Питання й завдання

I. Для перевірки знань

1. Яким був економічний стан Італії після закінчення Першої світової війни?
2. Хто був лідером фашистського руху в Італії?
3. Які події відбулися наприкінці жовтня 1922 p.?
4. За яких умов було утворено Ватикан?

II. Для систематизації навчального матеріалу

1. У чому полягала суть Латеранських угод?
2. Як відбувалася фашизація Італії після приходу до влади Муссоліні?
3. Чому великі підприємці і фінансисти зробили ставку на Б. Муссоліні? Які події передували приходу Б. Муссоліні до влади?
4. Визначте соціальну базу фашизму в Італії. Чому багатьох італійців приваблювала фашистська ідеологія?
5. Проаналізуйте відносини італійських фашистів та церкви.

III. Для обговорення в групі

1. Італія стала батьківщиною фашизму. Як Ви вважаєте, чому?
2. Що на практиці означали слова Муссоліні «Все в державі, все для держави, і нічого поза державою»? Чи можлива реалізація цього девізу в наші дні?
3. Як Ви вважаєте, чи зміг фашистський режим у 1920-30-ті рр. вирішити усі соціально-економічні та суспільно-політичні проблеми країни?

IV.Творчі завдання

1. Один з головних ідеологів італійського фашизму Дж. Джентіле писав у 1936 p.: «Фашизм покликаний оздоровити хвору Європу, зіпсовану демократією, і повести її на боротьбу з азіатським більшовизмом».
Що Ви думаєте з приводу цього твердження фашистського ідеолога?
2. Деякі історики та політологи вважають фашизм «більш поміркований «більш прийнятним для суспільства», ніж нацизм. Чи погоджуєтесь Ви з такою точкою зору?

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ДАТИ

жовтень 1922 р. ……	прихід Б. Муссоліні до влади
1926 р. ……	прийняття надзвичайних законів

§ 17. Революція в Туреччині. Національні рухи в Китаї, Індії і Африці
(Частина I)

1. РЕВОЛЮЦІЯ В ТУРЕЧЧИНІ. М. КЕМАЛЬ

Революція в Туреччині. Ататюрк

Розпад Османської імперії. У жовтні 1918 р. Османська імперія капітулювала. Деспотична держава, яка сторіччями сковувала страхом сусідні країни і народи, агонізувала. Війська Антанти анексували всі загарбані нею території (Балканський півострів, арабські землі). Після підписання Мудросського перемир’я (30 жовтня 1918 р.) почалася окупація Анатолії (азіатської частини Туреччини) військами Англії, Франції, Італії і Греції. Держави Антанти призначили в Стамбулі своїх комісарів, взяли під свій контроль банки, фабрики та рудники, залізниці й державні установи. Виникла загроза розчленовування країни західними державами.

Опір патріотичних сил. Такі дії Антанти викликали широкий опір різних політичних сил, що спочатку мав мирний і стихійний характер. Та невдовзі всюди почали виникати партизанські загони, товариства захисту прав місцевого населення, на чолі яких, як правило, стояли представники нового покоління підприємців, патріотичної інтелігенції й офіцерства. У 1919 р., спочатку в липні в Ерзерумі, а потім у вересні в Сівасі відбулися один за одним два конгреси цих товариств, на яких був обраний Представницький комітет на чолі з генералом М. Кемалем. Документи конгресів закликали до боротьби проти окупантів і за незалежність країни, а султана — до створення нового, патріотично орієнтованого уряду.

Прийняття Декларації незалежності. Скликаний на вимогу прихильників М. Кемаля в січні 1920 р. у Стамбулі парламент прийняв Декларацію незалежності Туреччини («Національну обітницю»).

У відповідь на ці дії війська Антанти окупували Стамбул. Парламент було розігнано, султан був змушений підкоритися диктату. Його новий проанглійський уряд офіційно виступив проти кемалістів (прихильників Кемаля). Більшість патріотично налаштованих громадських і політичних діячів було заарештовано.

Інтервенція військ Антанти. Нав’язавши султанському уряду Севрський договір (1920), який розділяв і поневолював Туреччину, країни Антанти приступили до його насильницького впровадження в життя. Вони організували відкриту інтервенцію і доручили її проведення грецьким військам.

