Рух опору у роки 2 світової

Укр. Питання в міжнародній політиці наприкінці 2 світової

63 роки тому, згідно з актом про капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини, в Європі припинилися всі бойові дії. І сьогодні Об’єднані Нації відзначають День перемоги у Другій світовій війні і вшановують пам’ять її жертв. На завершальному етапі тієї війни знову набуло актуальності «українське питання», хоча жоден з урядів не розглядав Україну як суб’єкт європейської політики.

Від осені 1943 року радянсько-німецький фронт знову проходив територією України, і радянське керівництво, щоб здобути прихильність українців, вдалося до так званої «другої українізації». Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й та 4-й українські фронти, в армії була запроваджена нова нагорода – орден Богдана Хмельницького. Газети писали про радянську Україну як національну суверенну державу, а в її уряді були створені народні комісаріати оборони та іноземних справ.

Коли ж наприкінці жовтня 1944 року радянська армія зайняла всю територію України, Сталін поступово згорнув «другу українізацію».

Нацисти до останніх місяців війни ставилися до України як до німецької колонії, на чому не раз наголошував Гітлер:

«Я не хочу, щоб хтось виношував приховані надії, що після утворення української держави все буде гаразд, бо вона нам дасть мільйон солдатів. Ми не отримаємо нічого, жодної людини. Але це з нашого боку буде справжнім божевіллям. Ми облишимо свої політичні цілі, які не мають нічого спільного з українською республікою».

Проте наприкінці війни нацисти спробували домовитися з лідерами українського руху про спільні дії проти радянської армії. Вони звільнили з концтаборів Степана Бандеру, Тараса Бульбу-Боровця, Ярослава Стецька та Андрія Мельника, а за півтора місяця до капітуляції Німеччини погодилися на формування Першої і Другої українських дивізій.

Джерелами формування радянського партизанського руху Опору стали:
• комуністи й комсомольці, яких залишили в тилу ворога для підпільної діяльності;
• солдати й офіцери радянської армії, які опинилися в оточенні;
• утікачі з німецьких гетто й концтаборів;
• фахівці партизанської війни, вишколені в спеціальних підрозділах;
• патріотично налаштоване місцеве населення.
Форми боротьби народних месників:
• напади на німецькі гарнізони, військові об'єкти, комунікації тощо;
• диверсії в тилу ворога;
• створення радянських районів у німецькому тилу;
• пропагандистська робота серед місцевого населення.

Дата добавления: 2015-05-23