Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Реформи Володимира Великого 5 страница




2. Посилення контролю ВКП(б) над соціально-політичним життям. Партійні органи контролювали призначення працівників на всі високі посади. Так від волі того чи іншого партійного органу ставали матеріально залежними робітники підприємств.

Внаслідок перетворення держави (фактично-партійно-державного апарату) на власника підприємств фізичне існування більшостітрудящих було поставлено в залежність від головного працедавці - більшовицької партії. Це значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі і політичного вибору, згоди чи незгоди з рішеннями, які приймалися владою.

ВКП(б) повністю контролювала вибори до рад усіх рівнів. Вибори не були ні прямими, ні рівними, ні таємними.

Перебравши на себе всі найважливіші державні функції, партійно-державний апарат неухильно розростався, посилювалося його всевладдя.

3. Формування культу особистості Й. Сталіна. Утвердження тоталітарного режиму відбувався на тлі формування культу вождя -«мудрого й улюбленого батька народів». Будувалися численні монументи, писалися картини, де фігурував вождь в оточенні «щасливих» робітників і колгоспників. Й. Сталін сам фактично спрямовував і стимулював цей процес. Наприклад, з його ініціативи в лютому 1933 р. у Москві відбувся Перший всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й. Сталін демонстративно посадив поруч із собою в президію ланкових - передовиків виробництва з України М. Демченко і М. Савченко.

Передбачалося активне залучення українського колгоспного селянства до «соціалістичного будівництва». Лицемірству влади не було межі. Саме цього часу в Україні лютував небачений за масштабами голод, за участь у «будівництві соціалізму» робітники одержували мізерну натуральну плату.

4. Прийняття «сталінської» Конституції. Наступним кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською». У червні 1936 р. проект нової Конституції був опублікований. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів і за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяли участь 13 млн чоловік.

Надзвичайний VIII з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР в основному побудоване соціалістичне суспільство.

30 січня 1937 р. була прийнята Конституція УРСР. Проголошуючи демократичні свободи, нову виборчу систему, Основний Закон України (як і СРСР) фактично ніяк не забезпечував їхнє втілення в життя. Реальна практика тоталітарної держави цілком перекреслювала парадну демократичність Конституції.

5.Масові репресії. Формування тоталітарної системи супроводжувалося терором і масовими репресіями.

На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ДПУ (органами радянської держбезпеки) процес над «шкідниками», так звана «шахтарська справа», a по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. їх звинувачували у «затоплені шахт, псуванні устаткування, підпалюванні електростанцій, зриві продовольчого і промтоварного постачанні гірників», хоча за своїм віком фізично вони не могли цього зробити. Справа була задумана та здійснена з єдиною метою - залякати старуінтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

У липні 1929 р. почалися арешти, провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до так званої таємної націоналістичної організації «Спілки визволення України » (СВУ). У березні - квітні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45 «членами СВУ». «Справу СВУ» (реально цієї організації ніколи не існувало) від початку до кінця сфабрикували радянські каральні органи. Підсудні були опозиційно налаштовані до радянської влади, але не створювали жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції та скомпрометуватиполітику «українізації». Звинувачених засудили до різних термінів ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.

3 1929 р. почали переслідувати академіка Михайла Грушевського. У березні 1931 р. його вислали з Києва до Москви, а через кілька днів заарештували як керівника міфічного «Українського національного центру». Однак И. Сталін наказав звільнити М. Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Видатний історик і державний діяч помер 25 листопада 1934 p. у м. Кисловодську.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933-1934 pp. На початку 1933 p. влада заарештувала поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Уражений арештом свого друга, 13 травня Микола Хвильовий застрелився.

У цьому ж році за обвинуваченням у причетності до «Української військової організації» був арештований О. Вишня. За цією справою були кинуті до в'язниць 148 чоловік. У грудні 1934 р. були арештовані і розстріляні Григорій Косинка, К. Буревий, О. Влизько. Протягом 1934-1938 pp. було арештовано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України.

У ці ж роки відбувся розгром АН УPCP. Влада ліквідувала Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства в Харкові.

Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його творець Лесь Курбасзагинув у трудовому таборі. 3 прокату були вилучені фільми Олександра Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Понад 300 кобзарів, яких скликали на з'їзд до Харкова, були арештовані й розстріляні.

Планомірно знищувалися українські кадри, ліквідувалися українські школи, навчальні заклади національних меншин. У 1938 р. за наказом з Москви в Україні були ліквідовані всі національні райони й узятий курс на русифікацію.

