Причини поразки револ

Причини поразки революції

Укр. Нац- Демокр. Революція 1917-1921рр

Основними причинами Української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. були:

- перебування українських територій з кінця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрійської імперій; великодержавницька політика щодо України панівних кіл двох імперій;

- важкі соціально-економічні умови більшості населення українських земель (особливо селян і робітників): низька зарплатня, виснажлива праця, злидні, безземелля, жорстока експлуатація;

- переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.

Основними передумовами Української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. були:

- Перша світова війна, яка порушила стабільність Російської та Австро-Угорської імперій, загострила їхні внутрішні проблеми, призвела до злиднів, численних жертв серед українців, політичної та економічної криз;

- піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення

+++++++ УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-20
національно-демократична революція в Україні; поштовхом до початку У. р. стала лютнева революція 1917 в Росії; 3 етапи: 1. доба Центральної Ради: створена у III 1917 Укр. Центральна Рада 7 (20) XI 1917 проголосила УНР, 12 (25) I 1918 незалежність України; з XII 1917 інтервенція більшовицької Росії, з лютого - Німеччини; 2. доба Гетьманату: 29 IV 1918 державний переворот П. Скоропадського - повалення Центральної Ради, встановлення консервативного гетьманського режиму (Укр. держава 1918); 3. доба Директорії УНР: XI-XII 1918 повстання під проводом Директорії повалило Гетьманат і відновило УНР; внаслідок Листопадового повстання 1918 в Галичині утворилася ЗУНР, яка 22 I 1919 проголосила злуку з УНР; проти УНР виступили більшовицька Росія та білогвардійці, проти ЗУНР - Польща; війна за незалежність 1917-21 закінчилася поразкою і новим поділом України

Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутністьсереднього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

Дата добавления: 2015-05-23