Умиротворення агресора

Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо

Після утворення агресивного блоку Берлін—Рим—Токіо Гіт­лер вже не приховував мети німецької політики, якою на най­ближчий час він проголосив збереження й примноження німець­кої расової спільноти, що налічує 85 млн осіб, чимало з яких

живуть в Австрії й Чехословаччині. Разом з тим, Гітлер розумів, що його плани анексувати Австрію й Судетську область Чехос­ловаччини мажуть наштовхнутися на серйозні протидії з боку Англії та Франції, а тому вирішив діяти швидко й рішуче, не зу­пиняючись навіть перед насильством як засобом розв'язання ні­мецької проблеми.

Враховуючи, що Німеччина фактично завершила переозбро­єння, а західні держави тільки його розпочали, Гітлер приймає рішення не гаючи часу розпочати здійснення своїх політичних намірів. При цьому Гітлер враховував і ту обставину, що глибоко втягнувшись у тривалу й жорстоку війну в Іспанії, дружня Авст­рії Італія навряд чи зможе виступити. Готуючись до насильниць­кого приєднання Австрії, Гітлер проводить важливі кадрові змі­ни. На початку 1938 р. з посади був звільнений військовий міністр генерал фон Бломберг. 4 лютого Гітлер зміцнив головне командування вермахту, призначивши на посаду генерала Ксйтс-ля. В цей же день замість міністра закордонних справ фон Нейра-та на цю посаду призначений Йоахім фон Ріббснтроп, який до цього був послом у Лондоні.

Передбачення Гітлера щодо можливих позицій європейських держав, зокрема Італії, Англії й Франції, під час здійснення німе­ цького плану «територіального врегулювання підтвердилися». 6 листопада 1937 р. під час зустрічі нового німецького міністра за­кордонних справ фон Ріббентропа з Муссоліні з нагоди підпи­сання Антикомінтернівського пакту, дуче висловив думку, що Австрія є другою німецькою державою за расою, мовою й куль­турою, що вона ніколи нічого не зможе зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Муссоліні дав зрозуміти, що Італія, яка тепер спрямовує свої імперські зусилля на Середземномор'я й колонії, у разі кризи в Австрії в події не втручається.

Так Італія практично погодилася з аншлюсом, що спонукало Гітлера приступити до негайних дій. Але спочатку в наміри ні­мецького керівництва входило приєднання Австрії до Німеччини без застосування військової сили за підтримки австрійських на­цистів.

12 лютого 1938 р. під час зустрічі у Берхтссгадені Гітлера з австрійським канцлером К. Шушнінгом було підписано протокол (Ьерхтесгаденська угода), згідно з яким австрійський уряд зо­бов'язувався підтримати німецьку політику, надати австрійським нацистам повну свободу діяльності, призначити їх лідера А. Зейс-Інкварта міністром внутрішніх справ, вжити заходи до зміцнення співробітництва між німецькими й.австрійськими збройними си-

лами. Ця угода за задумом Гітлера, повинна була сприяти здійс­ненню загарбницької акції, демонструючи прагнення австрійців до возз'єднання з німецьким народом.

Проте Берхтесгаденська угода викликала зворотну реакцію в Австрії, населення якої виступало з бурхливим протестом. Оче­видна небезпека близького аншлюсу, різко негативна щодо нього реакція громадськості змусили К. Шушнінга 24 лютого зробити заяву, що він більше не робитиме поступок Німеччині, а 9 берез­ня він оголосив, що питання про незалежність вирішить плебіс­цит, який відбудеться 13 березня.

Такий поворот у розвитку подій для Гітлера виявився несподі­ваним і, побоюючись результатів плебісциту, а відповідно, про­яву «мирної» анексії Австрії, він вирішує розв'язати справу си­лою. За вказівкою Гітлера 11 березня 1938 р. була підготовлена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В цей же день за підказкою Берліну Зейс-Інкварт подав канцлерові листа з вимогою скасувати плебісцит. Ця вимога доповнювалась вимо­гою безпосередньо з Берліна відставки Шушнінга і призначення канцлером Зейс-Інкварта. Президент Міклас відповів відмовою, але після повторної, на цей раз ультимативної, вимоги дав згоду. У ніч з 11 на 12 березня новопризиачений канцлер звернувся до німецького уряду з проханням надіслати свої війська до Австрії.

