648-1657 років йому доводилось бувати неподалік від обласного центру, до прикладу, він навідувався у Старокостянтинів, Чорний Острів, Пиляву і Меджибіж. Чому ж гетьман оминув своєю увагою Плоскирів? Тому що, на відміну від перерахованих вище населених пунктів, Плоскирів у той період не мав ані особливого адміністративно-економічного, ані військово-стратегічного значення і Богдану Хмельницькому не потрібно було спрямовувати головну армію на його завоювання. Замок, що був у Плоскирові, козаки змогли захопити силами середнього загону.

Та, незважаючи на історичні факти, Проскурів все ж таки був перейменований у 1954 р. на честь гетьмана у Хмельницький.

16 січня 1954 р. вийшов Указ Верховної Ради Української РСР: "На ознаменування історичної події – 300-річчя воз'єднання України з Росією і відзначаючи заслуги перед українським і російським народами видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького, Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: перейменувати місто Проскурів у місто Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область – в Хмельницьку. Підпис – Голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, дата 16.01.1954 р.". Все нібито зрозуміло, але й досі постає питання – чому перейменували не якусь іншу, а саме нашу область та наш обласний центр?

Наприкінці 1953 р., коли вже завершувалися приготування до святкувань 300-річчя возз'єднання України з Росією, було вирішено перейменувати місто Переяслав, де якраз й відбувалася історична подія "братання" двох народів, на Переяслав-Хмельницький. Але, коли затверджували таку пропозицію, у "вищих колах" вирішили, що цього замало, – необхідно до ювілею дати нову назву ще одній з областей та її обласному центру. З історичної точки зору події визвольної війни під проводом Б. Хмельницького відбувалися переважно у Дніпропетровській, Черкаській, Київській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській та Тернопільській областях. Київ і Дніпропетровськ, із зрозумілих причин, відразу відпали. Так само вінничани, які переконливо довели, що їхня область одна з перших п'яти, створених в Україні, й тому не слід змінювати її історичну назву. Залишилися три "кандидатури": Черкаси, Тернопіль та наш Проскурів – всі вони мали однакові шанси бути перейменованими на Хмельницький.

Під час жвавого обговорення хтось із вищого керівництва республіки звернув увагу на те, що он, мовляв дивіться – існує Кам'янець-Подільська область, а обласний центр має назву Проскурів. Таку "нестиковку" все одно в майбутньому доведеться виправляти та перейменувати область. Так чому б це не зробити зараз? Цей аргумент став одним із вирішальних, і в січні 1954 р. на карті України замість Проскурова з'явився Хмельницький. Відповідно змінила назву й область. У 1958 р. Хмельницьку область за досягнуті успіхи зі збільшення виробництва й заготівлі зерна, цукрових буряків, картоплі, м'яса, молока та інших сільгоспродуктів нагороджено орденом Леніна.

До речі, Хмельницький має найбільшу в Україні та світі кількість пам'ятників гетьманові – чотири. Їх розташування добре відомо хмельничанам: на привокзальній площі, на початку вулиці Гагаріна (напроти філармонії), біля головного корпусу Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (вул. Шевченка) та інституту МАУП У 1653 році Жванецький замок руйнується під час запеклих боїв козаків Богдана Хмельницького із військами польського короля Яна Казимира. Саме з Жванця наступного року Хмельницький вирушить до Переяслава на зустріч з боярином Бутурліном, і вирішить долю України на найближчі три століття…

Шановний десятикласнику! У десятому класі Ви починаєте вивчати історію XX століття. Вивчення складних процесів, що відбувалися на початку цієї доби, є дуже важливим для розуміння подальшого ходу історії, для розуміння сьогодення — в Україні та в світі. Варто звернути увагу не тільки на виклад фактичного матеріалу, а й на моральні проблеми, проблеми вибору, які так часто поставали в історії.

Наш підручник побудований згідно з діючою державною програмою з історії. Структура підручника включає п’ять тем, які, у свою чергу, поділяються на параграфи. Відповідно до програми, в окремих параграфах за особливою системою поданий матеріал для узагальнення.

Виклад тексту має свої особливості. Одна з них — певний порядок структурування тексту, що сприяє розумінню навчального матеріалу.

