Господарство України у першій половині XIX. ст. та теоретичне обґрунтування необхідності його реформування

Кінець XVIII ст. для України ознаменувався тим, що після чергового поділу Польщі українські землі були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Більша частина території України опинилась під Росією, і у першій половині ХІХ ст. там завершився процес адміністративно-територіального поділу земель.

Вони були поділені на такі частини:

- Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії),

- Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія та Новоросія (південна, або степова частина), Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії).

- Східна Галичина, Закарпаття та Буковина входили до Австрійської імперії.

Управління господарським життям повністю здійснювали губернатори, призначувані Москвою. Схожа система управління, хоч і значно ліберальніша, існувала і в підавстрійській Україні.

1. Провідну роль в економічному житті України у першій половині XIX ст. продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалось переважно екстенсивним шляхом, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель.

У Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. На Лівобережжі та Слобожанщині існували здебільшого дрібні і середні поміщицькі господарства з переважанням землеробства, які використовували працю кріпаків, що було поганою підставою для розвитку капіталізму. На Правобережжі і, особливо, в Степовій Україні високу ефективність демонструють великі магнатські маєтки, які спеціалізуються на вирощуванні зернових, буряків та інших технічних культур. Для цього регіону, характерний також розвиток тваринництва, особливо конярства та вівчарства на основі селекційної роботи, що дало підстави для експорту худоби, зерна та інших продуктів сільського господарства.

2. До реформ 1848 і 1861 рр. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і становлення нових, капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв'язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій, досконаліший сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу, розширювали посіви технічних культур: конопель, тютюну, льону. З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

3. Однак внаслідок екстенсивного розвитку, нещадної експлуатації кріпаків поміщицькі й селянські господарства починають занепадати. Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що натуральне господарство починає зникати через підпорядкування вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб, крім панщини, селяни сплачували чинш, і в такий спосіб примушували селян продавати частину своєї продукції.

4. Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 30-40-х рр. і завершився в 60-70-х рр. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. В середині XIX ст. воно перемогло в суконній, тютюновій, паперовій та інших галузях.

Разом з тим, на Східній Україні мануфактурні підприємства існували до початку XIX ст. і умовно поділялися на 3 типи:

- мануфактури, засновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);

- посесійні мануфактури, на яких поряд із працею приписних ї посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих робітників;

- мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (купецькі й селянські).

Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і масово на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво, але до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґуральні. У зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як удвічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі

У 30-40-х роках XIX ст. відбувається занепад вотчинної та посесійної мануфактур і швидке зростання купецької і селянської. У 1860 р. у Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94,2 %.

Але і в цей час ще залишалися мануфактури з виробництва сукна, які підтримувала держава. Вони одержували безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість поступово проникає купецький капітал, і вже в 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 % продукції.

Промисловий переворот в Україні зумовив розвиток машинобудування.

Як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст., хоча й мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому, що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку.

4. В період реформи в Україні розвивається військова промисловість, оскільки імперія постійно вела війни. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод «Арсенал» у Києві; дещо меншими були пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавунно-ливарний завод, канатний завод та корабельня в Миколаєві.

Однак, незважаючи на певні зрушення, промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, оскільки 59,7 % усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

5. На західноукраїнських землях, що належали Австро-Угорщині, половина земель була власністю поміщиків, близько 4 % — держави, а решта (близько 48 %) перебувала у користуванні селян.

а). У сільському господарстві переважали продовольче хліборобство і вирощування технічних культур, поступово розширювалось скотарство. Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до посилення експлуатації селянства.

б). Розвиток промисловості на цих землях у першій половині XIX ст. відбувався досить повільно. Тут розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Дуже розповсюджене було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесла і мануфактури занепали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203'горілчаних заводи. Успішно розвивалася на Прикарпатті сірчана промисловість.

в). Традиційною галуззю для економіки Галичини було скотарство, особливо розвинуте на Прикарпатті. Торговці — переважно поляки, євреї — закуповували живу худобу і здійснювали експорт м'яса та шкур у Західну Європу. Разом з тим, виготовлення шкіри-сирцю було добре налагоджене на заводах у Львові, Станіславові, Стрию, Болехові.

г). Причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузькість внутрішнього ринку, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Разом з тим, економічну відсталість Галичини зумовлювала особливість галицького торговельного капіталу, оскільки купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

д). У Закарпатській Україні в першій половині ХІХ ст. був відсталий аграрний сектор, однак тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства, і поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих із них засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця.

Селянські господарства були переважно малоземельними (не більш ніж 2 га)\ Крім того, на початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали. До того ж селяни віддавали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; сплачували різні податки і відбували державні повинності.

Дата добавления: 2015-05-23