12 березня 1938 р. вранці завчасно зосереджене на Австрійсь­кому кордоні 200-тисячне німецьке військо безперешкодно всту­пило до Австрії. Наступного дня було сформовано новий авст­рійський уряд переважно з нацистів, який тут же прийняв закон, що проголошував Австрію однією з німецьких земель. 10 квітня 1938 р. в Австрії було проведено референдум, під час якого кож­ний голосуючий повинен був відповісти на запитання, чи згоден він з возз'єднанням Австрії з німецьким рейхом що вже відбуло­ся. Залякані розгорнувшимся в країні терором 97 % австрійців ствердно висловились на користь аншлюсу.

Якою ж була реакція великих держав на цю подію? Відсут­ність рішучої протидії Англії й Франції під час окупації Німеч­чиною Рейнської зони вже тоді засвідчила прагнення західних держав до політики примирення. У період поступового схиляння австрійської кризи політика Франції й Англії була свідомо спря­мована на примирення. Показовою щодо цього є позиція Англії: коли французький уряд у розпал кризи 11 березня вирішив вда­тися до воєнних заходів, англійський прем'єр-міністр Чемберлен застеріг свого посла у Відні не чинити опору і попередив про це французький уряд. Тому не випадково французький уряд обме-

при­мусу, жертвою якого стала незалежна держава». Схожою була й реакція Італії на приєднання Австрії до Німеччини. Муссоліні за­явив, що його позицію визначає дружба між обома країнами, яка закріплена Віссю.

Анексія Австрії зміцнила стратегічні позиції вермахту для на­ступного нападу на Чехословаччину, передбаченого планом війсь­кової операції «Грюн». Цю акцію Гітлер і його оточення вирішили здійснити за «слушного зовнішнього приводу», створити який мали намір самі. Однак, як і у випадку з Австрією, німецьке керівництво спочатку вдалося до дипломатичного маневрування. Об'єктом гіт­лерівської уваги в Чехословаччині стали Судети — промислово ви-сокорозвинена область, серед населення якої понад 3 мли осіб ста­новили німці. З кількох політичних партій німецької національної меншини найбільшим впливом користувалась Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном. Саме на цю партію, фінан­совану з Берліна, гітлерівське керівництво покладало особливі надії, розраховуючи з її допомогою на послаблення Чехословаччини. Під тиском Берліна Судето-німецька партія різко змінює свою політич­ну позицію. Якщо восени 1937 р. її вимоги не виходили за межі че­хословацької конституції й стосувалися переважно окремих проб­лем Судетів, то вже наприкінці березня 1938 р. (після аншлюсу Ав­стрії) гейнленівці з трибуни чехословацької Палати депутатів зажа­дали для Судетів повної автономії.

Так була започаткована судетська криза, яка по-справжньому розгорнулася наступного місяця. 24 квітня 1938 р. на з'їзді Судс-то-німецької партії в Карлсбаді К. Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними вимогами цієї програми були відновлення повної рівноправності між німецькою національ­ною спільнотою й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, свобода визнання нацистської ідеології, уза­конення німецької мови як офіційної в Судетській області. Вод­ночас німецька преса розгорнула кампанію підтримки вимог су­детських нацистів, причому її тон щодо чехів ставав дедалі різкішим. Немає сумнівів, що у такий спосіб Гітлер намагався з'ясувати, якими можуть бути кроки Франції й Англії в напрямі підтримки Чехословаччини. їх позиція визначилася під час зу­стрічі 28—29 квітня у Лондоні Чемберлена, Галіфакса, Даладьє (новий прем'єр Франції) і Бонне¹. Результатом їх зустрічі стала

домовленість схилити уряд Чехословаччини до прямих перегово­рів з партією Гейнлейна в дусі порозуміння. У травні Англія й Франція направили Чехословацькому уряду відповідні звернення.