Утворення Великих Національних зборів Туреччини. Кемалісти стали на шлях рішучої боротьби з окупантами. 23 квітня 1920 р. в Анкарі, куди ще наприкінці 1919 р. було перенесене місцеперебування Представницького комітету, зібрався новий парламент — Великі Національні збори Туреччини (ВНЗТ). Головою ВНЗТ став М. Кемаль, який проголосив новий орган влади єдиною законною владою Туреччини.

Кемаль Мустафа (Ататюрк) Кемаль Мустафа (Ататюрк) (1881-1938) — турецький державний, політичний і військовий діяч. Прізвище Ататюрк («батько турків») одержав від ВНЗТ у 1934 р. при запровадженні прізвищ. Народився в Салоніках у родині дрібного торговця лісом. У 1904 р. закінчив Стамбульську академію Генерального штабу. Брав участь у молодотурецькому русі, але невдовзі відійшов від нього. Був учасником балканських війн 1913-1914 рр. — військовий аташе в Болгарії. У роки Першої світової війни відіграв помітну роль в обороні Дарданелл (1915), у 1916 р. здобув чин генерала і звання паші. З 1919 р. очолив національно-визвольний рух у країні. З 1923 р — перший президент Турецької Республіки. Провів низку прогресивних реформ, сприяв консолідації нації і становленню Турецької держави. Ім’я: Ататюрка в сучасній Туреччині оточено надзвичайною пошаною.

Туреччина під владою Ататюрка

Двовладдя. У країні затвердилося двовладдя: у Стамбулі знаходився султанський уряд, а в Анкарі — кемалістський (прихильників республіки). Туреччина була на порозі громадянської війни.

20 січня 1921 р. республіканці прийняли Тимчасову конституцію, відповідно до якої вища влада в Туреччині переходила до Великих Національних зборів (ВНЗТ). Велику допомогу Туреччині надала Радянська Росія, що протистояла державам Антанти. З її фінансовою підтримка кемалістський уряд почав формувати свої збройні сили.

Ліквідація султанату. Проголошення республіки. 1 листопада 1922 р. ВНЗТ ухвалили закон про ліквідацію султанату. Останній турецький султан Мехмед VI Вахідеддін спішно втік із країни. Восени 1923 р. Туреччина була проголошена республікою.

Успіхи кемалістської революції змішали всі карти держав Антанти. Умови кабального Севрського договору, нав’язані султану в 1920 р., були переглянуті. У червні на міжнародній конференції в Лозанні (1923) була визнана незалежність Туреччини в її сучасних кордонах.

У 1924 р. була ухвалена Конституція Турецької Республіки. Глава держави проголошувався президент, наділений великою владою.

Після перемоги кемалістської революції турецький уряд приступив до ліквідації іноземних концесій, які частково були анульовані, частково викуплені. Уряд взяв у свої руки будівництво нових залізниць, портів, промислових підприємств. Були встановлені більш високі митні тарифи, які захищали промисловість країни від іноземної конкуренції. Офіційно скасовувалися пільги для європейського капіталу. У сільському господарстві була проведена податкова реформа і створені умови для підвищення товарності сільськогосподарського виробництва, насамперед для вирощування тютюну і бавовни.

Низка важливих реформ істотно змінила турецьке суспільство. Іслам, спочатку оголошений державною релігією, невдовзі втратив цей статус. Держава була відокремлена від релігії, ставала світською й освіта.

Запроваджувався цивільний шлюб і ліквідовувалося багатоженство. Жінки зрівнювалися в правах з чоловіками. Спеціальні закони передбачали перехід на європейську форму одягу, європейський календар і літочислення. Латинський алфавіт замінив арабський. Запроваджувалося світське судочинство за європейським зразком.

Формування авторитарного режиму. Однак Туреччина в цей період не стала демократичною країною. Будь-які сумніви людей у правильності дій довічного президента викликали жорстокі репресії. Після того, як якийсь релігійний фанатик здійснив замах на життя Ататюрка, так звані «суди незалежності» поширилися по всій Туреччині. Вони не щадили навіть героїв боротьби за незалежність, колишніх соратників Кемаля, зміщаючи їх з високих посад, відправляючи в заслання і навіть засуджуючи на смерть.

У 1920-ті рр. було жорстоко придушене повстання курдів (народу, що проживає на території Туреччини, Ірану, Іраку й інших країн), які прагнули незалежності.

