Роздуми з приводу. Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства

Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякденного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Де було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і активні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського протистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх...

Національний рух — боротьба народу за національне визволення, створення можливостей для вільного національно-культурного, релігійного життя, соціально-економічного розвитку.

Меншовики на чолі з Г. Плехановим представляли більш помірковане крило Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну від В. Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г. Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».

Політика русифікації мала своїм наслідком організаційне оформлення національного руху в багатонаціональній Російській імперії, переростання його культурно-просвітницького характеру в політичний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ.
РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904-1905 рр.

Джон Буль (Англія) і Дядько Сем (США) підштовхують японця на війну з Росією. Порт-Артур обороняє забайкальський козак.
Російський плакат, 1904 р.

?Яка ідея плакату? Які настрої в російському суспільстві щодо сил Росії та Японії в майбутній війні відображав?

Активна політика Росії на Далекому Сході, російське просування до берегів Тихого океану та кордонів Кореї дедалі більше турбували Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемонію. Уряд Миколи II, не зумівши правильно оцінити зовнішньополітичне становище Росії, військову непідготовленість економіки, штовхав країну до війни.

Раптовою атакою на російські кораблі у Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. План Японії передбачав домогтися панування на морі, оволодіти Кореєю, висадити десант у Маньчжурії, захопити Порт-Артур, розгромити головні сили росіян у районі Ляояна.

Воєнні операції російських військ проходили невдало. Висадка у лютому-квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні бойові дії проти росіян забезпечили японцям взяття в облогу Порт-Артура і розгортання бойових дій у Маньчжурії. З серпня по грудень 1904 р. тривала облога Порт-Артура. Захисники фортеці витримали 6 штурмів; лише зрадницькі дії генерала Стесселя призвели до капітуляції Порт-Артура.

Російські панцерники «Адмірал Апраксін» і «Адмірал Сенявін» після їх захоплення японцями

Протягом 1905 р. Росія зазнала ще дві великі поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля острова Цусіма. Героїзм російських моряків крейсера «Варяг» та канонерського човна «Кореєць», які билися проти переважаючих сил супротивника, увійшов в історію та став легендою, символом мужності та військової відваги. Однак самовідданість матросів та капітанів російського флоту, серед яких було чимало українців, не привела до перемоги через погану підготовку держави до війни та бездарне командування деякими адміралами та генералами. Російський флот зазнав розгрому, що стало не просто воєнною, але й національною катастрофою Росії.

Втім і у Японії сил для подальшої боротьби не вистачало. За посередництва США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 p., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину Сахаліну.

Поразка царської Росії у війні з Японією серйозно вплинула на розстановку сил не тільки на Далекому Сході, а й у Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії.

§ 2. Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку Росії на початку XX ст.
(частина II)

4. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 pp.

Розстріл демонстрації 9 січня 1905 р.

Прологом першої російської революції став страйк робітників Путилівського заводу у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня страйк охопив всі заводи столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників», яку очолював священик Гапон, за ідеєю свого лідера вирішила звернутись із проханням до царя. Під петицією підписалось 150 тис. чоловік.

Вранці 9 січня 1905 р. народний похід до царя на чолі з Гапоном закінчився розстрілом беззбройних робітників. Понад тисяча вбитих і п’ять тисяч поранених — таким був результат наївної віри у доброго царя-заступника. Гапону вдалося утекти, але згодом, за вироком робітників, його було схоплено і повішено у березні 1906 р. у передмісті Петербурга.

Події «кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протестів по всій країні. У Росії розпочалась революція. 25-літні спроби царського уряду врятувати країну від революції, розв’язавши протиріччя її розвитку шляхом реформ, зазнали невдачі.

Завдання революції полягали:

у вирішенні аграрного питання (ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки тощо);

у встановленні конституційно-демократичного устрою в Росії (ліквідація самодержавства, демократизація суспільного життя, проголошення та юридичне закріплення прав та свобод громадян);

у розв’язанні назрілих проблем соціального характеру (встановлення 8-годинного робочого дня та мінімального розміру заробітної плати, виплата пенсій, створення системи соціального захисту);

у вирішенні національного питання (реалізація прав націй на самовизначення).