На початку серпня 1938 р. Галіфакс направляє до Праги лорда Реисімена з місією посередника в переговорах між чехословаць­ким урядом і Судето-німецькою партією. Під час переговорів Гейнлейн вимагав повного виконання восьми пунктів Карлсбад-ської програми і перебудови чехословацької держави на федера­тивних засадах. Уряд погоджувався лише на надання Судетам широкої адміністративної автономії й визнання німецької мови адміністративною в цій області.

Між тим німецьке керівництво, не маючи певності в позитив­них для нього результатах переговорів, розпочало підготовку анексії Судетської області військовими заходами, що призвело до різкого зростання напруженості в Європі. Заохочуваний Гіт-лером Гейнлейн виявив непоступливість у переговорах. Вбача­ючи у непоступливості останнього тінь Гітлера, чехословацький уряд погодився на великі поступки і подав Ренсеменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлсбадських пунктів, який 7 вересня був переданий Судетам. Пропозиції уряду були прийняті як основа для подальших переговорів, що певною мірою послабило політичну напругу. Подальший розви­ток подій залежав від характеру й змісту промови Гітлера, з якою він мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

У різкій промові Гітлер звинуватив чехословацький уряд у по­туранні знущанням над судетськими німцями й заявив, що якщо вони самі не зможуть себе захистити, це зробить за них Німеччи­на'. При цьому він наголосив на зростанні військової могутності рейху і що спорудження укріплень на Рейні («лінія Зігфрида») наближаються до завершення. Це мало вигляд застереження Франції, що у разі насильницького розмежування Чехословаччи­ни Німеччина не зупиниться навіть перед можливістю військово­го зіткнення з нею. Побоювався непередбачуваних дій з боку Су­дет, які могли б призвести до військового конфлікту, й англійський уряд. Тому Чемберлен заявив про свою готовність зустрітися з Гітлером для обговорення проблеми Судет.

Під час зустрічі, що відбувалася 15 вересня в Берхтесгадені, Чемберлен висловився за англо-німецьке зближення й підкрес­лив, що заради цього він особисто готовий навіть визнати відді

лення Судетської області від Чехословаччини, але мусить прокон­сультуватися з Францією і своїм урядом.

18 вересня Даладьє й Бонне прибули в Лондон для узгодження позиції обох урядів у питанні Судет. У ході зустрічі обидві сто­рони дійшли згоди надіслати чехословацькому урядові свої про­позиції щодо врегулювання проблеми. Суть їх пропозицій, надіс­ланих у Прагу 19 вересня, узагальнено можна сформулювати так: щоб зберегти мир, Чехословаччина повинна погодитися зі змі­ною своїх кордонів, після якої всі території, де населення більше як 50 % становили німці, мали перейти до Німеччини. Нові кор­дони визначатиме міжнародна комісія.

Чехословацький уряд, який засідав увесь день 20 вересня, ви­знав їх неприйнятними, мотивуючи відмову тим, що відторгнен­ня Судет позбавить країну її системи оборони, крім того це по­рушить баланс сил у Європі. Зважаючи не це, Англія й Франція вдалися до відвертого тиску на Чехословаччину, заявивши в уль­тимативній формі, що в разі рішення уряду країни чинити зброй­ний опір відновленню Судет, вони його не підтримають. Під тис­ком Англії й Франції чехословацький уряд змушений був підкоритися. Наступного дня у Празі пройшли демонстрації про­тесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договір­них зобов'язань. У результаті голова кабінету пішов у відставку і новий уряд за дорученням президента Бенеша формував уже го­ловнокомандувач генерал Сировий.

22 й 23 вересня у Горесберзі відбулася чергова зустріч Чем-берлена з Гітлером, у ході якої фюрер категорично заявив, що для нього англо-французький план неприйнятний, оскільки він бачить необхідність виправляти двадцятирічну несправедли­вість, допущену не тільки стосовно до німців, а й щодо поляків району Теплина та угорців південної Словаччини. Щодо оку­пації Судетської області, то це питання має бути вирішене не пізніше 1 жовтня. На заперечення Чемберлена, що англійська, французька й світова громадськість не сприйме такого вирі­шення, фюрер відповів, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог.