2 НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У КИТАЇ

«Рух 4 травня»

Крах надій на визволення країни. У 1918 р. серед певних кіл китайської громадськості набуло поширення наївне сподівання, що перемога антинімецької коаліції, учасником якої був і Китай, принесе країні негайне «мирне визволення» від іноземного панування. «14 пунктів» президента СІЛА В. Вільсона і особливо його заява «про справедливий мир» і «самовизначення народів» сприяли посиленню таких ілюзій. У Китаї з закінченням війни пов’язували найоптимістичніші перспективи. У січні 1919 р. в Парижі на міжнародній конференції китайська делегація порушила питання про виведення іноземних військ за межі країни.

Невдовзі виявилася повна необґрунтованість цих надій. 30 квітня 1919 р. керівники Паризької конференції повідомили китайській делегації, що всі її пропозиції відхиляються.

Розмах патріотичного руху. По всьому Китаю прокотилася могутня хвиля обурення. Першою виступила студентська молодь.

4 травня 1919 р. у Пекіні відбулася багатотисячна демонстрація. Студенти вимагали відмови від підписання мирного договору, скасування «двадцять однієї вимоги» з боку Японії, продовження боротьби за суверенітет, покарання державних злочинців, бойкоту японських товарів. Уряд направив проти демонстрантів поліцейські сили. Багато студентів було заарештовано. Проте репресії тільки посилили рішучість пекінських студентів. Вони оголосили страйк протесту. Студентські заворушення поширилися по всій країні і переросли в широкий патріотичний рух, у якому об’єдналися робітники, службовці, підприємці, інтелігенція.

Наслідки і значення «Руху 4 травня». Пекінському уряду довелося випустити заарештованих студентів, звільнити з державних посад трьох вищих чиновників, які підписали кабальні угоди з Японією й оголосити пре свою незгоду з виробленими Паризькою конференцією умовами мирного договору з Німеччиною.

У ході «Руху 4 травня» посилилася боротьба проти застарілих феодальних ідеологічних догм, засилля конфуціанства, старої системи освіти.

Впровадження в політичну публіцистику, а потім і в літературу ново: писемної мови байхуа, яка відповідала розмовній, залучило до грамоти і поліпшило умови одержання освіти для багатьох мільйонів китайців Представники студентства й інтелігенції наполегливо виступали за поширення знань з природничих наук, застосування досягнень світової науки.

«Рух 4 травня» сприяв консолідації китайського суспільства в боротьбі за демократію, суверенітет і справжню незалежність.

Загострення внутрішньополітичної боротьби в 1919-1925 рр. Сунь Ятсен

Намагання Сунь Ятсена об’єднати країну. В організації національне визвольного і революційного руху видатна роль належала Сунь Ятсену.

Зібраний у квітні 1921 р. у Гуанчжоу (південь країни) надзвичайний парламент (розігнаний пекінськими правителями ще влітку 1917 р.) обрав Сунь Ятсена надзвичайним президентом Китайської Республіки.

Для реалізації своїх планів «порятунку Китаю» Сунь Ятсен попросив матеріальної і військової допомоги у Радянської Росії, почав шукати зв’язки з Комінтерном. З досвіду Радянської Росії Сунь Ятсен, який не визнавав марксизму, взяв насамперед уявлення про механізм сильної державної влади, яка повинна спиратися на сильну партію і революційну армію. За допомогою СРСР йому вдалося створити сильну, добре оснащену армію, у якій значна роль належала радянським фахівцям і радникам.

Утворення КПК. 1 липня 1921 р. у Шанхаї була заснована Комуністична партія Китаю (КПК). На відміну від інших компартій, у ній переважали селяни, на яких лідер комуністів Мао Цзедун робив головну ставку в здійсненні своїх цілей. Хоча кінцевою метою КПК на шанхайському з’їзді було проголошене встановлення диктатури пролетаріату.

Реорганізація Гоміндану. У 1923 р. Сунь Ятсен почав реорганізацію Гоміндану, залучаючи до співробітництва з ним КПК. Комуністи погодилися на співробітництво відповідно до директиви Комінтерну. Так був сформований єдиний фронт. На його основі на півдні країни був сформований уряд з представників Гоміндану і КПК.

Посилення боротьби за владу. У цей же час мілітаристські кліки на півночі і півдні країни вели запеклу боротьбу за владу. У Північному Китаї перемогу здобуло угруповання, яке підтримували США і Велика Британія. Воно почало воєнні дії проти прояпонського угруповання і, розгромивши його, захопило владу в Пекіні в 1920 р.

А на півдні країни, незважаючи на обрання Сунь Ятсена президентом, владу захопив лідер місцевої військово-феодальної кліки Чень Цзюнмін.

