Австро-угорщина

2.1. Особливості державного устрою

Дуалістична монархія (від лат. dualis — подвійний) — один із двох видів конституційної монархії поряд з парламентською; є історично перехідною формою від абсолютної монархії до парламентської. За умов дуалістичної монархії влада монарха обмежена конституцією, але монарх зберігає широкі владні повноваження. Натомість уряд несе формально подвійну відповідальність перед монархом і парламентом, але підкоряється волі монарха.

8 лютого 1867 р. між Францем Йосифом І і представниками угорського національного руху був підписаний договір, за яким Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину.

Франц Йосиф І

Австро-Угорщина залишалася дуалістичною монархією і на початку XX ст. Країна складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Буковина. Угорщина, крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Воєводину, Хорватію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Кожна з частин Австро-Угорщини отримала повний суверенітет відносно внутрішніх справ, мала власний парламент, незалежний уряд, систему державної адміністрації, юстиції.

Загальноімперському уряду передавалися питання зовнішньої, військово-морської і фінансової політики. Для обговорення спільних для обох частин монархії справ скликалися Коронна рада і рада міністрів, включаючи, окрім спільних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина — 30 %, надалі ця частка повинна була корегуватися кожні 10 років, виходячи з рівня економічного розвитку.

В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи, рівність усіх громадян, недоторканність приватної власності тощо.

Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами.

Монарх зберігав право попереднього схвалення законопроектів, призначав голів урядів і міністрів, залишався верховним головнокомандувачем єдиної айстро-угорської армії.

Франц Йосиф І коронувався в Будапешті королем Угорщини.

2.2. Значення австро-угорської угоди

Сучасні історики вважають, що австро-угорська угода була єдиним можливим способом збереження для Габсбурзької монархії статусу великої держави. Завдяки угоді до початку Першої світової війни Австро-Угорщина вступила в період бурхливого економічного розвитку і модернізації всіх сфер суспільного життя.

Проте новий державний устрій мав недоліки, серед яких найбільш значними були збереження сильної влади імператора і незадоволення інтересів інших націй імперії. Саме ці чинники за умов поразки у війні викликали крах і розпад імперії у 1918 р.

2.3. Політичне життя

Національні протиріччя в Австро-Угорщині часто відсували на другий план соціальні та політичні проблеми. Навіть соціал-демократичний рух в імперії наприкінці XIX ст. розколовся та призвів до утворення шести окремих національних соціал-демократичних партій: австрійської, італійської, південнослов’янської, польської, чеської та української. У чеських землях були випадки, коли на одному підприємстві діяли дві окремі профспілкові організації — німецька та чеська.

Австро-угорська угода не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були Чехія та Хорватія. З останньою, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії прав, аналогічних угорським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на низку поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося.

2.4. Соціально-економічний розвиток

Часи модернізації Австро-Угорщини наприкінці XIX — на початку XX ст. супроводжувались прискоренням економічного розвитку. Темпи зростання австрійської економіки з 1880 до 1913 рр. становили в середньому 3,6% на рік, а угорської економіки — 4,5 %.

Дуже значною була централізація капіталу у банківській сфері. До 1914 р. дев’ять найбільших віденських банків контролювали 53 % капіталу австрійських акціонерних товариств, у тому числі 73 % капіталу гірничодобувної і борошномельної промисловості, 80 % капіталу у сфері виробництва цукру і майже 100 % капіталу в машинобудуванні, металургії та військовій індустрії. Схожа ситуація склалася і в Угорщині. П’ять провідних банків Будапешта контролювали 47% промислового капіталу країни. При цьому 55% акцій угорських банків належало іноземному капіталу — здебільшого тим самим віденським банкірам.

Акціонерні товариства в Австро-Угорщині формувалися повільно. Наприклад, у 1907 р. в Німеччині було у вісім разів більше корпорацій, ніж в Австрії, і навіть Росія, яка була не настільки розвинутою, мала акціонерних товариств утричі більше.

Незначними у роки модернізації були зміни у структурі імперської економіки. Так, якщо у 1869 р. на долю сільського господарства припадало 67,1 % спільного обсягу виробництва в австрійській частині монархії, а на долю промисловості — 19,7 %, то у 1910 р. питома вага аграрного сектору впала лише до 56,8 %, а питома вага індустрії зросла лише до 24,2 %. Господарство в цілому все ще залишалося аграрним, і це дуже відрізняло стан справ в економіці Австрії від економіки Західної Європи.

У країні поступово покращувався добробут населення. У 1898-1913 рр. мало місце сорокапроцентне зростання реальних доходів населення.

Віденський оперний театр, 1900 р.

Незважаючи на це, рівень життя більшості підданих Австро-Угорської імперії все одно залишався нижчим, ніж у передових країнах світу. Наслідком цього стала активна еміграція місцевого населення до Сполучених Штатів Америки. Упродовж передвоєнного десятиліття вона становила приблизно 200 тис. чоловік на рік.

Австро-Угорщина за рівнем соціально-економічного розвитку відставала від передових країн Європи. Напередодні Першої світової війни у Габсбурзькій імперії національний прибуток на душу населення становив приблизно 60% від німецького рівня і 75% від французького.

Якщо чисельність населення, що проживала у той час на території Австро-Угорщини, становила 15,6 % від кількості всього європейського населення, то обсяг виробництва у Габсбурзькій імперії був значно меншим — 6,3 % від обсягу сукупного європейського виробництва.

Габсбурзька монархія лише у 1904 р. змогла вийти на ті темпи зростання економіки, які відрізняли передові країни світу. Однак для спокійного мирного розвитку залишалося вже зовсім мало часу.

3. ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

На початку XX ст. якісних змін зазнала світова економіка та місце в ній провідних держав світу.

Зміни частки держав у світовому промисловому виробництві (у %)

Імперіалізм — (від лат. Imperium — владний, могутній). 1. Спочатку поняття застосовували до характеристики «імперської», «імперіалістичної», тобто — загарбницької, грабіжницької політики великих держав по відношенню до «малих народів», до колоній та залежних територій. 2. У працях В. Леніна та іншій марксистській літературі імперіалізм визначається як «вища та остання стадія розвитку капіталізму», «переддень соціалістичної революції».

Відповідно змінювалася і роль, на яку претендували країни у світовій політиці. Велика Британія швидко втрачала позиції світового лідера, натомість Сполучені Штати здобували все більшу вагу. Докорінних змії, у світовому порядку прагнула Німеччина.

Імперське мислення лідерів великих держав, імперіалістичні цілі підводили до розв’язання загарбницьких імперіалістичних війн.

Дата добавления: 2015-05-23