Отже, політична криза досягла критичної межі. 27 вересня Гіт­лер повідомив Чемберлена про свій намір наступного дня оголо­сити мобілізацію. Європа впритул наблизилася до війни. У такій ситуації Радянський Союз, виступаючи з осудом демаршів Чем­берлена, водночас заявив про готовність виконати свої зо­бов'язання перед Чехословаччиною за умови, якщо те саме зро­бить Франція. Іншою була позиція США. Президент Рузвельт

звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликаючи до пошуків політичного виходу з кризи.

Чемберлен відреагував на послання Рузвельта позитивно і 28 вересня надіслав Гітлерові й Муссоліні листа з пропозицією скликати конференцію урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини й Чехословаччини. Вони дали згоду на проведення конференції у Мюнхені, як того хотів Гітлер, але всупереч побажанням Чембер­лена Чехословаччину на неї не запросили.

Конференція чотирьох держав — Англії, Франції, Німеччи­ни й Італії, яка взяла на себе роль посередника у розв'язанні Судетської проблеми, відкрилася 29 й завершила свою роботу ЗО вересня підписанням договору, в основу якого покладено Гофесберзький меморандум, вручений Чемберлену 23 вересня. За договором чехи повинні повністю вийти з Судетської обла­сті. Єдиною поступкою Німеччини було визначення терміну не 1, а 10 жовтня, а також можливість забрати частину майна. В додатку до договору Франція й Англія заявили про свою готов­ність гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспрово-кованої агресії. Німеччина та Італія пообіцяли таку ж гарантію, але обумовили її розв'язанням проблем польських і угорських меншин.

Таким чином, Гітлер здобув велику перемогу, адже без особ­ливих зусиль, при потуранні західних держав, він приєднав до Німеччини близько 20 % території Чехословаччини, близь­ко половини її важкої промисловості, потужні укріплення на кордоні з Німеччиною, нова лінія тепер проходила на відстані близько 40 км від Праги. Крім цього, в день підписання Мюн­хенського договору чотирьох Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. Дещо пізніше, 6 грудня 1938 р., подіб­ний документ з Німеччиною був підписаний Францією. В ньо­му проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточ­ні і що всі проблеми, які можуть виникнути у майбутньому, розв'язуватимуться шляхом взаємних консультацій. Це була своєрідна плата Гітлера за мюнхенську зраду прихильників політики умиротворення, головну роль у якій відіграла Англія, її ціною стала цілісність Чехословаччини, принесена в жертву агресивним амбіціям Гітлера.

Мюнхенська змова готувалася тривалий час і водночас зруй­нувала з великими труднощами створений остов системи колек­тивної безпеки в Європі, фундамент якої складали Локарнські договори, а також радянсько-французький та радянсько-чехосло­вацький договори про взаємодопомогу.

Важливо підкреслити особливості Мюнхенської угоди: по-перше, це був погоджений диктат Німеччини й Англії (Франція й Італія слідували у фарватері своїх партнерів); по-друге, співучас­никами змови і поділу Чехословаччини стали Угорщина й Поль­ща. Польща окупувала Тещинську область, наростивши за раху­нок її важливої промисловості свої виробничі потужності на 50%. Угорщина за Віденським арбітражем Німеччини й Італії (2 листо­пада 1938 р.) отримала територію на півдні Словаччини площею 12 тис. км з мільйонним населенням; по-третє, Радянський Союз опинився в ізоляції. Вжиті ним заходи на підтримку Чехосло­ваччини (зосередження військ на західних кордонах, дипломатичні демарші) успіху не мали.

Мюнхенський диктат, виконаний Німеччиною за співучасті Польщі та Угорщини, по суті був вироком Чехословацькій рес­публіці. Про її близький кінець свідчили й події, що розпочалися всередині країни і які остаточно викреслили її з ряду потенційних супротивників Німеччини.