Революційні події 1925-1927 рр.

Початок революції. Її основні завдання. Навесні 1925 р. у Шанхаї виник антизахідний рух буржуазії, студентства, робітників, приводом для якого послужив розстріл англійською поліцією студентської демонстрації. Це було стихійне патріотичне піднесення, назване «Рух 30 травня». У Китаї почалася національно-визвольна революція. Її завданнями були:

— відновлення суверенітету Китаю;

— повалення прозахідного уряду в Пекіні;

— ліквідація мілітаристських угруповань;

— об’єднання Китаю під владою демократичного національного уряду;

— проведення модернізації країни на основі помірних реформ.

Гоміндан на чолі революції. Її особливості. Базою національно-визвольної революції став Південний Китай. Керівництво революцією знаходилося в руках Гоміндану. Він поєднав у собі риси як політичної партії національно-революційного характеру, так і націонал-реформістської партії, яка почала соціально-економічні перетворення і модернізацію Китаю в дусі суньятсенівської ідеї «державного соціалізму».

Прихід до влади Чан Кайші. 1 липня 1925 р. у Гуанчжоу уряд, що складався з представників Гоміндану і КПК, оголосив себе Національним урядом Китаю і почав боротьбу за об’єднання країни. Навесні 1926 р. влада опинилася в руках головнокомандувача збройних сил Національного уряду Чан Кайші (Сунь Ятсен помер ще в березні 1925 р.).

Чан Кайші Беніто Чан Кайші (1887-1975)— державний, політичний і військовий діяч Китаю. Генералісимус (1928). Освіту одержав у Баодинській військовій академії і військовій академії в Токіо. Активний учасник революції 1911— 1913 рр. Один із лідерів Гоміндану, керівник його збройних сил. У 1927 р. розірвав стосунки з китайськими комуністами, СРСР і Комінтерном. У 1927-1937 рр. на посаді глави центрального уряду провів низку політичних, економічних і адміністративних реформ. Установив режим особистої влади. З 1937 р. — організатор боротьби проти японських загарбників. Знаходився у ворожнечі з комуністами, хоча іноді йшов на компроміс. У 1945-1949 рр. Гоміндан і його збройні сили зазнали поразки в громадянській війні з комуністами. Чан Кайші і його прихильники евакуювалися на острів Тайвань, де незабаром створили економічно розвинуту і політично стабільну державу. Президент Китайської Республіки (так офіційно називається острівна китайська держава) помер у 1975 р. у віці 88 років. Його спадкоємцем став син Цзян Цінго.

Північний похід. У липні 1926 р. гомінданівські війська виступили у свій Північний похід, план якого було розроблено за участю радянських фахівців. На початок походу Національний уряд вже об’єднав чотири південні провінції, на черзі були центральні й північні регіони. Північний похід, очолюваний Чан Кайші, був настільки незвичайним явищем, що привернув увагу усього світу. Невеликі групи агітаторів рухалися попереду військ, розповідаючи людям про нову владу. Міста і села радісно зустрічали наступаючу армію і допомагали їй. Загони військово-феодальних угруповань, що направлялися проти формувань Національного уряду, нерідко переходили на їхній бік. У березні 1927 р. загони Гоміндану з тріумфом вступили в найбільше місто Китаю — Шанхай. У результаті весь Китай, за винятком Маньчжурії, визнав владу гомінданівського уряду.

Протиборство між Гомінданом і комуністами

Зміна політики Чан Кайші. Навесні 1927 р. Чан Кайші переніс столицю в Нанкін і сформував т. зв. Нанкінський уряд. Північний похід приніс самолюбному маршалу (з 1928 р. — генералісимусу) світову славу. Відтоді Чан Кайші радикально змінив свою політику. Він розірвав союз із комуністами і заявив про готовність встановити дружні стосунки з країнами Заходу. Цей крок означав розрив із СРСР і Комінтерном і, отже, крах надій їхніх лідерів на китайський варіант світової революції.

Відмінність програмних цілей Гоміндану і КПК. Чан Кайші і більшість гомінданівських лідерів, отримавши центральну владу, вважали революцію завершеною і виступали за помірні реформи і всебічну модернізацію Китаю. Програмні цілі гомінданівців докорінно відрізнялися від програмних цілей КГІК.