Справжнім фарсом була виборча система. На виборах до Верховної Ради України 12 грудня 1937 р. висувалися кандидатури тільки від блоку «комуністів і безпартійних». Будь-яку самостійність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше пропозиції альтернативних кандидатур, парт-апарат кваліфікував як контрреволюційні прояви.

Зразком сталінського цинізму стало гасло «Жити стало краще, жити стало веселіше», проголошений в умовах масових репресій 1937-1938 pp. Масові репресії в СРСР офіційна пропаганда намагалася пояснити міфічним загостренням класової боротьби в ході будівництва соціалізму.

У 30-ті pp. СРСР вже був надцентралізованою унітарною державою. Ні про яку самостійність для союзних республік, у тому числі України, не могло бути й мови.

Таким чином, тоталітарний режим виключав будь-які можливості не залежного від держави громадсько-політичного життя, виховував у широких масах подвійну мораль, формував байдужість і соціальну пасивність.


 

48. Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.
Німецький план «Барбаросса» передбачав бліцкриг — блискавичну війну: протягом 2—2,5 місяця знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ — Астрахань. Німецька армія наступала в трьох головних напрямках: західному — на Ленінград, центральному — на Москву, південному — на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М. Чередніченка. 23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. ЗО червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на 300—350 км.
На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км, на центральному напрямку — на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових (у 10 разів більше, ніж Німеччина).
Початковий період війни склався для Радянського Союзу вкрай невдало.
Основні причини поразок
· Прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні дати нападу Німеччини на Радянський Союз.
· Неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії); нові командири були слабко підготовлені, некомпетентні: лише 7 % командного складу мали вищу освіту.
· Незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини).
· Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз, на початку війни мала перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччини та її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і офіцерів, у той час як радянські війська — 2,9 млн).
Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 p., відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике угруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін не давав згоди на відведення військ.
Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5 серпня—16 жовтня 1941 p., оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня 1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5—6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100—250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план бліцкригу, розвіяла міф про непереможність вермахту.
Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу і дав указівку про проведення численних розрізнених наступальних операцій. Погано продумані й слабко забезпечені в матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом у травні 1942 p.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму.
Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200— 400 км протяжністю 600—650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка знаходилась в окупації протягом одного року й одного місяця.


 

49. Україна в роки «відлиги» (1956-1964)

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.
Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.
За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.
Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.
Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.
Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.
Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.
Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).

Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.


 

50. Український дисидентський рух в 1965-85 рр. Українська Гельсінська Спілка

Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.

Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), якСвятослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися. Наприкінці 1970-х років деякі з членів — Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична — еміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами в усьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменникОлександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу


 

51.Україна і створення СРСР.

30 грудня 1922 р. - проголошення утворення СРСР
1924 р. - прийняття Конституції СРСР

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Манільський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано,
В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР ЗО грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, зле механізму такого виходу не було розроблено

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню: зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

 

 

52. Індустріалізація в Україні: досягнення і недоліки

Індустріалізація (лат. industria – старання, діяльність) – процес створення великого машинного виробництва в народному господарстві або в окремих його галузях історично і пов'язана безпосередньо з розвитком машинного базису виробництва взагалі та формуванням матеріально-технічної бази капіталізму зокрема. Заміна мануфактурного виробництва машинною індустрією мала вирішальний вплив на всі сторони суспільного розвитку економіку, культуру, соціальні відносини. Поява фабрики на місці ремісничої майстерні означала технічний переворот, який зламав старі суспільні відносини виробництва, започаткував вихід на арену суспільного життя нових класів, удосконалення організації виробництва, початок масового усуспільнення праці капіталізмом. Промисловий переворот, що почався у другій половині XVIII ст. пов'язаний із впровадженням у промисловість важливих технічних винаходів, насамперед машин та різних пристосувань і механізмів. Це зумовило появу нових технологій, нової організації виробництва, небаченими темпами зросли продуктивність праці, масштаби виробництва, прискорилася його концентрація. Процесі не обмежився промисловістю, а охопив поступово інші галузі, передусім сільське господарство і транспорт. Сільське господарство, як і раніше, було основною сировинного базою для промислового виробництва, зростаючі обсяги якого потребували адекватного розвитку сировинної бази на новій технічній основі. Крім того, воно ставало споживачем промислових товарів, у т. ч. машин, механізмів, пристосувань, мінеральних добрив. Парова машина зумовила появу паровоза і пароплава, які докорінно змінили транспорт як судинну систему виробництва. Залізничний транспорт і водні артерії з їх інфраструктурою стали вирішальним засобом переміщення товарів і сировини до споживачів, що значно прискорило оборот капіталу, сприяло зростанню прибутковості підприємництва, розширенню нагромаджень та інвестицій у виробництво. Домінуюча роль у цьому нагромадженні належала великій промисловості, яка повинна була забезпечувати зростаюче виробництво засобів праці для всіх галузей, що робило її головною, визначальною силою економічного розвитку країни. За капіталістичного підприємництва індустріалізація, як правило, починається з переходу на машинну базу легкої промисловості через те, що підприємства легкої промисловості для забезпечення нормального кругообороту капіталу потребують менше авансованого капіталу, по-друге на підприємствах легкої промисловості за характером їх продукції оборот капіталу відбувається швидше, що сприяє зростанню річної норми прибутку, скороченню термінів самоокупності й підвищенню темпів нагромаджень.