Після Мюнхена оголосив про вихід у відставку й емігрував до Англії чехословацький президент Бенеш. Новим президентом став Е. Гаха, а посаду міністра закордонних справ обійняв колиш­ній посланник у Римі Ф. Хвалковський. Обидва політики були відомі як прихильники співробітництва з Німеччиною та Італією. У Словаччині й Закарпатській Україні різко активізувались наці­оналістичні сили, заохочувані Німеччиною, Польщею й Угорщи­ною. 6 жовтня націоналісти Словаччини оголосили автономію цієї частини країни і сформували уряд на чолі з магістром Й. Тісо — лідером католицької Словацької Народної партії. 11 жовтня автономію проголосила Закарпатська Україна, уряд якої очолив Андрій Бродий, якого па цій посаді невдовзі замінив підтримува­ний німцями Волошин. Празький уряд, прагнучи запобігти роз­валу країни на ґрунті загострення міжнаціональних суперечно­стей, законодавчо затвердив автономію Словаччини й Закарпатсь­кої України. Щоправда, на це уряд Чехословаччиии змушений був піти під тиском Гітлера, який попередив, що в разі створення будь-яких перешкод до самостійності він знищить Чехословач­чину за кілька годин.

Визнавши автономію Словаччини й Закарпатської України, Чехословаччина з унітарної перетворилась на федеративну рес­публіку. Німеччині залишалося тільки завершити її ліквідацію. Гак, долю цієї країни фактично було вирішено в кіпці жовтня 1938 р., коли Гітлер підписав директиву, в якій поставив перед вермахтом завдання «забезпечити.можливість у будь-який час

розгромити Чехію». Директивою передбачалася також одночасна підготовка вермахту до «оволодіння Мемельською областю»¹.

Готуючись до окупації Чехословаччини найближчим часом і не маючи цілковитої ясності, як відреагують на неї Франція й Ра­дянський Союз, що формально залишалися союзниками Праги, нацистський уряд вдався до спроб здійснення заходів пересторо­ги, заручившись підтримкою Польщі.

24 листопада 1938 р. І. Ріббентроп зустрівся з польським пос­лом у Берліні Ю. Ліпським і висунув пропозицію про загальне врегулювання спірних проблем, що існують між Польщею й Ні­меччиною. Його пропозиції містили й вимогу, щоб польський уряд погодився на возз'єднання Данцигу з рейхом. Натомість Ріб­бентроп пообіцяв продовжити на 25 років дію німецько-польсь-кої декларації 1934 р. про незастосування сили і гарантування ні­мецько-польського кордону, встановленого Версальським дого­вором.

Прийняття цих пропозицій для Польщі означало б опинитися в становищі васала Німеччини і крах розрахунків польських прав­лячих кіл відігравати самостійну роль у Центральній Європі. 31 жовтня польський уряд відхилив пропозиції Ріббентропа². Роз­лютований відмовою Польщі Гітлер в доповнення до директиви від 21 жовтня стосовно Чехословаччини віддав наказ команду­ванню вермахту провести підготовку до захоплення Данцига.

Не домігшись залучення на свій бік Польщі як союзника, на­цистський уряд активізував діяльність, спрямовану на перетво­рення Антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії у військовий союз. Ідея створення такого союзу виникла в Берліні й Токіо ще влітку 1938 р. під час підготовки Німеччини до напа­ду на Чехословаччину. Вже тоді Ріббентропом і японським по­слом у Берліні X. Осіма був підготовлений проект німецько-італо-японського договору про військовий соьоз — Пакт про кон­сультації і взаємодопомогу (Троїстий пакт). Його основний зміст зводився до прийняття сторонами зобов'язання надавати одна одній військову допомогу в разі «неспровокованого» нападу на будь-яку з них однієї або кількох держав.

Розраховуючи заручитися згодою Муссоліні на підписання Троїстого пакту, 24 жовтня 1938 р. Ріббентроп прибув до Риму. Але такої згоди він не одержав. Дуче вважав, що з укладенням

такого союзу слід почекати, доки не будуть узгоджені цілі його учасників. Справжні ж причини, що спонукали Муссоліні відхи­лити пропозицію рейхсміністра, таїлись у небажанні ускладню­вати італо-англійські відносини, доки англійський парламент не ратифікує підписану у квітні 1938 р. угоду, за якою Англія зо­бов'язувалась визнати загарбання Італією Ефіопії в обмін на її зобов'язання вивести свої війська з Іспанії після закінчення гро­мадянської війни.