Основні відмінності програмних цілей Гоміндану і КПК

Гоміндан	КПК
Створення сильного державного апарат/ і вертикалі влади	Встановлення диктатури пролетарів.
Проведення грошово-фінансової реформи, розвиток ринкових відносин.	Аграрна революція, конфіскація землі у поміщиків і заможних селян.
Державне регулювання економіки в поєднанні з розвитком приватного підприємництва.	Націоналізація заводів, фабрик, копалень, залізниць. Скасування приватної власності.
Заохочення розвитку підприємництва і. національного капіталу.	Повсюдне озброєння робітників і селян для створення опори нової влади.
Відновлення повного суверенітету Китаю.	Повна орієнтація на ВКП(б) і Комінтерн.

Таким чином, протистояння Гоміндану і КПК являло собою боротьбу за шляхи розвитку Китаю. Боротьба між Гомінданом і КПК вилилася в двадцятилітню громадянську війну в країні, що завершилася фактично лише в 1949 р.

Реформи уряду Чан Кайші

В об’єднаному Китаї було встановлено правління Гоміндану з авторитарними рисами в особі Чан Кайші. Гомінданівський режим спирався на збройні сили, державний апарат і приватних власників. У той же час лідери Гоміндану розуміли необхідність розширення соціальної бази своєї влади. З цією метою почалися соціально-економічні реформи.

Реформи у сфері фінансів і промисловості. Гомінданівський уряд узяв під свій контроль фінансову систему країни — банки, страхові товариства, податкові й митні збори. Формувався могутній державний сектор промисловості. З іншого боку, уряд заохочував розвиток приватного підприємництва. З цією метою було прийнято закон про захист інтересів приватних власників. Економічна політика була спрямована на обмеження привілеїв іноземного капіталу і розвиток національного підприємництва.

Реформи у сфері соціальних і трудових відносин. Уряд прийняв низку законів про працю, створив систему державних профспілок, встановив мінімальний рівень заробітної плати. Шляхом прогресивного робітничого законодавства, поступок робітникам Гоміндану вдалося встановити контроль над робітничим рухом у країні й ізолювати від нього комуністів.

Реформи у сфері аграрних відносин. Аграрний закон 1930 р. обмежив розміри орендної плати, встановив обмеження для земельних володінь, захищав права орендарів. Однак реальна влада на селі залишалася в руках колишньої сільської феодально-лихварської верхівки. Сільське господарство залишалося відсталим і малопродуктивним.

Наслідки реформ. Досягнення гомінданівського режиму зі стабілізації соціально-економічного становища країни значно звузили соціальну базу комуністів і прирекли на поразку так званий «радянський рух» у Китаї.

§ 17. Революція в Туреччині. Національні рухи в Китаї, Індії і Африці
(Частина II)

3. НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ

Національно-визвольний рух після Першої світової війни

Індія в роки війни. У роки Першої світової війни Велика Британія посилила експлуатацію Індії. За розмірами воєнних витрат Індія посіла друге місце (після самої Великої Британії) у Британській імперії. Для воєнних потреб з колонії відправлялася велика кількість продовольства, обмундирування, спорядження, зброї, будівельних матеріалів. Британська колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування, однак і по закінченні війни надіям індійців не судилося справдитися.

Передумовами піднесення національно-визвольного руху в 1918-1922 рр. стали реформи Монтегю Челмсфорда та закон Роулетта.

Намагаючись запобігти можливим виступам представників різних верств індійського суспільства, міністр британського уряду у справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд підготували для англійського уряду і парламенту доповідь про англійську політику в Індії, на підставі якої в 1919 р. був прийнятий закон «Про у правління Індією». Цим законом передбачалося символічне розширення складу виборців до центральної законодавчої асамблеї країни (усього з 1% до 3% дорослого населення). Індійцям надавалися місця у радах при віце-королі і губернаторах провінцій. Вони одержували можливість обіймати посади міністрів охорони здоров’я, освіти та деякі інші другорядні посади в колоніальній адміністрації.

Англійці ж, як і раніше, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію, економіку, внутрішню і зовнішню політику Індії.

Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і в такий спосіб навмисно роз’єднував і протиставляв один одному індусів і мусульман, сіяв між ними розбрат і ворожнечу.

Крім того, у тому ж 1919 р. англійська влада надала силу закону Роулетта, названому так ім’ям його автора — англійського судді. Закон передбачав посилення кримінальних покарань за антиурядову діяльність Поліція наділялася правом піддавати арешту, тюремному ув’язненню і судити усіх підозрюваних в антибританській і антигромадській діяльності.

