Мовою цифр. Франція втратила 1,4 млн чоловік убитими, у ході боїв 2 млн

Франція втратила 1,4 млн чоловік убитими, у ході боїв 2 млн. 800 тис. французів були поранені і 750 тис. залишилися інвалідами. Матеріальні збитки, завдані Франції війною, становили 200 млрд золотих франків.

Революція в Росії і прихід до влади більшовиків позбавили Францію значної частки її капіталовкладень. З країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника. На тлі стрімкого зростання загального державного боргу нестримно росла інфляція, курс франка катастрофічно падав.

Передумови зростання економіки теж були пов’язані з війною. За Версальським мирним договором 1919 р. був відновлений суверенітет Франції над Ельзасом і Лотарингією, багатими на залізну руду і вугілля; Франція одержала у власність вугільні копальні Саарського басейну, право на 52 % німецьких репарацій. Французька колоніальна імперія істотно розширилася за рахунок частини німецьких колоній, отриманих державою безпосередньо чи у формі мандатів Ліги Націй.

Нарощувала потужність металургійна промисловість, що працювала вже на власній сировині. Масштабні роботи з відбудови зруйнованих областей стали могутнім стимулом для подальшої індустріалізації країни.

Концентрація виробництва і капіталу виявлялась у зростанні трестів і концернів. Усе більшим був вплив на економіку і політичне життя країни сімейств де Ванделей, Шнейдерів, Ротшильдів та інших великих банкірів і промисловців, які збагатилися на воєнних поставках. Найвпливовішою промисловою групою Франції став «Коміте де форж» («Комітет важкої промисловості»), що контролював металургійну промисловість. Майже 2/3 виробництва автомобілів зосередили у своїх руках «Сітроен» і «Рено».

Фінансова олігархія використовувала багатопартійну систему і спиралась на підтримку впливової в країні католицької церкви.

Зовнішня політика Франції після поразки Німеччини була спрямована на встановлення гегемонії в Європі. Під егідою Франції утворилася Мала Антанта в складі Чехословаччини, Румунії та Королівства сербів, хор ватів і словенців (Югославії). Значний вплив мала Франція на Польщу, з якою у 1921 р. був укладений воєнний союз.

Соціально-політична обстановка в країні

Політика уряду Клемансо. З листопада 1917 р. уряд Франції очолював лідер партії радикалів (її офіційна назва — Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів) Ж. Клемансо. Діяльність його кабінету розгорталася в обстановці небувалого патріотичного піднесення. Уряд влаштував урочистості з нагоди повернення Ельзасу та Лотарингії й організував у Парижі парад Перемоги. Під Тріумфальну арку на Єлисейських полях перенесли останки невідомого солдата, доставленого з поля битви під Верденом, і запалили над ними вічний вогонь. З повагою ставились до інвалідів війни і колишніх фронтовиків; їм призначили особливі пенсії, які виплачувались за рахунок репарацій з переможеної Німеччини.

Загострення соціальних проблем. Переведення економіки на мирні рейки відбувалося болісно, зменшувалася кількість робочих місць, знижувалася заробітна плата. На цьому тлі посилився робітничий рух. Вимоги робітників мали економічний характер.

Уряд Клемансо встановив 8-годинний робочий день на фабриках і заводах, дав дозвіл на укладання колективних договорів. Зарплата зросла на 20-25%. Селянам надавалися досить вигідні кредити. У країні був встановлений прогресивний податок на прибуток. Однак страйковий рух не слабшав. У 1919-1920 рр. щорічно страйкувало понад 1 млн чоловік.

Зростання політичного протистояння. Крім внутрішніх факторів, політична активність трудящих була викликана «революційною хвилею», яка охопила ряд європейських країн у 1917-1919 рр. У цей час зріс вплив Французької соціалістичної партії (ФСП), що будувала свою діяльність на соціал-демократичних засадах.

Ліві соціалісти у грудні 1920 р. вийшли зі складу Соціалістичної партії й заснували Французьку комуністичну партію (ФКП). Її створення було пов’язане з Комінтерном, який скеровував її діяльність. Проте методи політичного насильства не зустріли підтримки серед трудящих Франції.

Уряд Національного блоку

Формування Національного блоку. У листопаді 1919 р. у Франції відбулися перші після війни парламентські вибори. Праві партії створили передвиборне об’єднання — Національний блок, за спиною якого стояв всемогутній «Коміте де форж».

Виборча програма Національного блоку включала в себе вимоги забезпечення «соціального і релігійного миру», політичної стабільності в суспільстві, захисту республіканського ладу. Національний блок виступав за якнайшвидшу відбудову економіки, турботу про ветеранів війни, суворе дотримання положень Версальського договору.