Ратифікація цієї угоди англійським парламентом відбулася 15 листопада, а вже на початку січня 1939 р. Муссоліні повідо­мив у Берлін про готовність Італії укласти військовий союз з Ні­меччиною і Японією вже наприкінці місяця.

Щодо Японії, то її уряд у цілому схвалив проект союзного до­говору, але наполягав на внесенні до нього поправки, що цей со­юз є розвитком і продовженням Антикомінтернівського пакту і тому має силу тільки у разі війни проти Радянського Союзу. Ба­жання Японії надати союзу з Німеччиною й Італією виключно антирадянського характеру було неприйнятним для Німеччини. її керівники прагнули укласти універсальний військовий союз, який залежно від ситуації мав би силу на випадок війни проти будь-якої держави.

Оскільки зі вступом Японії до Троїстого пакту у Німеччини виникла проблема, вона пішла на підписання військового союзу з Італією. 22 травня 1939 р. у Берліні був підписаний «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією», більше відомий як «Стальний пакт», за яким обидві сторони зобов'язуваалися нада­вати підтримку одна одній у війні всіма своїми силами і в усіх середовищах. Цей пакт базувався на прагненні Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі, а Італії— на Балканах.

Поряд з цим Гітлер і Ріббентроп дипломатичними засобами домагалися розширити Антикомінтернівський пакт за рахунок приєднання до нього інших держав, зокрема Угорщини, Маич-жоу-Го та Іспанії. Наприкінці лютого 1939 р. протоколи про при­єднання до пакту підписали Угорщина і Ханчжоу-Го. Пропозиція про приєднання до пакту була прийнята також урядом Франко, але за умови зробити це тільки після того, як доможеться визнан­ня з боку Англії та Франції. 27 лютого вони визнали Франко дик­татором Іспанії й розірвали свої відносини з іспанським урядом Народного фронту, а вже через місяць франківська Іспанія стала членом Антикомінтернівського пакту.

У той час коли західні країни були заклопотані європейською проблемою, зумовленою активною підготовкою Німеччини до

реалізації планів аншлюсу Австрії та розчленування Чехословач-чини, напружена обстановка склалась на Далекому Сході, де ак­тивізувала агресивні дії мілітаристська Японія, особливо після підписання нею Антикомінтернівського пакту. В липні 1937 р. Японія під гаслом боротьби з Комінтерном розв'язала широкомас­штабну війну в Китаї. До кінця року її війська захопили Тянь­цзінь, Пекін, Ханькоу, Шанхай і тодішню столицю країни Нанкін.

Після вторгнення Японії у Північний Китай єдина з великих країн Радянський Союз надала йому дипломатичну підтримку, уклавши з Китаєм 21 серпня 1937 р. договір про ненапад, який по суті став договором про взаємодопомогу в боротьбі з японськими агресорами.

Такий розвиток подій у Китаї викликав невдоволення Берліна, звинуватившого Японію в тому, що вона своїми діями штовхає Китай в обійми СРСР. У відповідь Японія висунула вимогу, щоб Німеччина припинила продаж Китаю зброї й прибрала військо­вих радників з китайської армії. У цій суперечці Німеччина зму­шена була поступитися. 20 лютого 1938 р. Гітлер оголосив про визнання Німеччиною маріонеткової держави Мнчжоу-Го, а у квітні цього ж року німецький уряд припинив поставки зброї до Китаю й відкликав своїх військових радників.

За цих умов Китай звернувся по допомогу до Радянського Союзу, мотивуючи своє прохання тим, що у разі поразки Ки­таю Японія перетворить його на плацдарм для боротьби проти СРСР. У першій половині 1938 р. СРСР надав Китаю кредити на пільгових умовах на суму 100 млн дол. До Китаю було на­правлено велику кількість різноманітної військової техніки. Всього до жовтня 1939 р. майже 1 тис. бойових літаків, понад 1,3 тис. артилерійських гармат, понад 14 тис. кулеметів, а та­кож боєприпасів, обладнання і спорядження¹. З 1938 р. у керів­ництві військовими діями брали участь радянські військові рад­ники. На боці китайської армії в бойових діях проти японських агресорів безпосередню участь брали понад 700 військових

льотчиків².