Соціальна база визвольного руху. Національно-визвольний рух очолила провідна партія країни Індійський Національний конгрес (IHK), яка поєднувала у своїх рядах національну буржуазію й інтелігенцію.

Індійські підприємці й банкіри швидко збагачувалися, але ступінь їхнього політичного впливу в країні був невеликим. Це привело власників фабрик, великих землевласників і банкірів, представників інтелігенції де лав організованої опозиції проти англійської колоніальної влади.

Головною масовою силою національно-визвольного руху в Індії у міжвоєнний період було індійське селянство.

Незважаючи на зростання промисловості, чисельність робітників в Індії була невеликою. Лише у великих промислових центрах (Бомбей, Мадрас та ін.) вони представляли організовану силу.

М. Ганді і гандізм

Махатма Ганді

Видатна роль у національно-визвольному русі в 20-40-і рр. XX ст., спрямованому проти англійських колонізаторів належала М. Ганді. Ганді став визнаним керівником IHK, а його вчення — гандізм — ідеологією цієї партії.

Вчення Ганді сягає своїм корінням у давню індійську культуру. Гандізм поєднав у собі багато політичних, морально-етичних і філософських концепцій. Ганді також був знайомий із принципом ненасильства JI. Толстого. Суспільний ідеал Ганді — це селянська утопія утвердження «суспільства справедливості», описаного у священних книгах індуїзму. З іншого боку, прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, відстоювали свій, індійський шлях розвитку і прогресу Ганді брав з культурно-історичних і релігійних джерел заклики, образи, близькі селянину і реміснику. Тому вимоги незалежності країни і перетворення суспільства, втілені в традиційні образи, ставали зрозумілими мільйонам простих людей. У цьому секрет популярності Ганді та його ідей.

Метод ненасильницького опору. Тактичним методом гандізму в національно-визвольному русі став метод ненасильницького опору.

Сутність методу ненасильницького опору (сатьяграхи)

Відмова від титулів і посад,дарованих колоніальною владою.

Бойкот постанов уряду.

Невідвідування англійських навчальних закладів.

Організація мирних демонстрацій, страйків.

Відмова на певних умовах від сплати податків.

Свідчать документи

М. Ганді про ненасильство

Для мене ненасильство — не просто філософська категорія, це закон і сутність мого життя...
Людина і її вчинок — речі різні. «Зненавидіти гріх, але не грішника» — правило, яке рідко здійснюється на ділі, хоча всім зрозуміле...
Корені мого неспівробітництва — не в ненависті, а в любові... Метою неспівробітництва не є покарання супротивника чи завдання йому шкоди. За моїм неспівробітництвом —...бажання співробітничати навіть з найгіршим із моїх недругів...
Я не вірю у швидкі ненасильницькі шляхи до успіху. Справжнє добро ніколи не може стати результатом неправди і насильства... Я твердо вірю в те, що воля, завойована кровопролиттям і обманом, — не воля...
Ненасильство — наймогутніша сила, яку має в розпорядженні людство. Вона значно могутніша, ніж наймогутніше знаряддя руйнування, створене людською винахідливістю...

?Що Вас приваблює у висловленнях я Ганді? Які його твердження Ви не поділяєте?

Розроблена Ганді і прийнята його послідовниками тактика ненасильницького опору в боротьбі за незалежність, тобто неспівробітництва з колоніальною владою і громадянської непокори, одержала назву «сатьяграха» (наполегливість в істині). У цьому методі сполучалися терпіння і протест, прихильність до дотримання старих традицій і революційність. Це було характерно для століттями вихованого у фаталістичному релігійному світогляді індійського селянина. Ганді заперечував боротьбу різних соціальних груп як таку, що дестабілізує суспільство, роз’єднує націю перед спільним завданням — звільненням від іноземного гніту.

Таким чином, гандізм був глибоко національною і за своїм характером селянською ідеологією. Гандізм також відповідав інтересам національної буржуазії, що прийняла цю ідеологію. Разом з народом вона прагнула до усунення британського колоніального панування і до встановлення своєї власної влади мирним шляхом, опираючись на масовий рух.

Гандізм об’єднав селянство, ремісників, робітників, національну буржуазію, інтелігенцію і змусив колонізаторів уже після закінчення Другої світової війни покинути Індію без кровопролитної збройної боротьби.