Рушійні сили революції формувалися з багатьох верств російського суспільства — це інтелігенція, власне російська та національних меншин, частина підприємців, селянство, робітники, учні та студенти, армія.

Важливими подіями російської революції були масові страйки протягом січня-лютого 1905 р., в яких взяли участь 440 тисяч робітників.

Улітку 1905 р. страйки були не тільки економічними, але й все більше набували політичного характеру, часто переростали у збройні сутички з військами та жандармерією.

Створюються нові органи влади революції — Ради депутатів (перші виникли в Івано-Вознесенську), які у майбутньому Росії відіграли значну роль. Утворення Рад вітали меншовики, які відразу ж взяли участь у їх діяльності. Більшовики спочатку поставились до Рад з насторогою, та згодом відвели радам роль організаторів збройного повстання.

У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін», яке продемонструвало готовність флоту та армії взяти участь у революції.

Революційна хвиля захопила і російське селянство (1/5 частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).

Піком революції став всеросійський жовтневий страйк.

17 жовтня (з картини І. Рєпіна)

Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене царським режимом, і революційна хвиля пішла на спад.

Ще до грудневих подій, під тиском розмаху революції, самодержавство змушене було піти на поступки, 17 жовтня 1905 р. цар підписав Маніфест, у якому обіцяв скликати Державну Думу, провести низку реформ у країні.

Значна частина російського суспільства не хотіла подальшого розхитування держави, вважаючи достатніми здобуті поступки з боку самодержавства. У країні утворювались нові політичні партії та організації. Восени 1905 р. сформувалась партія октябристів («Союз 17 жовтня», російською — «Союз 17 октября»). Назва партії відображала її задоволеність поступками царського уряду, зафіксованими в Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. Ліберальна програма октябристів була спрямована на встановлення конституційної монархії, проведення законодавчих реформ, відкидала революційне насильство.

Михайло Родзянко

До партії входили промисловці, банкіри, торговці, чиновники, поміщики, а також викладачі, лікарі, священики, селяни. У керівництві октябристів були представники заможних верств населення. Лідерами партії були московський підприємець А. Гучков і землевласник з Катеринославської губернії М. Родзянко.

Партія кадетів, яка у 1905 р. була налаштована опозиційно до царизму, вимагала встановлення конституційного ладу, забезпечення свободи слова, совісті, зборів, пересування, недоторканності житла, законодавчого регулювання питань найму робочої сили, права національних меншин на культурно-національну автономію тощо.

Лідером партії був професор російської історії П. Мілюков, біля джерел партії стояли відомий економіст П. Струве, письменник та прогресивний громадський діяч В. Короленко, всесвітньовідомий вчений В. Вернадський.

Більшість політичних партій Росії (крім більшовиків, анархістів та есерів-радикалів) позитивно оцінювали результати революції:

— скликання царським урядом Державної Думи — виборного законодавчого органу, першого паростку парламентаризму в імперії;

— проголошення демократичних свобод;

— видання законів, що надавали робітникам гарантії соціального захисту;

— початок підготовки урядом аграрної реформи.

Основні події революції

9 січня 1905 р.	«кривава неділя», початок революції
січень-лютий 1905 р.	масові страйки, в яких взяли участь 440 тисяч робітників
червень 1905 р.	повстання на панцернику «Потьомкін»
17 жовтня 1905 р.	царський Маніфест
7-18 грудня 1905 р.	збройне повстання в Москві, придушене царським режимом
1906-1907 рр.	спад революції та її поразка

Царська влада, що виявила після поразки в російсько-японській війні невпевненість у собі, зуміла в 1906-1907рр. взяти ініціативу у вирішенні політичних проблем., а в наступні роки відносно стабілізувати політичну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв’язані. Невирішеним залишалось і національне питання.

5. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Цікаві подробиці

Особливістю Російської колоніальної імперії було те, що території її колоній прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картини художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національно-релігійний тиск, з іншого — були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припинились міжкланові, міжплемінні усобиці.

У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні відносини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патріархальних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.

На території Росії жили представники понад 100 націй. Деякі з них (українці, поляки, литовці, грузини, вірмени тощо) втратили державність у ході територіальних загарбань Російської імперії, що відбувалися або у вигляді воєнних завоювань, або «добровільного приєднання».

Неросійські народи («інородці», як їх зневажливо називали представники влади та російські націоналісти) становили більшу частину населення Росії. Серед них українці складали більш ніж 20% — 25,3 млн із 125 млн чол. усього населення (за даними перепису 1897 р.).

Чорносотенці — члени реакційних правих організацій у Росії у 1905-1917 рр., що виступали під гаслами монархії, шовінізму та антисемітизму На території України за сприяння царату виступали проти українського національного руху.

Російське самодержавство проводило політику національного, культурного та релігійного пригноблення неросійських народів — русифікацію, створення перешкод для розвитку національних мов та культур, національного самовираження тощо.

Прагнення до національної свободи зумовило піднесення національного руху в Російській імперії.

Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом.

Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польського. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.

Чорна сотня (саме від цієї організації пішла назва «чорносотенці») — одна з шовіністичних, погромних організацій. До загонів «чорної сотні» набирали селян та міських люмпен-пролетарів, розпалюючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва.

Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об’єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.

Російські політики — ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.

Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.

Українофобія — форма національних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до українців. Для російських шовіністів, українофобів було характерно невизнання українців як нації зі своєю культурою, історією, мовою тощо, найменування їх «малоросами», фальсифікація історії, зокрема — представлення виключно Росії як національно-державної спадкоємиці Київської Русі; відмова українцям у праві на національно-культурне, релігійне та політичне самовизначення та ін.

Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.

У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовані проти неросійських народів, виникали чорносотенські організації

Серед таких російських монархічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шовіністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільність» Російської імперії, збереження самодержавства, вилучення з державної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.

Інша шовіністична монархічна організація — «Союз Михаїла Архангела» — була створена у 1908 р. у Петербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В. Пуришкевичем, виступав за збереження православ’я та самодержавства, боровся за позбавлення прав виборців євреїв, за обмеження парламентського представництва Польщі та Кавказу. У 1907 р. членами чорносотенних організацій були понад 410 тис. чоловік. У Росії масовими накладами виходили чорносотенні газети, книги.

Антисемітизм — форма національних, релігійних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до євреїв та переслідування їх. Складовими антисемітизму є релігійний антисемітизм — переслідування через віру євреїв, спроби навернення євреїв до інших релігій, звинувачення у різних злочинах, зокрема — у розп’ятті Ісуса Христа, у «ритуальних вбивствах» християн; економічний антисемітизм — намагання обмежити економічні права євреїв для подолання конкуренції з ними у різних сферах економіки та ін.

Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюдження міфів про «ритуальні вбивства» євреями християн, що помножувалося на соціально-економічні негаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.

Похорони сувоїв Тори, спаплюжених під час кишинівського погрому.

Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки людей були вбиті, сотні — поранені та скалічені. Кишинівські євреї спробували організувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані.

Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.

Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальну активність населення, яке протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.

Кращі представники християнської і нтелігенції виступали проти антиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями київського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.

Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горького була надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М. Гарін-Михайловський і В. Вересаєв, видатні вчені К. Тімірязєв і І. Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправдали М. Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.

6. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX ст.

Особливості економічного розвитку Росії на початку XX ст.

У 1890-ті рр.< Росія за темпами економічного розвитку займала одне з перших місць у світі. Проте на початку XX ст. на розвиток господарства вплинули війна з Японією та піднесення революційного руху, внаслідок чого темпи промислового розвитку знизились.

У 1900-1903 рр. в Росі розпочалась економічна криза. Почавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою вона вразила важку промисловість. Криза значно посилила процес монополізації російської промисловості, а також прискорила процес концентрації виробництва, сприяла переростанню монополістичного капіталу у державно-монополістичний.