Військова стратегія Японії передбачала після легкої й швидкої перемоги у Китаї зосередження головних військових зусиль на розв'язання «північної проблеми», а саме загарбання радянського Примор'я й Північного Сахаліну, а також змусити Радянський

Союз погодитися з будівництвом великої Монгольської держави. Для цього японцям важливо було переконатися у спроможності Радянського Союзу військовими засобами вчинити перешкоду здійсненню їх намірів. З цією метою наприкінці липня 1938 р. японські війська вторглися на радянську територію в районі озе­ра Хасан, але дістали рішучу відсіч.

З такою драматичною політичною обстановкою у світі Німеч­чині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. її політичні погрози, шантаж і провокації переростають у відкри­тий силовий тиск із використанням збройних сил. Для цього по­трібно було знайти слушний привід. Таким приводом став роз­пуск 10 березня 1939 р. пражським урядом Гаха словацького уряду на чолі з Тісо і запровадження надзвичайного стану в Чс-хословаччині для збереження її єдності.

За вказівкою з Берліна 14 березня словацький уряд проголосив утворення самостійної Словацької держави під захистом німець­кого рейху. У цей же день Гітлер викликав Гаху в Берлін і гру­бими погрозами змусив його підписати документ, яким ставив країну під захист Німеччини.

15 березня 1939 р. німецькі війська ввійшли в Прагу. Наступ­ного дня Німеччина оголосила про створення на території Чехо­словаччини протекторату Богемії й Моравії. Під протекторат Ні­меччини увійшла й Словаччина. Одночасно угорські війська за­хопили Закарпатську Україну. Чехословаччина як держава при­пинила своє існувати. Отже, сила почала сприйматись як найвагоміший аргумент під час розв'язання міжнародних проб­лем. 22 березня Німеччина після ультиматиму Литві ввела свої війська в Клайпеду (Мемель), колишнє німецьке місто й порт, передане Лігою Націй у 1923 р. під час гарантії Англії й Франції. Цей насильницький акт Німеччини наочно показав справжню вар­тість англо-французьких гарантій.

З квітня 1939 р. за розпорядженням Гітлера в німецьких шта­бах розпочалося вироблення плану нападу на Польщу («Вайс») з таким розрахунком, щоб «здійснення операції було можливе у будь-який час починаючи з 1 вересня 1939 р.»¹ 11 квітня план військового розгрому Польщі був затверджений Гітлером". Так у німецьких документах вперше з'явилась рокова дата можливого початку Другої світової війни.

На такому тлі зросли войовничі настрої в Римі. Увага фашист­ської верхівки була переведена на реалізацію агресивних задумів на Балканах. 7 квітня італійські війська висадилися в Албанії. Наступного дня Албанія перейшла під протекторат Італії і на прохання проіталійських налаштованих албанців включена до складу Італійської імперії. Албанська територія була перетворена на плацдарм для нападу на Грецію та Югославію. Муссоліні вда­лося домоггись від Ріббентропа заяви, що Середземномор'я ніко­ли не буде сферою німецької експансії.

На устремління Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі й Італії, а також на Балканах стало можливим утворення ні­мецько-італійського союзу. Щоправда, в ході попередніх перегово­рів щодо його змісту виникли певні розбіжності: німці наполягали на невідкладності данцігського питання, італійці — на відмові від негайного вступу у війну (до 1943 р.). Зрештою було домовлено, що пакт, проект якого був складений переважно Німеччиною, буде під­писаний у Берліні Ріббентропом і Чіано. 22 травня 1939 р. в присут­ності Гітлера і Геринга «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією» («Стальний пакт») було підписано. Цей договір мав такий характер. Стаття 2 договору передбачала негайне проведення кон­сультацій у разі міжнародної безпеки. Стаття 3 зобов'язувала обидві сторони за умови втягнений однієї з них у воєнні ускладнення на­дання негайної підтримки всіма своїми військовими силами на су­ходолі, на морі та в повітрі. Окрім того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося про узго­дження пропаганди¹. Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в залежність від німецької".