Кампанії громадянської непокори

Перша кампанія громадянської непокори почалася 6 квітня 1919 р. з ініціативи Ганді. Кампанія була реакцією на реформи Монтегю Челмсфорда і закон Роулетта. Ганді закликав до харталу (закриття крамниць і припинення будь-якої ділової активності). Колоніальна влада відповіла насильством. Кульмінацією квітневих подій стала трагедія в Амрітсарі, де англійські колонізатори розстріляли мирний мітинг.

10 квітня 1919 р., прагнучи припинити національно-визвольний рух англійська влада без суду вислала з міста Амрітсара двох видатних громадських діячів — доктора Кітчлу і доктора Сатьяпала. 13 квітня на площі відбувся масовий мітинг жителів міста в знак протесту проти цієї акції.

Англійські солдати загородили вихід із площі і відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Майже тисячу чоловік було вбито і приблизно вдвоє більше поранено. Більшість індійців з цього часу стала вороже ставитися до англійського правління, а проголошена Ганді кампанія громадянської непокори мала широку підтримку в країні. Всю Індію охопило обурення. У Пенджабі стихійно спалахнули заворушення. Антианглійські виступи відбулися і в інших провінціях. Ганді терміново виїхав у Пенджаб, щоб не допустити переростання протесту в стихійний бунт. Це йому вдалося.

Восени 1919 р. в Амрітсарі відбувся з’їзд IHK, який прийняв рішення бойкотувати вибори за новим законом. Бойкот остаточно зірвав вибори

Прагнення англійців роз’єднати індійське суспільство. Англійці прагнули загострити ворожнечу між індусами і мусульманами. Мусульмани також брали участь у боротьбі проти англійського панування. Вони мали свою політичну організацію — Мусульманську лігу. З ініціативи Ганді ІНК і Мусульманська ліга утворили єдиний антианглійський блок, незважаючи на існуючі між ними серйозні суперечності.

Початок нового етапу кампанії непокори було призначено на 1 серпня 1920 р. IHK і Мусульманська ліга спільно керували кампанією.

План IHK. Восени 1920 р. IHK відмовився від співробітництва з англійцями в проведенні реформ і прийняв план «прогресивного ненасильницького неспівробітництва»:

— по-перше, всі індійці повинні були відмовитися від титулів і почесних посад, подарованих англійцями;

— по-друге, якщо це не допоможе, передбачалося здійснити бойкот законодавчих органів, судів і навчальних закладів;

— по-третє, висувалася погроза загальної відмови від сплати податків.

Однак 4 лютого 1922 р. відбувся інцидент — у містечку Чаурі-Чаура натовп селян спалив загнаних у приміщення 22 поліцейських. Ганді різко засудив цей акт самосуду й оголосив про припинення кампанії громадянської непокори. Рух поступово зазнав спаду.

Новий етап антиколоніального руху прийшовся на час світової економічної кризи. Цей етап був характерний більш організованим рухом, чіткою постановкою питання про незалежність і вимогами конституції.

4. НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ В АФРИЦІ

Національно-визвольний рух у Північній Африці

Марокко. У 1921 р. на цих землях підняли повстання волелюбні рифські племена. Запекла боротьба закінчилася проголошенням Рифської рес публіки. Національні збори нової держави прийняли конституцію, що передбачала незалежність. У відповідь у вересні 1925 р. почався об’єднаний франко-іспанський наступ. Рифи героїчно боролись, але сили були нерівні. У травні 1926 р. Рифська республіка зазнала поразки і перестала існувати, але національно-визвольний рух у Марокко не припинявся.

Алжир. У роки Першої світової війни французька влада мобілізувала корінне населення Алжиру у свою армію. У 1919 р. французький уряд видав декрет, який зрівняв у правах алжирців і французів при збиранні податків. Проте рівноправності не було досягнуто в громадянських правах, при влаштуванні на роботу. Алжирці не були задоволені цим декретом.

У 1920 р. у країні була створена впливова національно-патріотична організація «Молодий алжирець», яка активно виступала проти заборон на участь корінного населення в політичному житті країни. А в 1926 р. виникла нова організація — «Північноафриканська зірка», що висунула в 1933 р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. Мусульманські організації боролися за розвиток національної культури і мови.

Єгипет. У єгипетському суспільстві велися запеклі суперечки щодо подальшого шляху розвитку країни.

Ліберально налаштована інтелігенція, а серед неї переважали особи, які одержали освіту в Європі, виступала за орієнтацію на Захід.