Головними супротивниками блоку були соціалісти, що висували радикальні вимоги стосовно перебудови французького суспільства, аж до встановлення економічної рівності для громадян і націоналізації власності.

Національний уряд. Більшість французьких виборців проголосувала за програму Національного блоку. Новий уряд Франції, який одержав назву «Національний», спочатку очолив Ж. Клемансо, а із січня 1920 р. його змінив колишній соціаліст А. Мільєран.

Кабінет Мільєрана припинив дію закону про 8-годинний робочий день, посилив податковий прес, заморозив підвищення заробітної плати.

Раймон Пуанкаре

Із січня 1922 р. Національний уряд очолив Р. Пуанкаре. Головну увагу він зосередив на подальшому послабленні Німеччини — споконвічного супротивника Франції. Велике значення для Франції мали поставки кам’яного вугілля з Німеччини в рахунок сплати репарацій. Німецькі правлячі кола, не бажаючи економічного посилення Франції, зривали ці поставки. Пуанкаре, спираючись на підтримку французьких промисловців, вирішив силою заволодіти вугільними багатствами Руру.

У січні 1923 р. Франція (разом з Бельгією) окупувала індустріальне серце Німеччини — Рурську область. Окупація Руру викликала кризу в міжнародних відносинах. Британія стала на бік Німеччини. Через проголошену німецьким урядом політику «пасивного опору» в Рурі припинився видобуток вугілля. Витрати на підтримку окупаційного режиму Руру зростали кожний місяць, через що уряд змушений був збільшити податки. Така політика не зустріла підтримки серед народу — французи не хотіли нової війни. Це призвело до широкомасштабних репресій Пуанкаре проти тих, хто не підтримував його курс.

Країна в період стабілізації (1924-1929).

Лівий блок і його програма. На парламентських виборах 1924 р. виборці не підтримали політику блоку правих партій і віддали свої голоси так званому Лівому блоку. Лівий блок являв собою об’єднання радикалів і соціалістів, дотримувався соціал-реформістських позицій.

У зовнішній політиці висувалися вимоги щодо евакуації військ з Руру, нормалізації відносин з Німеччиною, недопущення нової війни.

У сфері внутрішньої політики Лівий блок виступав за політичну амністію, приборкання інфляції і зростання дорожнечі, а також за пошук компромісу між роботодавцями і найманими робітниками.

Зазнавши поразки на виборах, уряд Пуанкаре пішов у відставку. До влади прийшов уряд, який очолив лідер радикалів Е. Ерріо.

Уряд Лівого блоку Е. Ерріо оголосив політичну амністію. Значну частину залізничників, звільнених за участь у страйку з 1920 p., було відновлено на роботі. На потреби житлового будівництва було асигновано 300 млн франків. З Рурської області евакуювалися французькі війська. Але, з іншого боку, поступки робітникам і дрібним підприємцям викликали опір серед великих підприємців і фінансистів.

На цьому внутрішньополітичному тлі Франція розв’язала колоніальні війни в Сирії і Марокко, що значно підвищило непрямі податки з населення. Лівий блок влітку 1926 р. припинив своє існування.

Уряд Національної єдності. До влади повернувся Р. Пуанкаре, який сформував уряд Національного єднання (1926-1929), що спирався на широкий спектр політичних партій (від радикалів до правих). Пуанкаре здійснив план стабілізації фінансів. Були значно підвищені непрямі податки, а також тарифи на залізницях і водяних шляхах. Уряд скоротив платню державним службовцям і пенсії інвалідам війни. У грудні 1926 р. була проведена девальвація франка, який отримав певну стабільність.

На парламентських виборах у 1928 p., патроновані Пуанкаре прав: партії завоювали більшість у Палаті депутатів. Проте загострення міжпартійної боротьби привело до відставки кабінету Пуанкаре в липні 1929 р.

Високі темпи економічного розвитку. За темпами промислового розвитку в роки стабілізації (1924-1929) Франція випереджала Німеччину і Велику Британію й поступалась лише США. Економічне зростання дозволило досить ефективно реалізувати соціальні програми. Високі темпи промислового розвитку Франції в 1924-1929 рр. пояснювались отриманням репарацій з Німеччини (9 млн марок золотом), використанням саар— ського вугілля і лотаринзької руди, дешевої робочої сили в колоніях.

Незважаючи на всю гостроту політичної боротьби, Франція залишалася країною, де стабільно діяли демократичні інститути.

Дата добавления: 2015-05-23