Економічний розвиток Росії мав такі особливості:

— залежність монополістичного виробництва від самодержавства;

— високий ступінь концентрації виробництва та капіталу;

— наявність значної питомої ваги іноземного капіталу;

— невисокий ступінь активності Росії у вивозі капіталів.

Столипінська реформа та її наслідки

Петро Столипін

Стабілізація внутрішнього, у тому числі економічного становища після революційних подій 1905 р. пов’язана з ім’ям Петра Столипіна, який у 1906 р. став на чолі російського уряду.

Столипін став ініціатором перетворень високої економічної та соціальної результативності. Головною справою життя Столипіна стала аграрна реформа, що включала такі положення:

1. Указ про звільнення селян від викупних платежів та общинної залежності, за яким усі бажаючі могли вийти з общини та отримати землю у власність. Таким чином, ліквідовувався один із феодальних пережитків на селі — селянська община.

2. Закон, що дозволяв селянам селитися на хуторах та володіти землею на правах спадкової власності.

Свідчать документи

З промови Петра Столипіна
«Противники державності... пропонують серед інших сильних і дужих народів перетворити Росію на руїни... їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія! Дайте державі 20 років спокою, внутрішнього та зовнішнього, і ви не впізнаєте теперішню Росію!»

?Що Ви думаєте з приводу цих слів Столипіна? Як Ви гадаєте, чи можливим було в Росії на початку XX ст. припинення революційного руху?

3. Створення земельного фонду з державних земель для забезпечення землею селян, які потребували її.

4. Надання селянам права викупати землю поміщиків.

5. Виділення селянам державних безпроцентних кредитів для купівлі землі.

6. Активізація роботи селянського банку, який кредитував землевласників, протидіяв спекуляціям землею.

7. Організація переселення селян з перенаселених центральних районів Росії до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії, де був великий вільний земельний фонд. Держава допомагала селянам із транспортом, кредитами на будування будинків у нових місцях проживання, купівлю машин, худоби та домашнього майна.

8. Організація на селі дорожнього будівництва, кооперативної діяльності, медичної та ветеринарної допомоги, агрономічних консультацій, будівництва шкіл та сільських храмів.

Внаслідок таких заходів у Росії формувалося високорозвинуте землеробство. Урожайність у 1906-1914 рр. зросла на 14 %. Залишки хліба незабаром після початку реформ становили сотні мільйонів пудів, різко зросли валютні надходження, пов’язані з експортом зерна.

Розвиток сільського господарства сприяв і розвиткові російської промисловості.

Соціально-економічний розвиток Росії напередодні Першої світової війни

Успіх аграрних перетворень був можливим лише за умови збереження внутрішньополітичної стабільності в країні. Столипін вживав активних заходів для придушення революційного руху.

Втім з 1910 р. в Росії розпочалося нове революційне піднесення.

Активно діяли екстремістські, радикальні організації, які терористичними актами намагались залякати владу та вплинути на активізацію народного руху. Терористи здійснили чотирнадцять замахів на життя П. Столипіна.

У вересні 1911 р. вони досягли своєї мети — видатний державний діяч був смертельно поранений внаслідок терористичного акту.

Незважаючи на складні політичні процеси, економічне зростання Росії продовжувалось. Зростало суспільне багатство. Значні суми із державного бюджету виділялись на розвиток культури та освіти. Добробут населення позначався і на прирості його чисельності, який не мав рівних у Європі.

Гіпотеза

Деякі економісти та політики тих часів стверджували, що збереження тенденцій розвитку Росії на початку XX ст. неминуче вже через 20-30 років виведе Росію на місце світового лідера, надасть можливість домінувати в Європі і навіть перевищити господарський потенціал усіх європейських держав разом.

Напередодні Першої світової війни Росія досягла найвищого рівня соціально-економічного розвитку у своїй історії.

Дата добавления: 2015-05-23