Традиціоналісти виступали за збереження традицій, розвиток держави на основі ісламу, обмеження зв’язків із західними країнами.

На 1918 р. національно-патріотичні сили країни консолідувалися навколо партії «Вафд», яка організувала рух за незалежність Єгипту. У 1919 і 1921 рр. відбулися збройні виступи проти англійського панування.

У 1922 р. Британія погодилася визнати суверенітет Єгипту, але за умови збереження в країні своїх військ і привілеїв британського капіталу.

Конституція Єгипту, ухвалена в 1923 р., проголосила країну конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були створені парламент і кабінет міністрів, очолений лідерами «Вафда». У 1924 р. уряд поставив перед Великою Британією питання про виведення британських військ із країни і об’єднання Єгипту із Суданом, який контролювався англійськими та єгипетськими військами.

Тиск уряду і молодої єгипетської буржуазії призвів, у кінцевому рахунку, до того, що Британія погодилася на важливі економічні поступки.

Країни і території Тропічної Африки

Дві системи колоніального управління сформувалися у Тропічній Африці. Пряме управління., характерне для французьких колоній, здійснювалося через колоніальних чиновників — європейців і африканців. Непряме управління, характерне для британських володінь, проводилося шляхом часткового збереження традиційної феодальної чи родоплемінної ієрархії, яка діяла в інтересах метрополій.

Британська Західна Африка. Масові селянські заворушення відбувалися в Нігерії, Гамбії, Сьєрра-Леоне. У Золотому Березі селяни скинули декілька вождів племен через їхнє прислужництво колонізаторам.

Англійці змушені були надати Нігерії конституцію (1922), яка розширила права корінного населення. Пізніше й інші колонії Британської Західної Африки здобули право на проголошення таких же конституцій.

Французька Екваторіальна Африка. По закінченні війни французький уряд розробив п’ятнадцятирічний план економічного розвитку колоній, який передбачав проведення низки заходів у галузі сільського господарства, будівництва залізних і шосейних доріг тощо. «Цивілізаторська місія» Франції викликала посилення антиколоніального руху. У Сенегалі і Дагомеї відбулися організовані виступи проти колонізаторів. Колоніальна влада була змушена залучити місцевих політичних лідерів до участі в діяльності так званих «колоніальних рад».

Бельгійське Конго. Антиколоніальний рух тут набув певного релігійного забарвлення. Простий тесля С. Кібангу, який прийняв християнство, оголосив, що з неба зійде вогонь, який спалить всіх білих і навіть призначив день прийдешньої події — 21 жовтня 1921 р. У народі поширювалися й інші пророцтва — наприклад, про те, що з’явиться Христос і прожене всіх білих. У короткий термін кібангізм перетворився на широкий рух.

Британська Східна Африка. У 1921 р. на околицях столиці Кенії м. Найробі на масових зборах африканців було прийняте рішення організувати Східно-Африканську асоціацію. Розгорнутий Асоціацією рух мав мирний характер. Проте колоніальна влада в 1922 р. розгромила Асоціацію, заарештувала її керівників і розстріляла демонстрацію протесту.

Країни і території Південної Африки

Сегрегація (від лат. segregatio — відокремлення) — політика примусового відокремлення якої-небудь групи населення за расовою чи національною ознакою; одна з форм расової дискримінації.

На півдні Африки найбільш розвинутою державою був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість білого населення всієї Африки (22%). ПАС виник у 1910 р. в результаті об’єднання англійських колоній — Капської колонії і Наталя з бурськими республіками (Трансвааль і Оранжева), що зазнали поразки в англо-бурській війні на рубежі ХІХ-ХХ ст. ПАС одержав статус домініону Великої Британії. У країні був установлений режим расової сегрегації неєвропейського населення.

Найбільші у світі родовища золота й алмазів дали поштовх розвитку промисловості в ПАС. Збільшення виробництва сільськогосподарської продукції стимулювалося потребами промисловості і міст. Однак загострення етнічних, расових і соціальних проблем стримували розвиток ПАС. Ініціатором руху проти дискримінації стала індійська громада, що. використовуючи розроблену М. Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення режиму дискримінації. Африканці створили в 1912 р. Африканський Національний конгрес (АНК), який перетворився на масову організацію. Поступово йшло наростання радикальних настроїв серед членів АНК, що проявилося пізніше — в 1950-80-ті рр.

Дата добавления: 2015-05-23