Міжнародна обстановка ускладнювалася посиленням агресив­ної мілітаристської Японії на Далекому Сході. Захопивши великі райони Китаю, 11 травня 1939 р. вона здійснила напад на союзну СРСР Монгольську Народну Республіку. Приводом для агресив­них дій Японії в районі річки Халхін-Гол стали її територіальні претензії на нібито спірні райони на маньчжурсько-монголь­ському кордоні, всупереч серйозним застереженням радянського уряду про те, що кордон МНР Радянський Союз захищатиме так же рішуче, як і свій власний. Японія, плани війни якої проти СРСР передбачали нанесення головних ударів у напрямку радян­ського Примор'я й Забайкалля, розгорнула широк зв'язку з категоричною відмовою Німеччини й Італії надати йому відверту спрямова­ність проти СРСР.

халхінгольську операцію. В районі боїв Японія зосередила понад 75 тис. осіб, 500 гармат, близько 200 танків, 300 літаків¹.

Сполохи локальних війн і збройних сутичок поступово втягу­вали світ у новий глобальний конфлікт. Розмежування політич­них й військових сил на міжнародній арені очікувало свого завер­шення, вимагало від західних держав рішучих політичних кроків для відвернення реальної загрози нової світової війни. Весна й літо 1939 р. були гранично насичені багатосторонніми й двосто­ронніми переговорами, планами і комбінаціями, дипломатични­ми маневрами та військовими погрозами.

31 березня 1939 р., проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чемберлен оголосив, що Польщі буде нада­но гарантії підтримки всіма засобами. 6 квітня, після візиту Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Велика Британія та Польща ви­рішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Німеччина на цей крок від-реагувала негайно. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзеккер заявив польському послові Ліпському, що дого­вір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою. Щодо Англії, то Німеччина анулювала англо-німецьку морську угоду 1935 р. і висунула вимогу повернення колоній.

У відповідь французький уряд 13 квітня зробив заяву на під­твердження франко-польського військового союзу 1927 р. Крім того, цього ж дня Англія й Франція оголосили про надання гаран­тій Румунії, Греції та Туреччині, з якою пізніше буде укладено англо-франко-турецький союзний договір. Це був крок, розрахо­ваний на те, щоб перешкодити Німеччині прибрати до рук еко­номіку Південио-Східної Європи та Середземномор'я.

Гарантії Польщі, як країні, що опинилась в епіцентрі протиріч між великими державами, безперечно могли б відіграти важливу роль у відверненні нового військового конфлікту в центрі Євро­пи. Але треба взяти до уваги ту обставину, що вони не передба­чали будь-яких істотних заходів щодо конкретної допомоги 1 Іольщі. Крім того, без участі СРСР — єдиного супротивника Німеччини, який мав з Польщею спільний кордон, гарантії були нереальними. Це розуміли більш тверді й далекоглядні політики як в самій Англії й Франції, так і у США.

Більш того, президент Рузвельт вдався до спроби надати си­стемі гарантій міжнародного характеру, взявши на себе роль ар- бітра. 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією заявити, що протягом найближчих де­сяти років вони не вчинять агресії проти держав, зазначених у листі. У разі позитивної відповіді США запропонують цим дер­жавам зробити такі ж заяви. Рузвельт запропонував також роз­глянути за участю Америки проблему роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу.

Ці пропозиції диктатори відкинули без вагань.

Проте уряди Англії й Франції були стурбовані не стільки проб­лемою встановлення військового співробітництва з СРСР, скіль­ки тим, як за рахунок Польщі досягти власної безпеки і спря­мувати агресію Німеччини в бік радянських кордонів. Надавши гарантії Польщі, вони водночас розпочали таємні переговори з Німеччиною щодо співробітництва з нею.

Це створювало серйозну загрозу міжнародної ізоляції Радян­ського Союзу. Тому після ліквідації Чехословаччини в центрі уваги радянського уряду перебували переговори з Англією й Францією з метою недопущення їх альянсу з Німеччиною і ство­рення реальної системи колективної безпеки, а з виникненням труднощів і перепон — одночасні переговори з Німеччиною.

Дата добавления: 2015-05-23