Реформи Володимира Великого 6 страница

53. Становище в соціальній сфері незалежної україни

На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. В момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80% усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу.

Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучості й половинчастості програм, у затягуванні формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів: з 1990-по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму – 27,7%. За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн. Близько 64% населення опинилися за межею бідності.

Економічні та соціальні перетворення.

· У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. Було подолано падіння ВВП. Якщо спад ВВП у 1996 р. становив 10%, то в 1997 р. – 3,3%. У жовтні 1999 р. вперше за останнє десятиріччя було отримано приріст ВВП у порівнянні з жовтнем 1998 р. на 2,8%.

· Обсяг промислової виробництва у 1999 р. зріс на 4,3%. Зростання промислової продукції було зафіксовано у 21 регіоні. На 7,5% зросли обсяги житлового будівництва.

· Досягнуто відносно низького рівня інфляції гривні.

· Зростання розвитку харчової і деревообробної промисловості (на 7,8% і 23,6% у 1999 р.).

· Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи. Здійснена грошова реформа у 1996 р.

· Сформовано базові засади багатоукладної економіки. Утверджені механізми приватної власності. Понад 70% загального обсягу промислової продукції у 2000 р. вироблялося на недержавних підприємствах.

· Земельна реформа. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. Приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн. громадян.

· Ліберальний режим зовнішньої торгівлі.

· Ринкова інфраструктура. На кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1230 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхових компаній. 340 бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютних ринків.

· Частка зовнішнього експорту зросла з 26 до 53% у 1999 р. (відносно 1993 р.).

Нова програма економічних перетворень закладена у Посланні Президента України до Верховної Ради у лютому 2000 р. – “Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки”. Згідно цієї програми визначаються два етапи економічного зростання:

І етап (2000-2001 рр.): перед урядом ставиться питання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1-2%, у 2001 р. – на 4%;

ІІ етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%.

Напрями соціальної політики:

· Адресна підтримка соціально незахищених верств населення;

· Актуальні завдання пенсійної реформи;

· Забезпечення продуктивної зайнятості;

· Прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;

· Примноження інтелектуального потенціалу суспільства;

· Зміцнення позицій середнього класу.

Недоліки соціальної політики:

I. поглиблення соціальної поляризації. Сформувалося помітне майнове розшарування, яке сьогодні приблизно відповідає рівню країн Центральної та Східної Європи (Чехії, Болгарії, Македонії, Словенії). Якщо у 1990 р. середній дохід 10% найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то в 1999 р. – у 12 разів;

I. “розмивання” середнього класу. Немає ще стійкої верстви населення з середніми доходами.;

I. зростання бідності. Охопила майже всі верстви населення;

I. незареєстрована зайнятість;

I. поява маргінального прошарку. Появилися верстви населення, які опинилися на узбіччі суспільства, не можуть знайти себе у професійній діяльності. Тому відповідно їдуть за кордон шукати легшого життя.

54. Розвиток культури в 30-ті рр. «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.
Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.
Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльністьуніверситети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".Щоб придушити вільний вияв думок, посилити почуття страху, відсторонити від активної діяльності інтелектуалів, адміністративно-командна система вдавалася до розправ, свавільних арештів, відкритих і закритих судових процесів. Були репресовані вчені-історики М. Слабченко, М. Горбань. У 1933 р. був заарештований і засуджений до поселення на Соловки український філософ П. Демчук (1937 р. був розстріляний). Загинули академіки АН СРСР геолог Н. Світальський, генетик І. Агол, філософ С. Семковський. Почалося переслідування М. Грушевського. Звинувачення висувалися проти колишнього президента АН УРСР В. Вернадського та новообраного президента О. Богомольця.Схожі процеси відбувалися в галузі літератури й мистецтва. У 1933 р. були заарештовані поет і драматург М. Яловий, талановитий режисер, організатор театру «Березіль» Лесь Курбас, який пізніше загинув у таборах. різкої критики й нападів з боку влади зазнавали Остап Вишня, М. Рильський, Л. Ландау. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного.

55 Визвольні змагання українського народу 1917-1921рр:причини, поразки

В Україні революція розпочалась здебільшого за відстоювання своїх прав, вирішення українського питання. Якщо оглянути весь час революції 1917-1921 рр., то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:
До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні.
Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.
Найбільшої сили набрав третій конфлікт - прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:
- запровадження національно-територіальної автономії для України,
- призначення українців на керівні пости в Україні,
- утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому Уряді,
- введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо.

23 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, в якому проголошувалося: "Однині самі будемо творити наше щасливе життя". Для виконання рішень УЦР було створено уряд - Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком.

Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хоча був фактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів.
Третій універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної РОСІЙСЬКОЇ Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо.
Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган - Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла "Закон про національно-персональну автономію". Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська.

7-8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. 4-5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР. 12 грудня. Було створено радянський уряд України.
10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені.

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву "воєнний комунізм", і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики "воєнного комунізму" включали в себе:
- націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;
- ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
- встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії - 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л.Троцького і М.Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н.Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя.
С.Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І.Лисяк-Рудницький: "Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі".

56.Голодомор 1932-1933рр. Та його наслідки.

Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць.

Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли.

Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян.

7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. У народі цей драконівський документ назвали "законом про п'ять колосків".

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору.

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях.

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки.

Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.

Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій.

Дата добавления: 2015-05-23