За досягнення певного рівня нагромаджень у суспільстві починається розвиток важкої промисловості, яка поступово стає панівною. В процесі індустріалізації в усіх країнах швидкими темпами розвивається важка промисловість. Так, у Німеччині з 1867 по 1913 виробництво засобів виробництва зросло у 9 разів, а виробництво предметів споживання – в 4, у Франції важка промисловість почала випереджати легку за темпами зростання ще в 50–60-х XIX ст.

У колишньому СРСР і в країнах т. зв. соціалістичного табору, де промислового виробництва в сучасному його розумінні майже не існувало, і мала дещо інші тенденції. По-перше, враховуючи історичні умови та міжнародне становище, і необхідно було здійснити в найкоротші терміни високими темпами. Це зумовило курс на першочерговий і прискорений розвиток важкої індустрії, насамперед машинобудування, яке мало стати основою створення потужного військово-промислового комплексу. По-друге, і здійснювалася з урахуванням вдосконалення розміщення продуктивних сил, розширенням індустрії вглиб країни, залученням населення національних окраїн до активного економічного життя. По-третє, і країни зіткнулася з великими труднощами через відсутність резерву власних фахівців і кваліфікованих кадрів робітників. По-четверте, і здійснювалась, як правило, за рахунок власних коштів і засобів. Вигоди й переваги міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперування за тих історичних і політичних умов практично не використовувалися. Проте вже впродовж 1929-40 в СРСР було введено в дію 9000 великих державних підприємств, створено десятки нових галузей промисловості. Валова продукція машинобудування і металообробки зросла в 1940 порівняно з 1928 у 20 разів і погребувала суцільної грамотності населення, розвитку середньої та вищої освіти, науки, нових технологій, підготовки наукових кадрів, фахівців і висококваліфікованих робітників. На 1.01.1941 у народному господарстві СРСР було 2,4 млн. фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою, що в 5 разів більше, ніж у 1928. Це змінювало соціальну структуру суспільства і сприяла створенню в колишніх відсталих регіонах сучасної промисловості національних кадрів робітників, виробничо-технічної інтелігенції, наукових кадрів, усуненню економічної і культурної нерівності між народами національних республік ідеологічна і політична конфронтація СРСР з високорозвинутими країнами Заходу, прагнення досягти першості у військовому протистоянні на основі гонки озброєнь призвели до гіпертрофованого розвитку ВПК за рахунок необмеженого перерозподілу національного доходу на його користь. Це суттєво змінювало структуру економіки внаслідок тривалого розвитку високими темпами і підрозділу сукупного суспільного продукту, а в ньому групи «А», що поступово призвело до відставання спершу сільського господарства, галузей легкої та харчової промисловості, сфери послуг та ін. Ці диспропорції згодом перетворилися на фактори кризових явищ, а після розпаду СРСР – головну причину нестабільності, глибокої економічної кризи та інфляції в колишніх радянських республіках. Найбільше від цього потерпіла Україна, що була однією з головних ланок колишнього народногосподарського комплексу, регіоном розвитку потужного військово-промислового й космічного комплексів – майже 85%промислових підприємств належали до ВПК, на яких виробляли лише 5–6% товарів широкого вжитку. Високий рівень технологічної спеціалізації та кооперування української промисловості з колишнім народногосподарським комплексом СРСР після переходу на самостійний шлях розвитку поставив Україну в умови крайньої розбалансованості національної економіки, а розрив економічних зв'язків призвів до глибокої економічної кризи. Для усунення недоліків сталого суспільного поділу праці постала необхідність реформувати індустріальний потенціал України за рахунок докорінної структурної перебудови економіки, конверсії ВПК, технічного переозброєння всіх галузей другого підрозділу на основі якнайширшого впровадження у виробництво досягнень науки, техніки.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 457; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.