Обов’язкові для запам’ятання терміни і поняття, дати виділені червоним кольором і подаються там, де вони згадуються в підручнику.

Додаткова інформація подається у рубриках «Свідчать документи», «Свідчать історики», «Мовою цифр», «Роздуми з приводу», «Подробиці». Рубрика «Гіпотези» дає можливість учням за допомогою вчителя обдумати та обговорити можливі шляхи розвитку історичних процесів, для чого треба застосувати власну уяву, творче мислення.

Допоміжний, додатковий матеріал можна знайти в мережі Інтернет на сайтах, посилання на деякі з них наведені у Додатках до підручника, а також у Додатковій літературі (дивись Додатки).

Малюнки та фото в підручнику ілюструють та допомагають зробити наочним текст, подають важливу інформацію.

Карикатури та плакати тих часів оживляють історичний матеріал.

Історичні карти в підручнику висвітлюють основні події та явища кожної з поданих тем.

Питання і завдання в підручнику спрямовані на різні види систематизації навчального матеріалу, на самостійну роботу та роботу в групі. Є питання як на повторення, систематизацію матеріалу, так і творчого характеру. Низка творчих завдань вимагає не тільки засвоєння навчального матеріалу курсу всесвітньої історії початку XX ст., а й загальної обізнаності в сучасних проблемах, вироблення вмінь застосовувати отримані при вивченні історії знання для аналізу історичних проблем та явищ сьогодення.

Деякі питання мають «провокативний», дискусійний характер. Вони важливі для організації дискусії в класі та формування Вашої власної оцінки складних історичних подій і явищ, для розуміння зв’язку навчального матеріалу з життям, з теперішніми суспільно-політичними, економічними, культурними подіями, морально-етичними явищами.

Отже, перед Вами — підручник, який має бути Вашим надійним помічником у вивченні історії, у самостійній роботі. Хоча це, звичайно, не може замінити живого слова Вашого Вчителя. Бажаємо Вам успіхів у навчанні!

ВСТУП. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА НА ПОЧАТКУ XX ст.

І. ОСНОВНІ ЦІННОСТІ ТА ЗДОБУТКИ ЛЮДСТВА НА ПОЧАТКУ XX от.

Багатоповерховий будинок у Мельбурні, Австралія, на початку XX ст.

Соціально-економічний розвиток у світі на початку XX ст. сприяв поліпшенню матеріального становища людей, особливо в розвинутих країнах Європи та Північної Америки. Розбудовувалися міста, у Парижі й Лондоні, Берліні й Москві зводилися небачені до того семи-десятиповерхові будинки, а за океаном з’явилися хмарочоси у 18-20 та більше поверхів. Міста ставали більш комфортними для життя. Люди користувалися все більш швидкими та зручними технічними засобами передачі інформації. Автомобілі, пароплави ставали більш досконалими, нечуваними темпами поширювалася мережа залізниць.

Державна влада в демократичних країнах проводила соціальні реформи, підтримувала громадський порядок, прагнула задовольнити інтереси всіх верств населення, збалансувати їх. Під захистом держави знаходилась приватна власність, гарантувалась свобода підприємництва та ініціативи.

Світовим центром науки і культури була Європа. Найважливішими науковими осередками стали університети, наукові відкриття все швидше запроваджувалися у виробництво, їхніми плодами користувалися все більше людей. Розпочалася науково-технічна революція, збагачуючи людей небаченими можливостями задоволення матеріальних і духовних потреб, проте й спричиняючи наростання екологічних та інших проблем, що набули глобального, загальнолюдського значення.

Складні процеси в культурі сприяли подальшому звільненню творчого самовираження митців, створенню чудових творів мистецтва та літератури, що ставали доступними для людей. До культурного життя залучалися широкі верстви населення, демократизувалася освіта. Моральні цінності поступово сприймалися все більшою частиною людства.

Тож не дивно, що ці часи здобули назву «la belle poque» (з французької — «щаслива епоха»). Однак насправді розквіт торкнувся лише декількох країн, до яких належали насамперед Велика Британія, Франція, США, Канада, дещо пізніше — Німеччина. Економічне та культурне піднесення переживали також Росія, Австро-Угорщина та Італія.

Дата добавления: 2015-05-23